привіт-як-справи
«Доброго дня! Мене звати... Хоча яка різниця, як мене звати. Я звичайний-найманий-працівник. Я приношу людям радість. Тобто, насправді я приношу листи, а там уже кому як... «Знову з пошти в синьому конверті...» і т.д. і т.п.
Так що можете називати мене просто «паштальйон Пєчкін». Я собі працюю та й працюю. І в принципі всім задоволений. Платять небагато, але чи багато мені треба? Не гроші в житті головне. Що з тих матеріальних цінностей? Головне, щоб робота подобалась. А в мене робота як робота, нічого поганого в ній немає.
Правда, фах у мене зовсім інший, значно благородніший, і диплом є. І вакансії є. Хоч зараз іди й працюй. Та й люблю я ту справу, ой люблю. Відчуваю, що то моє справжнє покликання. Але що поробиш? Там мало платять...»
«Добридень. А мене... Мене теж ніяк не звати. Я просто молода-людина-обізнана-в-політиці. В мене на все є своя думка.
Що? Президент не визнав Голодомор? Ну так канєшно, він же ж із «данєцкіх», вони цих речей не визнають ніколи. А? Що? Президент визнав Голодомор? І свічку до пам’ятника поставив? Ну так канєшно, треба ж до всіх примазатись, народ вшановує - і він для вигляду. Що? Чому тоді не вшановує УПА разом із усіма? Не знаю, ще не придумав. Скажу завтра...»
«Слава Україні! А ми чувачки-з-прапорами. Наша партія раніше була нацистська і так і називалась, але потім ми зробили ребрендинг, гарну назву придумали, і тепер на всіх виборах балотуємось.
Свої в курсі, а ті, хто нацизму не переварює, подумають, що ми нормальні. У нас же ще прапор такий класний - синій із жовтим, майже як державний. А значить, ми справжні патріоти. І звісно ми ходимо на всі акції. В принципі не так важливо, де стояти і за що, головне - стояти. І махати прапорами. Згорнути? Ви ще скажіть узагалі без прапорів прийти. Без прапорів кудись приходити нема сенсу. Та не обов’язково махати на камеру, можемо вам просто перед носом помахати.
В нас, правда, є конкуренти, які теж усюди приходять і махають своїми прапорами, де треба і де не треба, але в них прапори погані, не наші. Біло-червоні. На польський прапор схоже. Тому вони запроданці і зрадники, а ми патріоти».
«Слава нації! А ми ні з якої партії. Ми просто чувачки-з-листівками. Нам ніколи нема чого сказати, зате завжди є що роздати. Сьогодні ми розповімо вам, хто винен у Голодоморі. Є один народ, який у всьому цьому винен.
Правда, який саме народ, ми ще до кінця не визначились, бо їх багато, але сьогодні хай буде, наприклад, оцей. От ми в листівках і написали. Погодьтеся, це дуже зручно, що в тоталітарній радянській владі було дофіга представників різних народів. Були серед тих виродків люди і російського, і єврейського, і грузинського, і польського, і українського, і латвійського, і ще там якогось походження. Так що тепер навіть добріхувати нічого не треба, просто витягаєш вибірково прізвища того народу, який сьогодні треба загнобить. І все чесно. А завтра інших витягнем і нові листівки зробим. Головне мати чітко визначеного ворога, бо з явищем же важко боротись, а з конкретними людьми - дуже просто. Особливо коли це не влада, а звичайні люди-сусіди, яких можна в підворотні відлупасить.
Шкода тільки, що негрів ще не було при владі. І китайців із японцями. Що ж би про них такого придумати, щоб у листівках написати?..»
«Здрасті. Хто я? Я аполітичний-продавець-з-ринку, не бачите, чи шо? Задовбали вже своєю політикою. Стою собі, заробляю. Ні, вони ходять і ходять. І все про свою політику. І половина продавців туди ж. Дебілоїди.
