(no subject)
Всі двері закриті, а вікна розчинені. Ліжко-човен пливе по спокійній воді. Плавна прелюдія. Від вечірньої прохолоди її шкіра вкрилася мурашками.
Ти ведеш вказівним і безіменним по тих хвилях її зовнішньої оболонки. Середній у повітрі. ЇЇ холодні губи скользять по твоєму плечі, від чого напружуються м'язи. Відчуваєш, шо щось під її шкірою. Щось шалено важливе під її шкірою. Воно холодне і гаряче водночас. Мабуть це світло. Яскраве світло, як у книжках малюють появу Бога. Під її шкірою. Холодною і від того ж рельєфною. Шкірою.
Лампа горить дуже поволі. Відблискує тільки її волосся, зібране в купу наверх голови. Яскраві очі. Яскраві-яскраві очі закарбовуються так глибоко в серці, що, можливо, твоя онука матиме такі ж. Кажуть, гени запам'ятовують. Запам'ятовують те, у що ми закохані. Ти ж у неї закоханий. А уявляєш, її діти можуть бути такими як ти. Уявляєш, більше схожими на тебе, ніж на батька? Краще ні.
Ніч затягує в себе ваше ліжко, щоб згодом викинути у ранок. Але нащо? А якщо він буде останнім? Не хочеться.
Але якщо це буде останній ранок нас двох на землі, то я хочу стояти позаду, коли почнуть виглядати перші промені. Я хочу бути стінкою чи то атлантом, який тримає її. Вона ж бо цілий світ. Маленький, але неосяжний. Вона ж бо цілий світ. А ти титан, який, якщо втримає її, якщо пронесе ще хоч трохи, можливо сам стане частиною його. Але про то потім.
Бо ж ще не ранок. До ранку ще так далеко. А поки я цілую її. І відчуваю щось шалено важливе під її шкірою.