Казка про Чорну Перлину
Чорна Перлина вже досить давно залишилася у минулому, але я ніяк не наважувалася сказати про це вголос. Думаю, час прийшов, і я завершила її історію, як і почала: казкою. Я сподівалася, що вона ніколи не закінчиться, але життя бентежне, час невблаганний, є речі, змінити які часом не в наших силах.
Андрію Купчаку присвячується.
В незапам'ятні часи, коли моря були чистими, річки стрімкими, а небо дарувало спокій і натхнення, великий сильний бог війни закохався у прекрасну земну царівну. Щоб проявити своє кохання, він надумав зробити щось неймовірно чудове, таке, чого б царівна ніколи не бачила, і що могла б полюбити усім своїм серцем.
Із безхмарного неба розгорнув він веселку до синіх глибин володінь царівни. Кольори веселки розфарбували всіх морських істот, каміння, навіть воду. Та найтемніші відтінки досягли найглибших частин прозорого моря і торкнулися величезної устриці, що лежала на дні. Поглинула гігантська устриця найнасиченіші кольори і міцно зачинила свої стулки. Так народилася Чорна Перлина.
Минав невблаганний час, день змінював ніч, місяць освітлював відпочинок сонця, одне життя приходило замість іншого... Морські течії перегортали донний мул, вітер наводив свою гармонію на дні повітряного океану.
Так величезна устриця потрапила на мілину. Безжалісне сонце нагрівало і висушувало неймовірного молюска, аж доки він не розкрив стулок у останні хвлини свого морського існування...
Вранці, коли мушля відкрилася зовсім і перший промінчик сонця потрапив всередину, щось блиснуло поміж складок мертвої мантії. Чорна Перлина вперше розтулила свої повіки і побачила такий новий і різноманітний світ навколо...
Морський вітер роздмухував бризки навколо ніжного новонародженого створіння, кидаючи їх на шкіру, на обличчя, у очі... Чорна Перлина поморщила ніс і закліпала своїми повiками.
Раптом щось стиснуло груди тендітної істоти, з’явилася важкість, потреба у чомусь невідомому досі, чомусь новому для неї, у чомусь життєво необхідному… Заплющивши очі, вона розправила плечі, розігнула спину, підставила обличчя прохолодним краплям і сонцю і набрала повні груди повітря…
Повільно і зі смаком вона повернула подих вітру, вбираючи з нього нові запахи, нові коливання, нові емоції і нову душу… Ці нові відчуття були настільки приємними, настільки чарівними, що мимоволі уста Чорної Перлини розтяглися у посмішці… Її усмішка була яскравою, наче зорі, теплою, наче сонце, прозорою, наче морські води. І вона посміхалася новому світу, до якого вона прийшла…
Перші теплі промені ковзнули по обличчю Чорної Перлини... Посмішка застигла на вустах, а емоціям, що досі володіли новонароженою душею, прийшло на зміну здивування. «Що це? - промайнула думка. - Таке ніжне... таке чудове... життєдайне...»
Проміння повзло далі, все більше охоплюючи тіло і надаючи навколишньому світу нового сенсу. Чорна Перлина підняла догори руки, розвернувши їх долонями до сонця, ніби вбираючи в себе те, що воно дарувало їй. Невпевнено вона підвелася на ноги...
Ноги тримали її, але щосекунди здавалося, що падіння неминуче. І щосекунди ніжні невмілі рученята підлітали, намагаючись втримати рівновагу. Тіло сповнилося напруги, оточуючий світ втратив перше місце у внутрішньому сприйнятті Чорної Перлини. Вона відчувала, що не зможе подолати те, що тягло її до землі, якщо не знайде щось додаткове... Якщо не знайде в собі... Якщо не знайде...
Руки знову підлетіли у повітря, дозволяючи балансувати на грані падіння і стояння; напруження збільшилося і від тендітної спини відокремилися дві широкі незрозумілі смуги... Шкіряні перетинки, натягнуті на тонких легких кісточках, розправлялися, вирівнювалися і, здавалося, ставали більшими. Чорна Перлина зрозуміла, що завдяки цим нововідкритим органам може міцніше стояти на ногах, що до керування собою можна застосовувати вже знайомий вітер...
Чорна Перлина дозволила вітру підхопити себе, випростувалася і знову усміхнулася свіжості, теплу і різнобарвності світу. Вітер наповнював її крила і допомагав тримати рівновагу. Малесенький крок… І ще один, вже впевненіший. І ще… Обійшовши маленьку ділянку навколо мушлі, вона тихенько засміялася. Ці нові звуки, які вона відкрила у собі, неймовірно їй сподобалися, хоча й трошки налякали в першу мить.
