Знайшла старйо
2006-06-10
...Мені завжди подобався туалет в 3 корпусі. Він був у самому кінці півкруглого коридору на 4 поверсі і одне з його вікон виходило на плац.
До поїзда лишалось ще майже 3 години і я мала трохи часу посидіти на підвіконні цього самого вікна. Я любила там сидіти ще коли вчилась на курсах. Хоч це був всього 4 поверх, але було дуже високо і можна було розгледіти навіть тридцятиповерхівки, які будувалися на лівому березі. А ще було видно частину 4 корпусу, КМЦ, пару вікон мого деканату, ряд каштанів, подвір’я 9 лікарні, все захаращене якимись дошками, залізяччям і ще бозна-чим, ну, і звичайно, плац. Насправді, плац був, мабуть, не дуже великим, меншим за футбольне поле - це точно. Та ще й добру половину його займала чи то клумба, чи натяк на неї, з двох сторін засаджена млявими ялинками і поділена навпіл бетонною доріжкою, в кінці якої стояла здоровенна брила, а одразу за нею - двометровий дерев’яний хрест. Що саме символізували ці брила і хрест не знав точно ніхто, я думаю, навіть магістри чи ті, хто перевступає в Могилянку щороку (бо в них такий стиль житття). Колись мені хтось розповідав про одну версію їх походження, але я вже забула. Брила просто лежала. Влітку вона на ній можна було грітися у пасмурний день, а ще ми зі Смутком колись на ній сиділи і пили поганюче вино з картонного пакету, яке він десь поцупив. По обидві сторони від доріжки, прямо на травичці, коли було тепло, сиділи студенти-неформали, студенти-романтики і просто студенти, такі як я. Цей факт сидіння на травичці мені сташенно подобався, бо був справді колоритним: якийсь типу band грав на сопілочках і маленьких барабанах, хтось завжди жував бутерброди, гортаючи для самозаспокоєння конспекти перед семінаром, обов’язково якась парочка цілувалася, намагаючись, мабуть, з’їсти одне одне (так було схоже зі сторони), хоча... ніхто ж і не заперечує, що студенти завжди голодні в усіх відношеннях... Але, це було на диво не одгидно. Короче, все було точнісінько як в американських фільмах і я кайфувала як дивлячись на це все згори, так і час від часу сидячи також на травичці і лялякаючи з інформатиками.
Друга половина плацу була заасфальтована і розкреслеслена як десь на подвір’ї школи, але замість 1-А, вчителі, гості було ФСНТ,ФЕН,ФПвН... Рік тому це було для мене пургою, про яку я ще мала дізнатися, а зара я вже точно знаю, що ФСНСТ - це назва мого факультету, і навіть навчилась вимовляти її швидко, правильно і з розумним виглядом. Хоча раніше в назві було на одну літеру менше і вимовлялася вона простіше. Я думаю, плац для академії - це як Рожева зала. Там відбувалося все. Там була наша посвята в студенти (яку я, до речі, ледве вистояла, бо було дуже нудно) і там проходила конвокація. Ще там були гулянки на День Академії 15 жовтня з пивом всього за 1 брюх і дискотеки іноді на дні факультетів. Але найголовніше - це те, що на плац приходили всі. В основному, звичайно, народ сповзався на великій перерві, коли вмикалось радіо і починало грати всілякі гарнюні українські і старі американські пісеньки часів Елвіса. На великій перерві на плацу завжди продавались булочки і вони були несамовито смачними - мнякенькими і гарячими, а коли їх запивати ще гарячущим чефіром (а як ще можна назвати чай, з якого ти так і не дістаєш пакетик, бо ліньки шукати урну?), сидячи на спинці лавки, то тепло ставало навіть підшлунковій залозі і життя ставало ще прекраснішим. Привчили мене до булочок ті ж інформатики - завжди після англійської я спускалась до них і відкушували по шматочку від Діминих пиріжків з сиром, Серьожиної піцци і булочки з маком, яку їв Льоша. І ми балакали. Завжди ще знаходився хтось, хто танцював під Славка Вакарчука, а Барік іноді фоткав їх. Взимку всі виходили на плац понюхати перший сніжок і пограти в сніжки (Б-р-р...). А весною природничники грали в тарілку, а Ярік грав у футбола. Власне, грав він не сам, але запам’ятла я тільки йогоJ
Взагалі, на плацу можна було зустріти всіх, як я потім переконалася, навіть викладачів, але коли хтось до них вітався, вони похапцем робили вигляд, що просто поспішають в 2 корпус. Ми навіть майже ніколи не домовлялися, щоб там зустрічатися - просто так виходило. А о 13.30 музичка виключалася і всі потихеньку розповзалися - хтось на пари, а хтось тому що пішли ті, хто пішли на пари, і залишалися тільки парочка, яка так і не доїла одне одного, і ще хтось, хто докурював сигарету.
