про тепер
Оригинал взят у hudozhnytsya в про тепер
Світ, у якому ми зараз живемо, змінився настільки, що часом не знаєш, як і куди пристосувати нажите з роками світобачення. Моє маленьке мистецтво розчинятися в радості буденних дрібниць раптом стало некорисним. Бо щоденні новини з довколишнього світу не стають приводом для радості. І щоденна боротьба зараз - берегти серце, аби не зачерствіло, не змаліло, не впустило в себе ненависть і невиліковну гіркоту.
У мене виробилася нова звичка: щоранку заново довіряти своє життя, свого чоловіка, свою дитину, свої мрії й хвилювання Богу. Просто, аби нагадати собі, що мені не належить нічого. Просто, аби нагадати собі, що все - у Його всемогутніх, люблячих руках.
Щоденна боротьба з егоїзмом і власною духовною забудькуватістю. Гостре відчуття важливості того, що зараз. Безмежна вдячність за Данусю. Усвідомлення власного безсилля після чергового потоку новин. Такі важливі розмови з дорогими подругами. Побутові необлаштованості, котрі з маленькою дитиною на руках особливо помітні. Великі мрії. Щоденні молитви за чоловіка, вдячність йому й за нього, і водночас егоїстичне бажання, щоби він раптом взяв і розв’язав усі проблеми. Це, звісно, неможливо. Але він старається. От купив нам мультиварку - тепер я частіше їм теплу, смачну їжу й нарешті не переймаюся, що все пригорить, поки я наверху годую донечку. Я печу кілька разів на тиждень. Тішуся, нарізаючи овочі й миючи підлогу. Тішуся, що жива. Що маю заради кого втомлюватися. Ніколи раніше стільки не дякувала за такі очевидні речі.
Світ змінюється, і це жахає. Не змінюється Бог. І це та скеля, на яку - якщо не забуваю - намагаюсь опиратися.
Світ, у якому ми зараз живемо, змінився настільки, що часом не знаєш, як і куди пристосувати нажите з роками світобачення. Моє маленьке мистецтво розчинятися в радості буденних дрібниць раптом стало некорисним. Бо щоденні новини з довколишнього світу не стають приводом для радості. І щоденна боротьба зараз - берегти серце, аби не зачерствіло, не змаліло, не впустило в себе ненависть і невиліковну гіркоту.
У мене виробилася нова звичка: щоранку заново довіряти своє життя, свого чоловіка, свою дитину, свої мрії й хвилювання Богу. Просто, аби нагадати собі, що мені не належить нічого. Просто, аби нагадати собі, що все - у Його всемогутніх, люблячих руках.
Щоденна боротьба з егоїзмом і власною духовною забудькуватістю. Гостре відчуття важливості того, що зараз. Безмежна вдячність за Данусю. Усвідомлення власного безсилля після чергового потоку новин. Такі важливі розмови з дорогими подругами. Побутові необлаштованості, котрі з маленькою дитиною на руках особливо помітні. Великі мрії. Щоденні молитви за чоловіка, вдячність йому й за нього, і водночас егоїстичне бажання, щоби він раптом взяв і розв’язав усі проблеми. Це, звісно, неможливо. Але він старається. От купив нам мультиварку - тепер я частіше їм теплу, смачну їжу й нарешті не переймаюся, що все пригорить, поки я наверху годую донечку. Я печу кілька разів на тиждень. Тішуся, нарізаючи овочі й миючи підлогу. Тішуся, що жива. Що маю заради кого втомлюватися. Ніколи раніше стільки не дякувала за такі очевидні речі.
Світ змінюється, і це жахає. Не змінюється Бог. І це та скеля, на яку - якщо не забуваю - намагаюсь опиратися.