Ще хвилина експериментів - і з вуст чарівниці почала виходити дивна мелодія. Мабуть, так співали сирени, що приваблювали моряків і забирали в них здоровий глузд: трохи дико, тихо, мелодійно, хаотично… На ці дивовижні звуки злетілися чайки і мовчки, що їм не властиво, роздивлялися дивну істоту. Птах? Але ж не птах. Риба? Але ж ні. Людина? І люди виглядали інакше. А Чорна Перлина все наспівувала свої дивні щасливі звуки, придивляючись в свою чергу до нових створінь навколо.
З часом ходіння стало нудним для неї і цікавість почала брати гору. “А що ж далі? Чи є щось більше, ніж оцей острівець, на якому я стою?” Відповіді не було, а цікавість не вщухала. Трошки напружившись, новонароджена підстрибнула у повітря. І знову, тепер вже розправляючи крила. Вітер підхопив і слухняно почав підносити її до неба, відкриваючи перед її очима нові горизонти, нові прекрасні і чудернацькі світи. Там були дерева, озера, річки, там були хмари і звірі, дракони і кораблі… Але раптом Чорній Перлині забракло сил. Триматися на нових крилах було важко, а поступово спуститися якщо й було можливо, то вона не знала, як. Усмішка на її обличчі тепер була здивованою, бо нові відчуття теж були для неї відкриттям, а небезпеки вона не відчувала. З цим дивним захватом вона, втрачаючи контроль, почала стрімко наближатися до поверхні води. Вітер раптом зник, ніби його й не було ніколи.
Бог війни побачив, що трапилося з його створінням, але вже не міг нічого зробити - ані підняти знову вітер, ані покликати птахів на допомогу. Єдине, на що вистачило часу, - це на перетворення. Щоб не дати Чорній Перлині відчути біль зіткнення з поверхнею океану, щоб захват і радість, первісне натхнення не залишили її, щоб не зник блиск її неймовірної усмішки, бог війни перетворив її на камінь за мить до неминучої смерті…
На дні лежав чорний прекрасний камінь з блискучою, сяючою, як усмішка новонародженого дива, поверхнею, з двома майже непомітними щербинками на місці, де колись були крила і крихітним палким серцем всередині, під численними верствами скам’янілого тіла. Колись, через багато років, а може, й віків, його знов винесе на поверхню невблаганна сила природи. Можливо, колись це серце битеметься знову, оживить все навкруги, розправить нові крила і знову забринить природньою піснею радості і любові до всього навколо. А до того часу бог війни і його чарівна вже безсмертна королева піклуватимуться про те, щоб жодна потвора, жодна недобра душа, жодна зіпсована думка не досягнули чистого і світлого серця Чорної Перлини.
Андрію Купчаку присвячується.
В незапам'ятні часи, коли моря були чистими, річки стрімкими, а небо дарувало спокій і натхнення, великий сильний бог війни закохався у прекрасну земну царівну. Щоб проявити своє кохання, він надумав зробити щось неймовірно чудове, таке, чого б царівна ніколи не бачила, і що могла б полюбити усім своїм серцем.
Із безхмарного неба розгорнув він веселку до синіх глибин володінь царівни. Кольори веселки розфарбували всіх морських істот, каміння, навіть воду. Та найтемніші відтінки досягли найглибших частин прозорого моря і торкнулися величезної устриці, що лежала на дні. Поглинула гігантська устриця найнасиченіші кольори і міцно зачинила свої стулки. Так народилася Чорна Перлина.
Минав невблаганний час, день змінював ніч, місяць освітлював відпочинок сонця, одне життя приходило замість іншого... Морські течії перегортали донний мул, вітер наводив свою гармонію на дні повітряного океану.
Так величезна устриця потрапила на мілину. Безжалісне сонце нагрівало і висушувало неймовірного молюска, аж доки він не розкрив стулок у останні хвлини свого морського існування...
Вранці, коли мушля відкрилася зовсім і перший промінчик сонця потрапив всередину, щось блиснуло поміж складок мертвої мантії. Чорна Перлина вперше розтулила свої повіки і побачила такий новий і різноманітний світ навколо...
Морський вітер роздмухував бризки навколо ніжного новонародженого створіння, кидаючи їх на шкіру, на обличчя, у очі... Чорна Перлина поморщила ніс і закліпала своїми повiками.
Раптом щось стиснуло груди тендітної істоти, з’явилася важкість, потреба у чомусь невідомому досі, чомусь новому для неї, у чомусь життєво необхідному… Заплющивши очі, вона розправила плечі, розігнула спину, підставила обличчя прохолодним краплям і сонцю і набрала повні груди повітря…
Повільно і зі смаком вона повернула подих вітру, вбираючи з нього нові запахи, нові коливання, нові емоції і нову душу… Ці нові відчуття були настільки приємними, настільки чарівними, що мимоволі уста Чорної Перлини розтяглися у посмішці… Її усмішка була яскравою, наче зорі, теплою, наче сонце, прозорою, наче морські води. І вона посміхалася новому світу, до якого вона прийшла…
Перші теплі промені ковзнули по обличчю Чорної Перлини... Посмішка застигла на вустах, а емоціям, що досі володіли новонароженою душею, прийшло на зміну здивування. «Що це? - промайнула думка. - Таке ніжне... таке чудове... життєдайне...»