Одні ходили під тими прапорами, інші під цими, а різниця яка? Я як стояв, так і стою. Як продавав, так і продаю. І буду продавати. Бо купують. Що я продаю? Яка різниця, що продавати. Гроші не пахнуть. А от ваша політика смердить просто! Лайно ця ваша політика! Вони ж усі поголівно ходять у ті самі ресторани і там обіймаються. Сваряться тільки на публіку. Що, переслідування опозиції? Радянські дисиденти, шістдесятники? Та які вони герої, вони тільки так піаряться. 25 років у Сибіру - це ж такий образ мученика! Звісно, що його тепер усі люблять! Я би стільки відсидів - і мене б любили! Так кожен може бути героєм! Політтехнологи драні...»
«Привіт! А я молодий-активний-лідер. Якщо п’ять років вчитися в університеті, майже напевно дадуть диплом. А якщо п’ять років читати книжки по лідерству, то напевно станеш лідером. От я й почав.
Зараз якраз збираю спільноту молодих активних людей, ну бо кимось же мені треба покерувати, я ж лідер! Отже, слухайте мої настанови.
Перше правило нашої спільноти: ніколи не розповідайте про нашу спільноту. Ой, вибачте. Це вже десь було. Переплутав.
Перше правило нашої спільноти: ніколи нікому нічого не обіцяй. Ти ж можеш не виконати обіцянку, всяке буває. А як не виконаєш, то ти ж уже не пацан. Не мужик. Так що обійдемось без усіх цих обіцянок, без військових і президентських присяг, без клятв Гіпократа, без обітниць, без шлюбів. Бо раптом що. Некрасиво вийде.
Друге правило нашої спільноти: ніколи нікого не перепрошуй. Кожна людина є цінна і має право на власну думку і власний спосіб життя. Тобто жити, як кожен хоче. А що там інші подумають - неважливо. Образились? Тю, так хто вам винен, що ви чогось іншого від нас очікували. Ніхто ж вам не обіцяв, що ми будемо хороші й добрі. Див. пункт 1.
Третє правило нашої спільноти: ніколи нікого не люби. Ну, очевидно...»
Так що можете називати мене просто «паштальйон Пєчкін». Я собі працюю та й працюю. І в принципі всім задоволений. Платять небагато, але чи багато мені треба? Не гроші в житті головне. Що з тих матеріальних цінностей? Головне, щоб робота подобалась. А в мене робота як робота, нічого поганого в ній немає.
Правда, фах у мене зовсім інший, значно благородніший, і диплом є. І вакансії є. Хоч зараз іди й працюй. Та й люблю я ту справу, ой люблю. Відчуваю, що то моє справжнє покликання. Але що поробиш? Там мало платять...»
«Добридень. А мене... Мене теж ніяк не звати. Я просто молода-людина-обізнана-в-політиці. В мене на все є своя думка.
Що? Президент не визнав Голодомор? Ну так канєшно, він же ж із «данєцкіх», вони цих речей не визнають ніколи. А? Що? Президент визнав Голодомор? І свічку до пам’ятника поставив? Ну так канєшно, треба ж до всіх примазатись, народ вшановує - і він для вигляду. Що? Чому тоді не вшановує УПА разом із усіма? Не знаю, ще не придумав. Скажу завтра...»
«Слава Україні! А ми чувачки-з-прапорами. Наша партія раніше була нацистська і так і називалась, але потім ми зробили ребрендинг, гарну назву придумали, і тепер на всіх виборах балотуємось.
Свої в курсі, а ті, хто нацизму не переварює, подумають, що ми нормальні. У нас же ще прапор такий класний - синій із жовтим, майже як державний. А значить, ми справжні патріоти. І звісно ми ходимо на всі акції. В принципі не так важливо, де стояти і за що, головне - стояти. І махати прапорами. Згорнути? Ви ще скажіть узагалі без прапорів прийти. Без прапорів кудись приходити нема сенсу. Та не обов’язково махати на камеру, можемо вам просто перед носом помахати.
