Епізод 10. Кабмін. Обряд ініціації.
Здається, всі без винятку молоді співробітниці Кабміну зібрались, аби подивитись на нового душку-міністра, що мав пройти загадковий обряд ініціації в кабінеті голови уряду. Вітя Бондар втягнув голову в плечі й боязко посунув коридором. За кожними відчиненими дверми його чекало ще кілька молодих жінок, що пошепки обговорювали його: малодєнькій... трідцаті єщьо нєт... бозє-бозє, який пупсік... ой, який кла-асний! жалко, шо не в нас робити буде... ух ти, я б на мєстє Юрь Ванича-а... Від цього шепоту Віті було не по собі. Відчиняючи двері до прем'єрського кабінету, він встиг почути позаду "попка-пєрсік", і ще раз подумав: "Шкода, що мене не призначили, поки прем'єром була Юлія Володимирівна!"
В кабінеті було тихо. За столом сидів Юра. Біля нього стояла велика картонна коробка, перев'язана червоною стрічкою.
- Хто такий? - не дивлячись на гостя, запитав Прем'єр.
- Бондар, - відповів Вітя, ще дужче стиснувши й без того білі від напруження кулаки. - Міністр транспорту. І зв'язку. Замість Євгена Альфредовича.
- А, - Юра пильно подивився на молодого чоловіка. - Представник молодої генерації професійних управлінців у новому Кабміні... Ну, проходь, сідай, Віталік.
- Вітя, - обережно виправив Вітя.
- Віталік, Вітя, Валєра, - почав дратуватись Юра. - Запам'ятай, Вітя: правило номер нуль - ніколи не перебивай начальника. Начальник сам розбереться, чи Вітя ти, чи Віталік. Усьок?
- Так, - слухняно відповів Вітя.
- Значить, слухай, Вітя, - вів далі Прем'єр, гіпнотизуючи молодого міністра поглядом нерухомих темних очей. - Правило номер один: не піаритись. Працювати в поті чола. Піт витирати хустинкою. Скромно. Ніяких камер. Ніяких пресух. Ніяких інтерв'ю. Ніяких фотосесій. Розумієш все?
- Все розумію, - відповів Вітя. Юра раптом вибухнув:
- Шо-о? Все він розуміє! Самий умний, да? Я ж сказав - бути скромним! Геній сказав: я знаю, що я нічого не знаю. Хто це сказав? А???
Вітя перелякано обвів очима стіни кабінету в пошуку портретів і боязко припустив:
- Чехов?
- Сам ти Чехов, - начебто заспокоївся Прем'єр. - Значить, слухай сюди далі. Ніякої самодіяльності. Ми - уряд Вождя. Робиш те, що тобі кажуть на засіданні Уряду, якщо хочеш потрапити у список. А ти ж хочеш потрапити у список, Вітя?
- Хочу, - щиро зізнався хлопець.
- А хто ти такий, щоб бути у списку???!!! - раптом знов підвищив голос Юрій Іванович. - Видатний діяч? Політик? Може, науковець? На дипломі ще фарба не висохла, а він хоче у список! Не встигли призначити шмаркача, а він уже в депутати хоче! Може, ще Президентом стати мрієш, а? А, мальчік?! Мовчиш?
Вітя зашарівся й не відривав погляду від підлоги.
- Ладно, - милосердно сказав Юра. - А тепер іди сюди.
("О Господи, - пульсувало в голові юного міністра. - Це те, про що я думаю? Невже це мало статися зі мною? Говорила ж мама, що політика - брудна справа, чому я не став лікарем, учителем, чому...") Вітя наблизився, міцно заплющив очі й чекав того, що мало статись. Почув, як міністр встав. Голос пролунав зовсім близько:
- Очі відкрий. Не вимахуйся, - Вітя відкрив очі й побачив, як Юрій Іванович маленькими ножичками відстригає від його бездоганно вкладеного чубчика невеличке пасмо волосся. Діставши з коробки закіптюжену тарілку, Прем'єр поклав на неї Вітине волосся, посипав якимось порошком зі шкіряного капшучка й підпалив. Волосся смердючо згоріло. Душа молодого міністра потроху піднімалася з п'яток на своє звичне місце.