Проміння повзло далі, все більше охоплюючи тіло і надаючи навколишньому світу нового сенсу. Чорна Перлина підняла догори руки, розвернувши їх долонями до сонця, ніби вбираючи в себе те, що воно дарувало їй. Невпевнено вона підвелася на ноги...
Ноги тримали її, але щосекунди здавалося, що падіння неминуче. І щосекунди ніжні невмілі рученята підлітали, намагаючись втримати рівновагу. Тіло сповнилося напруги, оточуючий світ втратив перше місце у внутрішньому сприйнятті Чорної Перлини. Вона відчувала, що не зможе подолати те, що тягло її до землі, якщо не знайде щось додаткове... Якщо не знайде в собі... Якщо не знайде...
Руки знову підлетіли у повітря, дозволяючи балансувати на грані падіння і стояння; напруження збільшилося і від тендітної спини відокремилися дві широкі незрозумілі смуги... Шкіряні перетинки, натягнуті на тонких легких кісточках, розправлялися, вирівнювалися і, здавалося, ставали більшими. Чорна Перлина зрозуміла, що завдяки цим нововідкритим органам може міцніше стояти на ногах, що до керування собою можна застосовувати вже знайомий вітер...
Чорна Перлина дозволила вітру підхопити себе, випростувалася і знову усміхнулася свіжості, теплу і різнобарвності світу. Вітер наповнював її крила і допомагав тримати рівновагу. Малесенький крок… І ще один, вже впевненіший. І ще… Обійшовши маленьку ділянку навколо мушлі, вона тихенько засміялася. Ці нові звуки, які вона відкрила у собі, неймовірно їй сподобалися, хоча й трошки налякали в першу мить.
Ще хвилина експериментів - і з вуст чарівниці почала виходити дивна мелодія. Мабуть, так співали сирени, що приваблювали моряків і забирали в них здоровий глузд: трохи дико, тихо, мелодійно, хаотично… На ці дивовижні звуки злетілися чайки і мовчки, що їм не властиво, роздивлялися дивну істоту. Птах? Але ж не птах. Риба? Але ж ні. Людина? І люди виглядали інакше. А Чорна Перлина все наспівувала свої дивні щасливі звуки, придивляючись в свою чергу до нових створінь навколо.
З часом ходіння стало нудним для неї і цікавість почала брати гору. “А що ж далі? Чи є щось більше, ніж оцей острівець, на якому я стою?” Відповіді не було, а цікавість не вщухала. Трошки напружившись, новонароджена підстрибнула у повітря. І знову, тепер вже розправляючи крила. Вітер підхопив і слухняно почав підносити її до неба, відкриваючи перед її очима нові горизонти, нові прекрасні і чудернацькі світи. Там були дерева, озера, річки, там були хмари і звірі, дракони і кораблі… Але раптом Чорній Перлині забракло сил. Триматися на нових крилах було важко, а поступово спуститися якщо й було можливо, то вона не знала, як. Усмішка на її обличчі тепер була здивованою, бо нові відчуття теж були для неї відкриттям, а небезпеки вона не відчувала. З цим дивним захватом вона, втрачаючи контроль, почала стрімко наближатися до поверхні води. Вітер раптом зник, ніби його й не було ніколи.
Бог війни побачив, що трапилося з його створінням, але вже не міг нічого зробити - ані підняти знову вітер, ані покликати птахів на допомогу. Єдине, на що вистачило часу, - це на перетворення. Щоб не дати Чорній Перлині відчути біль зіткнення з поверхнею океану, щоб захват і радість, первісне натхнення не залишили її, щоб не зник блиск її неймовірної усмішки, бог війни перетворив її на камінь за мить до неминучої смерті…
На дні лежав чорний прекрасний камінь з блискучою, сяючою, як усмішка новонародженого дива, поверхнею, з двома майже непомітними щербинками на місці, де колись були крила і крихітним палким серцем всередині, під численними верствами скам’янілого тіла. Колись, через багато років, а може, й віків, його знов винесе на поверхню невблаганна сила природи. Можливо, колись це серце битеметься знову, оживить все навкруги, розправить нові крила і знову забринить природньою піснею радості і любові до всього навколо. А до того часу бог війни і його чарівна вже безсмертна королева піклуватимуться про те, щоб жодна потвора, жодна недобра душа, жодна зіпсована думка не досягнули чистого і світлого серця Чорної Перлини.