Історія №1. Герой приїхав.
В салонi-вагонi швидкого поїзду №42 «Київ-Москва” було ясно i затишно. В стелi крутились вiяла, оберталися нечутно по горизонталi, творючи лагiдний вiтер.
На снiжно-бiлих столиках в такт поїздовi видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне "Бордо" i пиво, коньяк i лiкери, i золотоверховi портвейни - стоять вони купками, не вiдкоркованi, посерединi бiлих обрусiв i гомонять срiбно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються нiжно одна до одної i до гостей. "Розкрийте, розкрийте нас! Берiть!.." - i смiються, гомонять, пританцьовують.
Обабiч пляшок стоять склянi вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тiстечками, - мерехтять, випромiнюючи з бокiв веселку i снопи промiння.
Запопадливi кельнери в чорних убраннях, з бiлими рушниками через руку, стоять на чатi. Готовi кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання клiєнта...
Бiля крайнього столика при вiкнi сидить Петро Миколайович Симоненко. Зсунув синiй кашкет на потилицю, розстебнув комiр i попиває червоне бордо, тримає склянку бiля уст, а очi втопив у книжку, поставивши її сторч. Смокче бордо i читає-смокче «Всіх Наших» - чтиво в дорогу від Бориса Олійника. Інодi виймає червоний олiвець i щось пiдкреслює, посмiхається захоплено, потiм глибокодумно морщить брови, сьорбає бордо i пасе далi вугляними очима по сторінках.
Потім узяв другу книжку. Глянув на назву зневажливо - „Пісьма братана”. Розкрив, погортав знічев’я, і вже хотів було за першу братися, аж раптом його очі зачепилися за фразу на сторінці 123. Вiн протер очi, постукав долонею по лобi i враз люто крiзь зуби вилаявся. Прошипiв страшну лайку осатанiло. Але опанував себе i спокiйно та суворо продовжив читати:
Вага тіла В. І. Леніна (в грамах):
13 лютого 1925 р…..................54550 г
29 липня 1927 р………………..54200 г
7 верисня 1930 р………………54000 г
11 січня 1932 р…………………54100 г
6 червня 1933 р………………..53800 г
25 серпня 1936 р………………53500 г
Вiн ще довго сидiв i пив уже не бордо, пив коньяк. Тер свого чуба, тер скронi i нiяк не мiг загальмувати навали тривожних спогадiв, що враз завирували в ньому, Звідки вони дізналися? Він же нікому й нічого! А вони йому отруїли спокiй i сон, вони йому отруїли, далебi, все життя. У-у, прокляття!.. Оката гримуча змiя!!!
Петро Миколайович перегорнув форзаци обох книжок. „Видавництво „Буква і цифра”, - прочитав він. - Красива емблема. Робітники такі і шрифт пролетарський. Хвильовий, Скрипник...” Він подумав про револьвер і здригнувся. „Хто ж це міг зробити? Звідки витік? Може, спеціально підсунув? Але ж він не знав, що я пишу. Диявол! Чаклун!.. Сволоч!.." Петро Миколайович рипiв зубами. Може, вiд зайвого хмелю, а може, вiд нервового тремтiння, що йшло, як мороз, поза шкiрою. То знайоме йому, вiдколи вiн попсував собi нерви на тiй роботi...
Він наливав i пив, i повертався думками знову i знову до тих перших днiв знайомства з цим манiяком... В головi, i без того захмелiлiй, гуло, а з чарки - з чарки на нього позирало вже не червоне бордо i не коньяк...
За вікном проплив білий залізничний паркан з червоним написом „За вашу і нашу Наташу!” Експрес стишував хід.
„Ні, залишати це так не можна, - сказав собі Петро Миколайович. - Гори вона вогнем, та Москва з її підтримкою! Я повертаюсь! І я розберусь!”
- По первим путі електропоїзд на Київ, - сказав сварливий голос із гучномовця за вікном. - Московський на другий, таможенники, займіть свої місця у вагонах.
- Конотоп! - оголосив кельнер. Експрес зупинився поруч з електричкою. Люди в електричці з лінькуватою цікавістю розглядали вагон-салон.
Петро Миколайович трутив стiл, схопив портфель. Звiвся, похитуючись.
