Ходокі у Наташи (28)
Наталя Михайлівна сиділа в своєму кабінеті, поглядала крізь вікно на жовте листя на дереві і думала; час від часу вона дописувала речення-друге в Резолюцію позачергово з'їзду конфедерації праці України. Несподівано із приймальної долинув якийсь шум, писк Вєрочки, нарешті двері розчахнулися і до кабінету ввалилося кілька мужиків в кашкетах і фуфайках. Останньою залетіла баба в квітчастій хустині із величеньким клунком за спиною. Від гостей відгонило чимось важковловимим, схожим на суміш сіна, гною, солярки і перегару. Наталя Михайлівна спантеличено дивилася то на групку відвідувачів, то на розгублену Вєрочку, яка намагалася щось сказати з-за спин мужиків. "Наталю Михайловно!" - нарешті зібралася із духом баба, - "спасітєльниця ви наша! Благодєтєльніца! Мати родная!.." - приговорюючи, баба розв'язала клунок і викладала на підстелену газету общипану безголову курку, велику банку з салом, бутиль із чимось мутним, пучечки засушених рослин, іконки, валянки і ще багато різних корисних речей. "Поїхали наші односельці на той ваш с'єзд труда" - продовжувала баба, тицяючи пальцем в мужиків; один з них гикнув і кілька разів кивнув. "А я тєлєвізор дивлюся, там показують, що тепер до власті можна єхать і просить, хто шо хоче. Так я ж мужикам кажу - візьміть мене до Києва, до Наталі нашої Михайлівни, я оно і гостинця наготувала..." - баба замовкла, бо до кабінету забіг кореспондент "Досвітніх Огнів" Олег разом з штатним фотографом." "Мать ти моя!" - й собі заголосила Наталя Михайлівна, отямившись, і з сльозами на очах кинулася до баби в обійми.