Але зараз була сьома вечора і на плацу було пусто. Втім, він мені подобався і так, бо закінчувався травень, а ще цвіли каштани, і щойно пройшов манюній дощик і асфальт ще пахнув калюжами і я це чула навіть на 4 поверх. І мені подобалось, що корпуси пофарбовані у жовтий колір і що каштани і тополі вищі за ці корпуси. І ще було добре, що немає вітру і не треба особливо поспішати, і що ніхто не заскокує в туалет і не дивуєтся, чого я тут всілась. А найкраще, було небо, таке згори темно-синє, а знизу по-літньому кремове, і відчувалося, що і небу, і плацу, і отій брилі зараз так сумирненько як і мені, бо вже п’ятниця і майже кінець року, але тільки початок життя (це звучить не так пафосно, якщо нагадати слова з фільму „Там, де серце”, що почати нове життя можна з кожним новим подихом, а я добряче вдихала цей одни з останніх травневих вечорів, я майже вбирала його через це вікно, як губка Спанч БобJ)...
Я ще трошки посиділа, одягла рюкзак, причинила трішечки віконечко і неквапом вирушила на вокзал. До поїзду було ще майже дві години.
...Мені завжди подобався туалет в 3 корпусі. Він був у самому кінці півкруглого коридору на 4 поверсі і одне з його вікон виходило на плац.
До поїзда лишалось ще майже 3 години і я мала трохи часу посидіти на підвіконні цього самого вікна. Я любила там сидіти ще коли вчилась на курсах. Хоч це був всього 4 поверх, але було дуже високо і можна було розгледіти навіть тридцятиповерхівки, які будувалися на лівому березі. А ще було видно частину 4 корпусу, КМЦ, пару вікон мого деканату, ряд каштанів, подвір’я 9 лікарні, все захаращене якимись дошками, залізяччям і ще бозна-чим, ну, і звичайно, плац. Насправді, плац був, мабуть, не дуже великим, меншим за футбольне поле - це точно. Та ще й добру половину його займала чи то клумба, чи натяк на неї, з двох сторін засаджена млявими ялинками і поділена навпіл бетонною доріжкою, в кінці якої стояла здоровенна брила, а одразу за нею - двометровий дерев’яний хрест. Що саме символізували ці брила і хрест не знав точно ніхто, я думаю, навіть магістри чи ті, хто перевступає в Могилянку щороку (бо в них такий стиль житття). Колись мені хтось розповідав про одну версію їх походження, але я вже забула. Брила просто лежала. Влітку вона на ній можна було грітися у пасмурний день, а ще ми зі Смутком колись на ній сиділи і пили поганюче вино з картонного пакету, яке він десь поцупив. По обидві сторони від доріжки, прямо на травичці, коли було тепло, сиділи студенти-неформали, студенти-романтики і просто студенти, такі як я. Цей факт сидіння на травичці мені сташенно подобався, бо був справді колоритним: якийсь типу band грав на сопілочках і маленьких барабанах, хтось завжди жував бутерброди, гортаючи для самозаспокоєння конспекти перед семінаром, обов’язково якась парочка цілувалася, намагаючись, мабуть, з’їсти одне одне (так було схоже зі сторони), хоча... ніхто ж і не заперечує, що студенти завжди голодні в усіх відношеннях... Але, це було на диво не одгидно. Короче, все було точнісінько як в американських фільмах і я кайфувала як дивлячись на це все згори, так і час від часу сидячи також на травичці і лялякаючи з інформатиками.