- Рахунок!!.
І вискочив на платформу, до розчинених дверей електрички.
На снiжно-бiлих столиках в такт поїздовi видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне "Бордо" i пиво, коньяк i лiкери, i золотоверховi портвейни - стоять вони купками, не вiдкоркованi, посерединi бiлих обрусiв i гомонять срiбно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються нiжно одна до одної i до гостей. "Розкрийте, розкрийте нас! Берiть!.." - i смiються, гомонять, пританцьовують.
Обабiч пляшок стоять склянi вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тiстечками, - мерехтять, випромiнюючи з бокiв веселку i снопи промiння.
Запопадливi кельнери в чорних убраннях, з бiлими рушниками через руку, стоять на чатi. Готовi кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання клiєнта...
Бiля крайнього столика при вiкнi сидить Петро Миколайович Симоненко. Зсунув синiй кашкет на потилицю, розстебнув комiр i попиває червоне бордо, тримає склянку бiля уст, а очi втопив у книжку, поставивши її сторч. Смокче бордо i читає-смокче «Всіх Наших» - чтиво в дорогу від Бориса Олійника. Інодi виймає червоний олiвець i щось пiдкреслює, посмiхається захоплено, потiм глибокодумно морщить брови, сьорбає бордо i пасе далi вугляними очима по сторінках.
Потім узяв другу книжку. Глянув на назву зневажливо - „Пісьма братана”. Розкрив, погортав знічев’я, і вже хотів було за першу братися, аж раптом його очі зачепилися за фразу на сторінці 123. Вiн протер очi, постукав долонею по лобi i враз люто крiзь зуби вилаявся. Прошипiв страшну лайку осатанiло. Але опанував себе i спокiйно та суворо продовжив читати:
Вага тіла В. І. Леніна (в грамах):
13 лютого 1925 р…..................54550 г
29 липня 1927 р………………..54200 г
7 верисня 1930 р………………54000 г
11 січня 1932 р…………………54100 г
6 червня 1933 р………………..53800 г
25 серпня 1936 р………………53500 г
Вiн ще довго сидiв i пив уже не бордо, пив коньяк. Тер свого чуба, тер скронi i нiяк не мiг загальмувати навали тривожних спогадiв, що враз завирували в ньому, Звідки вони дізналися? Він же нікому й нічого! А вони йому отруїли спокiй i сон, вони йому отруїли, далебi, все життя. У-у, прокляття!.. Оката гримуча змiя!!!
Петро Миколайович перегорнув форзаци обох книжок. „Видавництво „Буква і цифра”, - прочитав він. - Красива емблема. Робітники такі і шрифт пролетарський. Хвильовий, Скрипник...” Він подумав про револьвер і здригнувся. „Хто ж це міг зробити? Звідки витік? Може, спеціально підсунув? Але ж він не знав, що я пишу. Диявол! Чаклун!.. Сволоч!.." Петро Миколайович рипiв зубами. Може, вiд зайвого хмелю, а може, вiд нервового тремтiння, що йшло, як мороз, поза шкiрою. То знайоме йому, вiдколи вiн попсував собi нерви на тiй роботi...
Він наливав i пив, i повертався думками знову i знову до тих перших днiв знайомства з цим манiяком... В головi, i без того захмелiлiй, гуло, а з чарки - з чарки на нього позирало вже не червоне бордо i не коньяк...
За вікном проплив білий залізничний паркан з червоним написом „За вашу і нашу Наташу!” Експрес стишував хід.
„Ні, залишати це так не можна, - сказав собі Петро Миколайович. - Гори вона вогнем, та Москва з її підтримкою! Я повертаюсь! І я розберусь!”
- По первим путі електропоїзд на Київ, - сказав сварливий голос із гучномовця за вікном. - Московський на другий, таможенники, займіть свої місця у вагонах.
- Конотоп! - оголосив кельнер. Експрес зупинився поруч з електричкою. Люди в електричці з лінькуватою цікавістю розглядали вагон-салон.
Петро Миколайович трутив стiл, схопив портфель. Звiвся, похитуючись.
- Рахунок!!.
І вискочив на платформу, до розчинених дверей електрички.