КОЛЯ. ЧАСТИНА СТО ДВАНАДЦЯТА
Якось Коля сидів в кафе Реприза, читав свіжу пресу про перепитії призначення нового і поновлення старого генпрокурора та думав, як би то самому повернутись до великої політики.
Коля витягнув мобільний телефон та набрав міністра внутрішніх справ Юрія Віталійовича Луценка
- Юрко, привіт, - привітався Коля, - слухай, а пам'ятаєш, як 8 вересня я в тебе позичав носову хустинку?
- Зараз подивлюсь, - відповів Юрій Віталійович, - ... так, в мене тут записано, 8 вересня о 16.25 віце-прем‘єр-міністр з гуманітарних питань Микола Володимирович Томенко. Носова хусточка бавовняна. Одна штука.
- Є! Воно!, - зрадів Коля, - а тепер скажи мені, що це значить?
- Та нічого це не значить, - відповів Юрій Віталійович, - поверни хусточку, і все.
- Ні, дорогесенький мій, - сказав Коля, - це означає, що в мене була нежить. Правильно?
- Ну.
- А це в свою чергу означає, що я можу поновитись на роботі, бо мене звільнили незаконно. Бо я хворів. Логічно?
- Да, голова в тебе варить, - з заздрістю в голосі промовив Юрій Віталійович.
- Ну, пакєдава, пішов я писати заяву до суду.
- Е! Зачекай, - крикнув в слухавку Юрій Віталійович, - хустинку поверни.
- Ти чьо, Юрась, це ж речовий доказ!
- А ну да, - з досадою в глосі сказав Юрій Віталійович і відключив зв‘язок.