- Нормально, - сказав Юра, подлубавшись пальцем у попелі на тарілці. Потім батьківським, приязним дотиком розгладив Віті чуба на місці відрізаного пасма. - Вітаю, хлопче. Іди, працюй.
В кабінеті було тихо. За столом сидів Юра. Біля нього стояла велика картонна коробка, перев'язана червоною стрічкою.
- Хто такий? - не дивлячись на гостя, запитав Прем'єр.
- Бондар, - відповів Вітя, ще дужче стиснувши й без того білі від напруження кулаки. - Міністр транспорту. І зв'язку. Замість Євгена Альфредовича.
- А, - Юра пильно подивився на молодого чоловіка. - Представник молодої генерації професійних управлінців у новому Кабміні... Ну, проходь, сідай, Віталік.
- Вітя, - обережно виправив Вітя.
- Віталік, Вітя, Валєра, - почав дратуватись Юра. - Запам'ятай, Вітя: правило номер нуль - ніколи не перебивай начальника. Начальник сам розбереться, чи Вітя ти, чи Віталік. Усьок?
- Так, - слухняно відповів Вітя.
- Значить, слухай, Вітя, - вів далі Прем'єр, гіпнотизуючи молодого міністра поглядом нерухомих темних очей. - Правило номер один: не піаритись. Працювати в поті чола. Піт витирати хустинкою. Скромно. Ніяких камер. Ніяких пресух. Ніяких інтерв'ю. Ніяких фотосесій. Розумієш все?
- Все розумію, - відповів Вітя. Юра раптом вибухнув:
- Шо-о? Все він розуміє! Самий умний, да? Я ж сказав - бути скромним! Геній сказав: я знаю, що я нічого не знаю. Хто це сказав? А???
Вітя перелякано обвів очима стіни кабінету в пошуку портретів і боязко припустив:
- Чехов?
- Сам ти Чехов, - начебто заспокоївся Прем'єр. - Значить, слухай сюди далі. Ніякої самодіяльності. Ми - уряд Вождя. Робиш те, що тобі кажуть на засіданні Уряду, якщо хочеш потрапити у список. А ти ж хочеш потрапити у список, Вітя?
- Хочу, - щиро зізнався хлопець.
- А хто ти такий, щоб бути у списку???!!! - раптом знов підвищив голос Юрій Іванович. - Видатний діяч? Політик? Може, науковець? На дипломі ще фарба не висохла, а він хоче у список! Не встигли призначити шмаркача, а він уже в депутати хоче! Може, ще Президентом стати мрієш, а? А, мальчік?! Мовчиш?
Вітя зашарівся й не відривав погляду від підлоги.
- Ладно, - милосердно сказав Юра. - А тепер іди сюди.
("О Господи, - пульсувало в голові юного міністра. - Це те, про що я думаю? Невже це мало статися зі мною? Говорила ж мама, що політика - брудна справа, чому я не став лікарем, учителем, чому...") Вітя наблизився, міцно заплющив очі й чекав того, що мало статись. Почув, як міністр встав. Голос пролунав зовсім близько:
- Очі відкрий. Не вимахуйся, - Вітя відкрив очі й побачив, як Юрій Іванович маленькими ножичками відстригає від його бездоганно вкладеного чубчика невеличке пасмо волосся. Діставши з коробки закіптюжену тарілку, Прем'єр поклав на неї Вітине волосся, посипав якимось порошком зі шкіряного капшучка й підпалив. Волосся смердючо згоріло. Душа молодого міністра потроху піднімалася з п'яток на своє звичне місце.
- Нормально, - сказав Юра, подлубавшись пальцем у попелі на тарілці. Потім батьківським, приязним дотиком розгладив Віті чуба на місці відрізаного пасма. - Вітаю, хлопче. Іди, працюй.