про інституалізацію гендерних досліджень в Україні
написала пару років тому, але, схоже, забула продублювати сюди.
отже,
В будь-якій галузі науки інтелектуальний продукт оцінюють ті, хто на цьому знається: спеціалісти, фахівці, визнані експерти, і на підставі їхньої оцінки визначається наукова цінність цього продукту. Для того, аби в науці встановилися критерії для такого оцінювання, а також, щоб проявили себе ті, кого наукова спільнота визнає як експертів, потрібні час та історична тяглість дисципліни, університети, де її викладають і де готують тих, з кого потім можуть вирости експерти. На жаль, гендерні дослідження прийшли до нас із Заходу на тому етапі, коли там, за кордоном, вони мали не тільки щонайменше 20 років інтенсивного розвитку в усіх галузях гуманітарних та соціальних наук, але й потужний жіночий феміністський рух, котрий живив і надихав тих вчених, котрі наполягали на необхідності перегляду наявних і усталених у науці парадигм.
У наших умовах - де не було ані феміністського руху, ані перегляду гносеологічних підвалин науки - гендерні дослідження з’явилися спершу як поодинокі ініціативи добре освічених жінок (і ще набагато рідше - чоловіків), котрі прагнули знайти слова й моделі для опису власного досвіду. Вони писали чи перекладали книжки, вчили, розповідали, надихали інших, але все це лишалося дуже маргінальним явищем, котре багато хто сприймав як низькопоклонство перед Заходом і намагання відхопити грантових грошиків. Через практичну відсутність у публічному просторі визнаних експертів у цій сфері чимало було і таких, котрі прагнули отримати хоча б щось від цього щедрого заморського пирога і робили проекти «про гендер», слабо чи взагалі не розуміючи, що це таке. Значно пізніше, коли в Україні взялися виконувати державні зобов’язання із досягнення гендерної рівності, людей, котрі б чули слово «гендер», стало значно більше, однак розуміння того, що це таке, в суспільстві більше не стало. Не дивно, що більшість з тих, хто вважає, що знає, що таке гендер, сахається від слова «фемінізм».
Не додавало прозорості цій ситуації і те, що книжки з гендерної тематики (не кажучи же про феміністську) з’являлися в українському науковому просторі рідко і вкрай несистемно - і це стосується як перекладних (які робилися тільки і виключно в межах видавничих грантів), так і вітчизняних робіт. Знайти їх у книгарнях чи бібліотеках нереально, купити у видавців - важко, знайти в Інтернеті, щоб хоча б прочитати - неможливо.
В українських вузах ентузіастки й ентузіасти гендерної просвіти читають курси з гендерної проблематики, однак зазвичай це є лише спецкурси чи частини ширших курсів. Приємно знати, що в нас є, і є чимало дуже сильних дослідниць і теоретиків міжнародного рівня, однак вони не об’єднані в рамках якоїсь асоціації чи іншої організації, котра б могла діяти як експертне співтовариство.
Отже, що ми маємо:
- відсутність тривалої традиції та історичної тяглості цієї дисципліни;
- відсутність вузівських програм з підготовки фахівців цього профілю;
- відсутність написаних зрозумілою мовою підручників, які б послуговувались, серед іншого, матеріалами українських досліджень;
- відсутність системного корпусу перекладених базових текстів з феміністської теорії і методології, а також гендерних досліджень в різних галузях, спираючись на які можна було б працювати з вітчизняним матеріалом;
- відсутність профільного наукового журналу, матеріали до якого добиралися б за принципом peer review, як працюють практично всі поважні західні наукові журнали (і ми не говоримо тут про «Гендерные исследования», котрі, хоч часом і друкують матеріали про українські реалії, на суто українську аудиторію аж ніяк не орієнтовані);
- відсутність надійної мережі зв’язків між науковцями, в межах якої можна було б визначити експертів, які користувалися б авторитетом інших;
- відсутність критеріїв для оцінювання праць «про гендер»;
- відсутність розуміння принципового зв’язку між феміністською ідеологією (котра, власне, і уможливлює перегляд позитивістського - а по суті, андроцентричного світогляду) та гендерними дослідженнями.
Натомість, ми маємо широко розповсюджене уявлення, що гендер - це про жінок, чи що гендер - це коли на всіх рівнях і на всіх роботах порівну чоловіків і жінок, чи що гендер - це коли виховувати дівчаток дівчатками, а хлопчиків хлопчиками. Є ще цікава тенденція зводити ідею гендерної рівності до рівної відповідальності матері і батька за виховання дітей. Хоч яка корисна ця думка, гендерна проблематика далеко не обмежується доглядом за дітьми.
Отже, шляхом роботи з окресленими вище проблемами співтовариство експертів, кожний з яких є визнаним фахівцем в певній галузі як академічних гендерних досліджень, так і громадської діяльності, може сприяти тому, аби гендерні дослідження в Україні зі спекулятивних, часто посутньо ненаукових вправ у демагогії, якими вони часто (часом небезпідставно) постають у загальному уявленні, перетворилися на поважну наукову дисципліну, котра буде не тільки загальним напрямом докладання дослідницьких зусиль, а й забезпечуватиме дані для оцінювання нашого прогресу на шляху до гендерної рівності.
