Листи з безодні
Вигадала собі нову медитацію. Коли мені особливо набридає рутина і сіра буденність, уявляю себе китом. Занурююсь подумки у глибини океану і мандрую всесвітніми водами.
Якби реінкарнація існувала, у наступному житті я, мабуть, стала би китом.
*************************************************************************************
Заплющую очі. Десь поряд пропливає круїзний лайнер. Втікати, втікати від них далеко, не озираючись. Вони тільки й мріють, що про атракцію - побачити кита. Обійшлося, не помітили.
Сьогодні я прибула дивитися на фіорди. Прекрасні і величні. Та мені байдуже, бо я кит. Аж раптом бачу тебе. І ось вперше за десятиліття серце щемить і проситься до відвертості: чому ж я не обрала бути людиною? Невже і справді так втомила марнота суспільства і непотрібність соціальних правил? Ось ти, прекрасний, молодий, усміхнений. Я впізнаю тебе у будь-якому вигляді і з будь-яким кольором шкіри, волосся та очей. Душа ж не змінюється. Ти помічаєш мене і очі загораються захватом. Я усміхаюся тобі, якщо це взагалі можливо з моєю китовою фізіономією. Якусь мить ми дивимося один на одного, і мені здається, що ти мене знаєш, ідентифікуєш поміж скель, хвиль і неба саме мене, не кита. Та не бажаючи цього перевіряти, влаштовую для тебе прощальний салют у вигляді височезного фонтану морської води і, круто розвернувшись, прямую геть. Та перед тим ще встигаю помітити вогники у твоїх очах. Побачимось… у наступному житті.
Якби я обрала бути людиною, могла б тебе так ніколи і не побачити. Ти б опікувався безпритульними тваринами десь на іншому краю континенту, а я би малювала фіалки на черговому пленері художників-невдах. Та не судилося. Я кит, а ти - людина. Якщо пощастить, наступна реінкарнація дозволить нам зустрітися у людській подобі і врешті доторкнутися, розказавши все, що так давно просилося назовні. Тож я терпляче чекатиму, досліджуючи океанські простори, мандруючи світом і милуючись такими зірками, яких, напевно, ще не бачила жодна людина. Хіба щасливі винятки-одиниці.
Коли прийде пора для твого нового втілення, я попрямую до берега. І всі будуть думати: ось черговий кит-самогубець. Та вигадуватимуть сотні версій, чому ця величезна істота вирішила покінчити із життям. А може мене впіймають китобої, і тоді ми не зустрінемось, або запізнимось. Або ж усе станеться вчасно.
Сталося. Мені 23. Стою на сонячній площі Вічного Міста. Сьогодні другий день моєї відпустки, і життя виграє всіма барвами райдуги. Навколо - тисячі людей, неймовірна тиснява. Та тільки один, ледь помітний дотик повертає мене до реальності. Повертаюся, ти ніяково дивишся мені в очі: мовляв, пробачте, я вас штовхнув. Та тільки мить. У наступну секунду ти все розумієш. І натовп зникає. Лишаємося ми, котрі обоє добре знаємо, що за людина оце переді мною. А попереду: цілий Всесвіт сказаних та несказаних слів.
**********************************************************************************
Розплющую очі. Мовчки ставлю собі діагноз і завдання звернутися до психотерапевта. Бо нездорова це медитація - уявляти себе китом.
Через декілька днів я у твоєму місті. Їду на цвинтар, знаходжу твою могилу. Не знаю, скільки часу простояла так. Коли чую за спиною:
Добре, що не ми конструюємо те, що за порогом життя. Інакше вийшла би цілковита нісенітниця, як у моїй медитації.
Якби реінкарнація існувала, у наступному житті я, мабуть, стала би китом.
*************************************************************************************
Заплющую очі. Десь поряд пропливає круїзний лайнер. Втікати, втікати від них далеко, не озираючись. Вони тільки й мріють, що про атракцію - побачити кита. Обійшлося, не помітили.
Сьогодні я прибула дивитися на фіорди. Прекрасні і величні. Та мені байдуже, бо я кит. Аж раптом бачу тебе. І ось вперше за десятиліття серце щемить і проситься до відвертості: чому ж я не обрала бути людиною? Невже і справді так втомила марнота суспільства і непотрібність соціальних правил? Ось ти, прекрасний, молодий, усміхнений. Я впізнаю тебе у будь-якому вигляді і з будь-яким кольором шкіри, волосся та очей. Душа ж не змінюється. Ти помічаєш мене і очі загораються захватом. Я усміхаюся тобі, якщо це взагалі можливо з моєю китовою фізіономією. Якусь мить ми дивимося один на одного, і мені здається, що ти мене знаєш, ідентифікуєш поміж скель, хвиль і неба саме мене, не кита. Та не бажаючи цього перевіряти, влаштовую для тебе прощальний салют у вигляді височезного фонтану морської води і, круто розвернувшись, прямую геть. Та перед тим ще встигаю помітити вогники у твоїх очах. Побачимось… у наступному житті.
Якби я обрала бути людиною, могла б тебе так ніколи і не побачити. Ти б опікувався безпритульними тваринами десь на іншому краю континенту, а я би малювала фіалки на черговому пленері художників-невдах. Та не судилося. Я кит, а ти - людина. Якщо пощастить, наступна реінкарнація дозволить нам зустрітися у людській подобі і врешті доторкнутися, розказавши все, що так давно просилося назовні. Тож я терпляче чекатиму, досліджуючи океанські простори, мандруючи світом і милуючись такими зірками, яких, напевно, ще не бачила жодна людина. Хіба щасливі винятки-одиниці.
Коли прийде пора для твого нового втілення, я попрямую до берега. І всі будуть думати: ось черговий кит-самогубець. Та вигадуватимуть сотні версій, чому ця величезна істота вирішила покінчити із життям. А може мене впіймають китобої, і тоді ми не зустрінемось, або запізнимось. Або ж усе станеться вчасно.
Сталося. Мені 23. Стою на сонячній площі Вічного Міста. Сьогодні другий день моєї відпустки, і життя виграє всіма барвами райдуги. Навколо - тисячі людей, неймовірна тиснява. Та тільки один, ледь помітний дотик повертає мене до реальності. Повертаюся, ти ніяково дивишся мені в очі: мовляв, пробачте, я вас штовхнув. Та тільки мить. У наступну секунду ти все розумієш. І натовп зникає. Лишаємося ми, котрі обоє добре знаємо, що за людина оце переді мною. А попереду: цілий Всесвіт сказаних та несказаних слів.
**********************************************************************************
Розплющую очі. Мовчки ставлю собі діагноз і завдання звернутися до психотерапевта. Бо нездорова це медитація - уявляти себе китом.
Через декілька днів я у твоєму місті. Їду на цвинтар, знаходжу твою могилу. Не знаю, скільки часу простояла так. Коли чую за спиною:
- Ви його знали?
- Ні, - відповідаю лаконічно на поставлене питання. Хоча й бачу, як в очах світиться ще одне, німе: «То чому ж ти тут?»
- Дізналась про нього з новин.
- Та вже ж пройшло півтора роки… - незнайомець не розуміє дивачку.
- Хіба щось змінилось? - перепитую, не розуміючи.
- Ні… Просто дивно, що Ви не забули, - ніяковіє.
- Він дуже хотів побачити фіорди. Якраз після війни збирався поїхати у Норвегію. Не встиг…
- Побачить.
Добре, що не ми конструюємо те, що за порогом життя. Інакше вийшла би цілковита нісенітниця, як у моїй медитації.
- Зачекайте, - чую голос незнайомця. - Здається, ви маєте намір заблукати.