Друга половина плацу була заасфальтована і розкреслеслена як десь на подвір’ї школи, але замість 1-А, вчителі, гості було ФСНТ,ФЕН,ФПвН... Рік тому це було для мене пургою, про яку я ще мала дізнатися, а зара я вже точно знаю, що ФСНСТ - це назва мого факультету, і навіть навчилась вимовляти її швидко, правильно і з розумним виглядом. Хоча раніше в назві було на одну літеру менше і вимовлялася вона простіше. Я думаю, плац для академії - це як Рожева зала. Там відбувалося все. Там була наша посвята в студенти (яку я, до речі, ледве вистояла, бо було дуже нудно) і там проходила конвокація. Ще там були гулянки на День Академії 15 жовтня з пивом всього за 1 брюх і дискотеки іноді на дні факультетів. Але найголовніше - це те, що на плац приходили всі. В основному, звичайно, народ сповзався на великій перерві, коли вмикалось радіо і починало грати всілякі гарнюні українські і старі американські пісеньки часів Елвіса. На великій перерві на плацу завжди продавались булочки і вони були несамовито смачними - мнякенькими і гарячими, а коли їх запивати ще гарячущим чефіром (а як ще можна назвати чай, з якого ти так і не дістаєш пакетик, бо ліньки шукати урну?), сидячи на спинці лавки, то тепло ставало навіть підшлунковій залозі і життя ставало ще прекраснішим. Привчили мене до булочок ті ж інформатики - завжди після англійської я спускалась до них і відкушували по шматочку від Діминих пиріжків з сиром, Серьожиної піцци і булочки з маком, яку їв Льоша. І ми балакали. Завжди ще знаходився хтось, хто танцював під Славка Вакарчука, а Барік іноді фоткав їх. Взимку всі виходили на плац понюхати перший сніжок і пограти в сніжки (Б-р-р...). А весною природничники грали в тарілку, а Ярік грав у футбола. Власне, грав він не сам, але запам’ятла я тільки йогоJ
Взагалі, на плацу можна було зустріти всіх, як я потім переконалася, навіть викладачів, але коли хтось до них вітався, вони похапцем робили вигляд, що просто поспішають в 2 корпус. Ми навіть майже ніколи не домовлялися, щоб там зустрічатися - просто так виходило. А о 13.30 музичка виключалася і всі потихеньку розповзалися - хтось на пари, а хтось тому що пішли ті, хто пішли на пари, і залишалися тільки парочка, яка так і не доїла одне одного, і ще хтось, хто докурював сигарету.
Але зараз була сьома вечора і на плацу було пусто. Втім, він мені подобався і так, бо закінчувався травень, а ще цвіли каштани, і щойно пройшов манюній дощик і асфальт ще пахнув калюжами і я це чула навіть на 4 поверх. І мені подобалось, що корпуси пофарбовані у жовтий колір і що каштани і тополі вищі за ці корпуси. І ще було добре, що немає вітру і не треба особливо поспішати, і що ніхто не заскокує в туалет і не дивуєтся, чого я тут всілась. А найкраще, було небо, таке згори темно-синє, а знизу по-літньому кремове, і відчувалося, що і небу, і плацу, і отій брилі зараз так сумирненько як і мені, бо вже п’ятниця і майже кінець року, але тільки початок життя (це звучить не так пафосно, якщо нагадати слова з фільму „Там, де серце”, що почати нове життя можна з кожним новим подихом, а я добряче вдихала цей одни з останніх травневих вечорів, я майже вбирала його через це вікно, як губка Спанч БобJ)...
Я ще трошки посиділа, одягла рюкзак, причинила трішечки віконечко і неквапом вирушила на вокзал. До поїзду було ще майже дві години.