Непал: Трек (частина 5)
22.10 День вильоту 2
Знову підйом о 5-ій. Знову бігом в аеропорт. І одразу помічаємо зміни - нас майже без черги пропускають до зали очікування. Я не встигаю зайняти стратегічно зручні місця в залі, як оголошують наш рейс. Не вірячи у своє щастя, галопом несемось на посадку. Залишаємо позаду групу позавчорашніх японців та європейців. Побачивши наші усміхнені обличчя вони чогось засмутились. Сідаємо в автобус під’їзжаємо до літака і… все… стоїмо. Правильно я не вірив у своє щастя.
Стоїмо довго і нудно пропускаючи на злет кілька літаків із іншими групами туристів. Сумно. Я так зрозумів, нас з аеропорту витурили, щоб ми не кіпішували. Виявилось ми таки летимо отим “новим” літаком. І від такої почесті відмовитись нам не дають змоги. За цей час одна з учасниць нашої групи - дівчина із відмінним знанням англійської, яка була у нас за перекладача - встигає познайомитись із нашим попутчиком - хлопцем з Нової Зеландії. Вони говорять не тихо, хлопець переконаний, що окрім них двох англійської ніхто більше не розуміє. От цікаві люди із західним світоглядом - Хлопець працював лижним інструктором в США, але щось у нього там сталося і він вирішив знайти себе, а заодно і світ подивитись - подорожує на самоті із рюкзаком. І так скромненько вважає, що 5-ти років подорожей йому вистачить для самопізнання. Блін, заздрю.
Але ось нарешті нас запрошують до літака і ми починаємо наближатись до мети нашої поїздки - Гімалаїв. Розбіг злет і які ж чудові краєвиди відкриваються з борту невеликого літака!
Це долина Катманду
А далі величні Гімолаї затулили собою небокрай.
А тут я сам собі нагадав персонажів Носова Нєзнайку та його друзів, коли вони на повітряній кулі подорожували і побачили свою тінь на земля довго гадали що чи хто це.
Наша тінь :)
Стало зрозуміло чому тут так небезпечно літати - невелика хмарність і з"являються реальні шанси на зустріч із своєю темною стороною, тінню.
Приземлення, аплодисменти - тут вони виправдані, м’яко приземляються не всі, хоча самого польоту менше пів години. Висадка з літака чимось нагадує висадку десанту. Нас чемно і з усмішкою, але змушують пересуватись майже бігом. На зустріч нам так само майже бігом гуськом рухається група туристів з Росії, які повертаються до Катманду. Короткі вітання на ходу і наші групи розходяться як в морі кораблі.
Саме тут в аеропорту розумієш, що звичайний світ залишився десь там... позаду.. внизу... десь там, але не тут.
В аеропорту зустрічаємось із нашими портерами-носіями. В Непалі не прийнято самому носити свої речі. Рюкзак із речами несуть портери. Якщо ж турист сам несе свій рюкзак, так його тут можуть вважати трохи не жлобом, який оббирає місцеве населення. Перенесення речей тут один з найпоширеніших способів заробітку.
Доходимо до найближчої лоджії-готель/ресторан і, сюрприз, зустрічаємо наших японців яких обігнали в аеропорту :) Вони щиро радісні, ми також усміхаємось.
Лукла Висота 2860 м н.р.м. Місто, яке можна назвати воротами до Евересту. Хоча термін "місто" занадто гучний для села із аеропортом. Саме тут починаються усі треки до району Евереста. До Лукли можна дістатися двома шляхами - або літаком(30 хвилин польоту від Катманду), або пішки(7 днів ходу від Катманду через місто Джирі). Автодороги тут відсутні як суть.
Зрештою ми готові. Портери відправились вперед і слідом за ними ми виходимо на велику дорогу.
