Крим за 24 години.
Milo рейд X-Крим - найбільш масова, 10та ювілейна мультигонка. 24 і 42 години. Три класи. Крим, осінь, перший сніг.
Тактичні ігри на витривалість: з собою, природою і погодою. Суворі і прискіпливі судді. Набільш масштабні (амінь Ferrino і Товтри-рейд) техетапи на скальному, наче спеціально для цього заточеному, кримському рельєфі. Ріки - вбрід, переправи, дюльфери, траверси, слеклайни. Стрільба з лука, пневми, лазертаг, слеклайн, печеринг, водні етапи - розвага на будь-який смак. Півтисячі учасників - неймовірна кількість для країни дешевого алко:)
Старт класу М (пішо) і Х (вело) - в п”ятницю під вечір. Ще вдень Ангарський замітає снігом. Тролейбуси буксують. Ми вирішили передати морю привіт, але повертатись в мокрий і туманний Сімфер змусили тільки ще більш холодний бриз від води і неминуча година ікс.
Ми стартуємо в суботу. Гори в білому, на Ай-Петрі (одне із КП для вело)- сніг. Бойова група з контрольним часом в 42 години першою прямує в непросту, аномальну холодну, як для Криму, ніч. Околиці Бахчисарая продуваються зі всіх сторін. Ми вже в потемках, добряче вимастившись в розбухлій від води кримській глині, в шапках, рукавицях і всіх доступних куртках кутаємся в спальники до наступного ранку. Всю ніч ввижаються муки тих, хто стартував у довшій дистанції, особливо велокласу:)
На ранок багато хто вирішив привідпочити від буремних подвигів попередньої ночі. Я їх розумію, а нам самим скоро на старт. Як завжди, вранці все не встигається, все поспіхом: збори, сніданок, реєстрація. Отримали карту, але нема часу просто подумати, куда ж то податись.
От, здається, 24 години - то багато чи мало?
Багато - якшо передстартовий мандраж. І так мало - коли фініш близько.
Багато, коли біжиш перші 3-4 години. І час тааак повільно тягнеться і, здається, що - о, боже - ще так 20 годин маслати, та я ж ніколи, я ж без поняття.
Головне, пережити перші 6 годин, коли і хочеться, і біжиться.
Потім наступні 6 годин - коли вже і не дуже хочеться, але треба.
Найважче - ніч, особливо, якшо осінь і темний час застає де-небудь у віддалених райончиках з великими відстаннями між КП. Тоді і звичайна вода, і можливість присісти на 2-3 хвилини біля суддівського вогню - таке щастя. А ше щастя, коли є кому написати в 2 годині ночі коротке смс. І знати, що зрозуміють.
Пережити ніч і перебороти ранок, коли організм може вирубатись просто на ходу - в канаву чи деревце. Мікросон на 15-20 секунд, поки не почне трусити від того ж ранкового холоду.
Але вже від 12 ночі час починає свій зворотній відлік. А останні 6 годин - то вже відкривається 25те дихання і хочеться ше і ше одненьке КП і усвідомлення, що все - от воно і пролетіло, і часу насправді дуже-дуже мало, просто ти свої гуліверівські плани не синхронізував з своїми ж ліліпутськими силами.
І ти не можеш втриматись, не годен зупинитись, бо тягне ще в інший куток карти, до місць, де ше не був, не стрибав, не влучав, не пробував себе - і тоді розумієш, що за ці 24 години твоє життя пролетіло відповідно до ритму ударів твого серця і темпу твої кроків - а тобто, дуже швидко. І вже кінець, а ти не готовий. А ти ше огого! І вже все притерлось, переболілось, перехотілось, перемоглось і переламалось. Ти побачив світанок і зрозумів, що ніч закінчилась, що ти пережив дуже багато впродовж цієї дооовгої ночі, навіть, якщо здавалось, вона не скінчиться ніколи, що ти готовий і можеш далі і більше, а фініш - це як маленький інфаркт. І в цьому захований якийсь філософський підтекст цілого життя. Все, стоп, зупинись, здай чіп і ставай знову нормальним. Знову починай кутатись і морщитись від зустрічного вітру. Відчувати обвітрені губи і біль подряпин. Сідай в поїзд і повертайся додому, де люди так переживають за прогноз погоди, ніби їм, як мінімум, на мамонта вполювати треба чи урожай збирати.
І, якшо ти коли-небудь, переживав такі світанки, коли бачив сонце в себе під ногами, коли знаєш, як це - підходити чи підповзати мало не на животі до крутого скельного обриву (вночі або під ранок) і чути, як холодком по спині проходить через тебе вітерець з глибини(висоти)150 метрів- ти ніколи не забудеш, як воно. Напевно, заради таких моментів я і стартую в 42 чи 24-годинний рейс. Спускатись вниз, потрапляти в печери, відкривати для себе панорами 180 градусні, підніматись вгору і знову рухатись вперед. Я не знаю, як можна жити без висоти, без скель, без гір, без вершин. Це вже в крові. Навчіть, як, хто може і знає:)
(майже зимова Алушта. Фото, зроблене напередодні старту)
пс. Невеличкий репортажик від Антона
http://marinin.livejournal.com/85511.html