Епізод 19. Бульвар Лесі Українки. Недобрий ранок.
"Де я?" - подумав Юра, насилу розплющивши одне око. Ситуація була й справді дивна: він лежав, напівроздягнений, впоперек пружинного ліжка в невеличкій напівтемній кімнаті, пошарпані стіни якої рясніли вирізками зі старих випусків журналу "Огонёк". Голова боліла нестерпно, з усіма загальновідомими побічними ефектами.
За кілька хвилин, не без проблем підвівшись, Юра пошкандибав до виходу, перечепився через пару важких кирзових чобіт і зазирнув у найближчі двері: це була кухня, дещо краще освітлена, з невисоким, застеленим брудною цератою столом. На Юру дивилась широка волохата спина літнього чоловіка, вдягненого у сімейні труси.
"Боже," - подумав Юра. Та за мить, коли чоловік повернувся в профіль, Юрі полегшало:
- Петро Миколайович!? - хрипко вигукнув він. - Пєтя! Сосєд!
- А-а, - неприємним голосом відповів Симоненко. - Проснулся.
На столі перед головним комуністом стояла почата пляшка "Біленької" та мікроскопічний стопарик, який Петро Миколайович час від часу рефлекторно вихиляв. На кухні неприємно пахло.
- Як я тут опинився? - запитав Юра. - Що вчора було? Я нічого не пам'ятаю!
- Я тебя с лестницы затащил, - відповів Симоненко. - Жена тебя домой не пускала.
- Ну, Юрко, ну, гад... - почав розуміти Прем'єр. - Я ж казав - НЕ МОЖНА мені! А він: "ну за Майдан", "ну за ідеали", "ну за перемогу"...
- Пьянь, - констатував комуніст і вихилив ще один наперсток горілки.
- Петро Миколайович... А вчора ж Майдан був, святкування, да? Я виступав?
- Виступав.
- І як?
- Хреново, Юра, - відповів комуніст. - Хреново - дальше некуда. Запинался, в бумажку заглядывал.
Юра відкрутив кран, почекав, поки стече іржава вода, й почав жадібно хлебтати. Напившись, він плеснув собі на обличчя й посміхнувся:
- А чого це ви, Петре Миколайовичу, Майдан дивилися?
- Да у меня, Юра, больше-то нихрена и не показывает, - відповів комуніст і показав пальцем на старезний телевізор "Весна" у кутку. - Я ж не олигарх.
- Да-а-а, - протягнув Юра. - А як вам взагалі свято?
Тут Симоненко був лаконічний:
- Херня.
Засмутившись остаточно, Юра пішов блукати квартирою в пошуках свого одягу. Позбиравши його, вбрався й почав уже зав'язувати шнурки, коли з кухні вийшов господар квартири. Він простягнув Юрі повний стопарик:
- На коня, а?
- Слухай, Пєтя, - запитав раптом Юра. - Скажи... А вчора я нічого такого не робив?
- В смысле?
- Ну... цілуватися ні до кого не ліз? А то в Дніпропетровську був раз випадок...
Комуніст зайшовся жорстоким реготом.
- Распереживался, ты ба! - потім, поклавши руку на Юрине плече, додав миролюбно: - Все нормально. Cпал, как суслик. На, пей.
- Ні-ні, я на роботу запізнююсь, - енергійно відмовився Юра й вилетів на сходову клітку, невдячно гримнувши дверима.
Залишившись на самоті, Петро Миколайович ковтнув вміст стопарика і пробурмотів:
- На р-работу... Тоже мне, тр-рудоголик...
За кілька хвилин, не без проблем підвівшись, Юра пошкандибав до виходу, перечепився через пару важких кирзових чобіт і зазирнув у найближчі двері: це була кухня, дещо краще освітлена, з невисоким, застеленим брудною цератою столом. На Юру дивилась широка волохата спина літнього чоловіка, вдягненого у сімейні труси.
"Боже," - подумав Юра. Та за мить, коли чоловік повернувся в профіль, Юрі полегшало:
- Петро Миколайович!? - хрипко вигукнув він. - Пєтя! Сосєд!
- А-а, - неприємним голосом відповів Симоненко. - Проснулся.
На столі перед головним комуністом стояла почата пляшка "Біленької" та мікроскопічний стопарик, який Петро Миколайович час від часу рефлекторно вихиляв. На кухні неприємно пахло.
- Як я тут опинився? - запитав Юра. - Що вчора було? Я нічого не пам'ятаю!
- Я тебя с лестницы затащил, - відповів Симоненко. - Жена тебя домой не пускала.
- Ну, Юрко, ну, гад... - почав розуміти Прем'єр. - Я ж казав - НЕ МОЖНА мені! А він: "ну за Майдан", "ну за ідеали", "ну за перемогу"...
- Пьянь, - констатував комуніст і вихилив ще один наперсток горілки.
- Петро Миколайович... А вчора ж Майдан був, святкування, да? Я виступав?
- Виступав.
- І як?
- Хреново, Юра, - відповів комуніст. - Хреново - дальше некуда. Запинался, в бумажку заглядывал.
Юра відкрутив кран, почекав, поки стече іржава вода, й почав жадібно хлебтати. Напившись, він плеснув собі на обличчя й посміхнувся:
- А чого це ви, Петре Миколайовичу, Майдан дивилися?
- Да у меня, Юра, больше-то нихрена и не показывает, - відповів комуніст і показав пальцем на старезний телевізор "Весна" у кутку. - Я ж не олигарх.
- Да-а-а, - протягнув Юра. - А як вам взагалі свято?
Тут Симоненко був лаконічний:
- Херня.
Засмутившись остаточно, Юра пішов блукати квартирою в пошуках свого одягу. Позбиравши його, вбрався й почав уже зав'язувати шнурки, коли з кухні вийшов господар квартири. Він простягнув Юрі повний стопарик:
- На коня, а?
- Слухай, Пєтя, - запитав раптом Юра. - Скажи... А вчора я нічого такого не робив?
- В смысле?
- Ну... цілуватися ні до кого не ліз? А то в Дніпропетровську був раз випадок...
Комуніст зайшовся жорстоким реготом.
- Распереживался, ты ба! - потім, поклавши руку на Юрине плече, додав миролюбно: - Все нормально. Cпал, как суслик. На, пей.
- Ні-ні, я на роботу запізнююсь, - енергійно відмовився Юра й вилетів на сходову клітку, невдячно гримнувши дверима.
Залишившись на самоті, Петро Миколайович ковтнув вміст стопарика і пробурмотів:
- На р-работу... Тоже мне, тр-рудоголик...