журнал "Я", число 2/2009 (22)
отже,
В будь-якій галузі науки інтелектуальний продукт оцінюють ті, хто на цьому знається: спеціалісти, фахівці, визнані експерти, і на підставі їхньої оцінки визначається наукова цінність цього продукту. Для того, аби в науці встановилися критерії для такого оцінювання, а також, щоб проявили себе ті, кого наукова спільнота визнає як експертів, потрібні час та історична тяглість дисципліни, університети, де її викладають і де готують тих, з кого потім можуть вирости експерти. На жаль, гендерні дослідження прийшли до нас із Заходу на тому етапі, коли там, за кордоном, вони мали не тільки щонайменше 20 років інтенсивного розвитку в усіх галузях гуманітарних та соціальних наук, але й потужний жіночий феміністський рух, котрий живив і надихав тих вчених, котрі наполягали на необхідності перегляду наявних і усталених у науці парадигм.
У наших умовах - де не було ані феміністського руху, ані перегляду гносеологічних підвалин науки - гендерні дослідження з’явилися спершу як поодинокі ініціативи добре освічених жінок (і ще набагато рідше - чоловіків), котрі прагнули знайти слова й моделі для опису власного досвіду. Вони писали чи перекладали книжки, вчили, розповідали, надихали інших, але все це лишалося дуже маргінальним явищем, котре багато хто сприймав як низькопоклонство перед Заходом і намагання відхопити грантових грошиків. Через практичну відсутність у публічному просторі визнаних експертів у цій сфері чимало було і таких, котрі прагнули отримати хоча б щось від цього щедрого заморського пирога і робили проекти «про гендер», слабо чи взагалі не розуміючи, що це таке. Значно пізніше, коли в Україні взялися виконувати державні зобов’язання із досягнення гендерної рівності, людей, котрі б чули слово «гендер», стало значно більше, однак розуміння того, що це таке, в суспільстві більше не стало. Не дивно, що більшість з тих, хто вважає, що знає, що таке гендер, сахається від слова «фемінізм».
Не додавало прозорості цій ситуації і те, що книжки з гендерної тематики (не кажучи же про феміністську) з’являлися в українському науковому просторі рідко і вкрай несистемно - і це стосується як перекладних (які робилися тільки і виключно в межах видавничих грантів), так і вітчизняних робіт. Знайти їх у книгарнях чи бібліотеках нереально, купити у видавців - важко, знайти в Інтернеті, щоб хоча б прочитати - неможливо.
В українських вузах ентузіастки й ентузіасти гендерної просвіти читають курси з гендерної проблематики, однак зазвичай це є лише спецкурси чи частини ширших курсів. Приємно знати, що в нас є, і є чимало дуже сильних дослідниць і теоретиків міжнародного рівня, однак вони не об’єднані в рамках якоїсь асоціації чи іншої організації, котра б могла діяти як експертне співтовариство.
Отже, що ми маємо:
- відсутність тривалої традиції та історичної тяглості цієї дисципліни;
- відсутність вузівських програм з підготовки фахівців цього профілю;
- відсутність написаних зрозумілою мовою підручників, які б послуговувались, серед іншого, матеріалами українських досліджень;
- відсутність системного корпусу перекладених базових текстів з феміністської теорії і методології, а також гендерних досліджень в різних галузях, спираючись на які можна було б працювати з вітчизняним матеріалом;
- відсутність профільного наукового журналу, матеріали до якого добиралися б за принципом peer review, як працюють практично всі поважні західні наукові журнали (і ми не говоримо тут про «Гендерные исследования», котрі, хоч часом і друкують матеріали про українські реалії, на суто українську аудиторію аж ніяк не орієнтовані);
- відсутність надійної мережі зв’язків між науковцями, в межах якої можна було б визначити експертів, які користувалися б авторитетом інших;
- відсутність критеріїв для оцінювання праць «про гендер»;
- відсутність розуміння принципового зв’язку між феміністською ідеологією (котра, власне, і уможливлює перегляд позитивістського - а по суті, андроцентричного світогляду) та гендерними дослідженнями.
Натомість, ми маємо широко розповсюджене уявлення, що гендер - це про жінок, чи що гендер - це коли на всіх рівнях і на всіх роботах порівну чоловіків і жінок, чи що гендер - це коли виховувати дівчаток дівчатками, а хлопчиків хлопчиками. Є ще цікава тенденція зводити ідею гендерної рівності до рівної відповідальності матері і батька за виховання дітей. Хоч яка корисна ця думка, гендерна проблематика далеко не обмежується доглядом за дітьми.
Отже, шляхом роботи з окресленими вище проблемами співтовариство експертів, кожний з яких є визнаним фахівцем в певній галузі як академічних гендерних досліджень, так і громадської діяльності, може сприяти тому, аби гендерні дослідження в Україні зі спекулятивних, часто посутньо ненаукових вправ у демагогії, якими вони часто (часом небезпідставно) постають у загальному уявленні, перетворилися на поважну наукову дисципліну, котра буде не тільки загальним напрямом докладання дослідницьких зусиль, а й забезпечуватиме дані для оцінювання нашого прогресу на шляху до гендерної рівності.
журнал "Я", число 2/2009 (22)