В нас, правда, є конкуренти, які теж усюди приходять і махають своїми прапорами, де треба і де не треба, але в них прапори погані, не наші. Біло-червоні. На польський прапор схоже. Тому вони запроданці і зрадники, а ми патріоти».
«Слава нації! А ми ні з якої партії. Ми просто чувачки-з-листівками. Нам ніколи нема чого сказати, зате завжди є що роздати. Сьогодні ми розповімо вам, хто винен у Голодоморі. Є один народ, який у всьому цьому винен.
Правда, який саме народ, ми ще до кінця не визначились, бо їх багато, але сьогодні хай буде, наприклад, оцей. От ми в листівках і написали. Погодьтеся, це дуже зручно, що в тоталітарній радянській владі було дофіга представників різних народів. Були серед тих виродків люди і російського, і єврейського, і грузинського, і польського, і українського, і латвійського, і ще там якогось походження. Так що тепер навіть добріхувати нічого не треба, просто витягаєш вибірково прізвища того народу, який сьогодні треба загнобить. І все чесно. А завтра інших витягнем і нові листівки зробим. Головне мати чітко визначеного ворога, бо з явищем же важко боротись, а з конкретними людьми - дуже просто. Особливо коли це не влада, а звичайні люди-сусіди, яких можна в підворотні відлупасить.
Шкода тільки, що негрів ще не було при владі. І китайців із японцями. Що ж би про них такого придумати, щоб у листівках написати?..»
«Здрасті. Хто я? Я аполітичний-продавець-з-ринку, не бачите, чи шо? Задовбали вже своєю політикою. Стою собі, заробляю. Ні, вони ходять і ходять. І все про свою політику. І половина продавців туди ж. Дебілоїди.
Одні ходили під тими прапорами, інші під цими, а різниця яка? Я як стояв, так і стою. Як продавав, так і продаю. І буду продавати. Бо купують. Що я продаю? Яка різниця, що продавати. Гроші не пахнуть. А от ваша політика смердить просто! Лайно ця ваша політика! Вони ж усі поголівно ходять у ті самі ресторани і там обіймаються. Сваряться тільки на публіку. Що, переслідування опозиції? Радянські дисиденти, шістдесятники? Та які вони герої, вони тільки так піаряться. 25 років у Сибіру - це ж такий образ мученика! Звісно, що його тепер усі люблять! Я би стільки відсидів - і мене б любили! Так кожен може бути героєм! Політтехнологи драні...»
«Привіт! А я молодий-активний-лідер. Якщо п’ять років вчитися в університеті, майже напевно дадуть диплом. А якщо п’ять років читати книжки по лідерству, то напевно станеш лідером. От я й почав.
Зараз якраз збираю спільноту молодих активних людей, ну бо кимось же мені треба покерувати, я ж лідер! Отже, слухайте мої настанови.
Перше правило нашої спільноти: ніколи не розповідайте про нашу спільноту. Ой, вибачте. Це вже десь було. Переплутав.
Перше правило нашої спільноти: ніколи нікому нічого не обіцяй. Ти ж можеш не виконати обіцянку, всяке буває. А як не виконаєш, то ти ж уже не пацан. Не мужик. Так що обійдемось без усіх цих обіцянок, без військових і президентських присяг, без клятв Гіпократа, без обітниць, без шлюбів. Бо раптом що. Некрасиво вийде.
Друге правило нашої спільноти: ніколи нікого не перепрошуй. Кожна людина є цінна і має право на власну думку і власний спосіб життя. Тобто жити, як кожен хоче. А що там інші подумають - неважливо. Образились? Тю, так хто вам винен, що ви чогось іншого від нас очікували. Ніхто ж вам не обіцяв, що ми будемо хороші й добрі. Див. пункт 1.
Третє правило нашої спільноти: ніколи нікого не люби. Ну, очевидно...»