Боржава, кататись
Мої ноги вже не тиснуть педалі, але я продовжую
їхати далі. Заплющую очі, а перед очима починає миготіти яскраво-зелений килим соковитої трави, пересипагої духм"яними карпатськими травами. Від того інтенсивного запаху мяти і чебрецю памороки гублять голову. І трава ця манить впасти в неї ниць, підкоритись спокусі, здати силу волі на користь чорниць і суниць, які тут- як -тут, ніби на тебе чекали...
Ніі-і-і-і, ось ше трошки і вже - вершечок підйому. А ніякий він не кінець горба, просто один із витків серпантину. Коник мій трохи плавиться, але ця вічна тяга зазирнути, що ж там за поворотам, за хребтом, за перевалом невидимим шнурочком тягне далі. І , спершу зліва, потім справа на всі 180 відкриваються найвищі вершини Чорногори, Близниць, акварельним маревом розливаючись в полуденному сонці, туляться один до одного горби і хребтики, ну але найвеличніша впритул на мене насувається Боржава. Вона така об"ємна, що, здається, зараз впаде на мене:)
Видно до дрібниць кулуари, гігантської величини лощини, карові утворення і "щетину" лісу. Видно, яка вона велика, стрімка, як ретельно вигравірувано на її схилах борозди, в яких зимою акумулюються сніго-лавинні конуси, і навіть зараз виблискують невеличкі цятки снігу...Неможливо їхати:) Такі ракурси гірше за ручне гальмо: вони потребують доброї фотокамери і фіксатора на нижню щелепу. Відсутність останнього грозить на спуску гарним польотом через руль, бо шия постійно під кутом до напрямку руху. В особливо фен-шуйних місцях хочеться прилягти в тіні лапатих ялин і нехай весь світ залишиться поза мережею. Думки так одразу заспокоюються, стають рядочком і вливаються прохолодним потоком у свідомість. Напевно, треба їздити сюди частіше: не за спусками чи підйомами, а шоб послухати нарешті себе:)
В горах починаю вірити в душу, а бо шо воно таке розпирає мою грудну клітку? Тяжко дихати навіть не від того, що півгодини крутиш на кримський/ по градієнту /перевал під кримським /за температурою/ сонцем. Таке враження, всередині надувається велика кулька з гелієм, яка відірве зараз мене від землі і понесе, як Мері Попінс, десь просто на ту Боржаву...
Привезла додому брудно замурзану мармизу, пісок на капцях і сушеної трави в роторах. Повні легені солодкого медового повітря. У вересні буде марафон, трасу до якого можна прикатувати вже зараз - рекомендовано для всіх, хто любить задоволення від зусиль, помножених на естетичний кайф. Для тих, хто хоче побачити щось поза кадром звичних боржавських пейзажів, хто вже всі "зуби з"їв" на завчених трасах. Хто може собі дозволити поєднати в одному місці і в одному дні довгі кам"янисті підйоми, траву, болото, щебінь і асфальт. Перевали зі спусками- як же без цього:)
Звучить, як виклик. Або запрошення:)