Тільки зараз озираючись навколо до мене поступово починає доходити що я в горах. І не просто в горах, а в Горах, Гімалаях! Ідейній батьківщині гір усього світу! Тільки зараз йдучи доволі широкою дорогою вздовж ущелини мій мозок поступово очищується від усього того, що було там внизу. Немов вітром здуває останні яскраві враження від нової культури, наче водою змиває старі, заскорузлі, привезені ще з Батьківщини турботи та зайві думки. Дорога сама лягає під ноги і веде вниз тому я не напружуюсь і верчу головою навсібіч намагаючись увібрати в себе якомога більше.
Це ще не гори, це лише ущелина на дні якої буркоче потік, але ж як цікаво, як незвично, як красиво! Обидві стіни ущелини вкриті лісом. Серед лісу інколи видні водоспади гірських річок, та де-не-де стирчать чорні роги скель. Я починаю поступово закохуватись в цю природу.
Зрештою наша група скинула 300 метрів висоти. Перший день, не напружуємось. Перехід зайняв 3 години. Село називається якось типу Пхактінг. Вирішили, що це похідне від українського «пхатися». Зупинились у кам’яному будинку. Виявилось що кам’яні в будинку тільки зовнішні стіни, а в середині фанерні перегородки. І якщо сусідів чутно, то, якщо не придивлятись, їх хоча б не видно. (фанерні листи не всюди добре підігнані + в наявності отвори різного розміру). Готель забезпечує нам харчування, ліжка без постілі (у нас є спальники), і душ! Можна навіть організувати гарячий душ! Правда потім виявилось,що звичайний душ від гарячого відрізняються тим, що у відро зі водою для гарячого душу можна опустити руку і вона не замерзне. Не аби яка різниця скажу я вам. Коротше - економ варіант.
Крішна, наш гід, запропонував подивитись буддистський храм. Від лоджії до храму треба набрати ті ж 300 метрів які скинули від аеропорту, але тут стежка крутіша. Із скрипом піднялись. Виявилось, що храм складається з двох частин - нижньої (храм та приміщення для паломників) та верхньої (храм та приміщення для монахів).
На порозі до першого храму нас зустрів собака.
Диво якесь, перший собака в Непалі який виглядає доглянутим. Сам до нас підійшов, сам почав ластитись. Потім до собаки приєдналась така ж доглянута його подруга. Отак у супроводі двох собак піднялись у верхній храм. Храм виявився закритим, тож ми хотіли просто його пофоркати із-зовні. Але тут підійшов монах відкрив храм та запросив в середину. Лишень взуття треба було зняти. А так можна і фотографувати, і фільмувати, монах ще і на питання наші відповідав настільки повно наскільки йому дозволяли знання англійської мови. Виявилось, що храм обслуговується усього трьома монахами, і він наймолодший. А коли його запитали про книги, що лежали на полицях, він просто дістав одну з них, відкрив і показав нам. Виявилось, що ця книга принесена в цей храм з якогось тібетського храму де зберігалась понад 500 років. Ось так просто стоїш і на витягнуту руку від тебе річ, яка проіснувала вже більш як половину тисячоліття, хіба не диво?
Добило мене те, що в храм спокійно зайшли обидві собаки з нашого супроводу та вляглись на килимах обабіч центрального проходу (це місця де сидять монахи під час молитви) і їх ніхто не виганяв! На моє питання чи це нормально, монах відповів, що це ненормально, але нічого страшного в тому, що тварини в храмі нема. Потім він сам повів нас на другий поверх де показав нову кімнату для молитов. Коротше, я щиро вражений тим, на скільки відкрита ця релігія - буддизм. Ось так просто, по-людськи, щиро… Здається саме так, як це треба щоб було без усіляких цих надуманих правил і т.д. чим люблять тикати в носа відвідувачів наших православних храмів.
Знову підйом о 5-ій. Знову бігом в аеропорт. І одразу помічаємо зміни - нас майже без черги пропускають до зали очікування. Я не встигаю зайняти стратегічно зручні місця в залі, як оголошують наш рейс. Не вірячи у своє щастя, галопом несемось на посадку. Залишаємо позаду групу позавчорашніх японців та європейців. Побачивши наші усміхнені обличчя вони чогось засмутились. Сідаємо в автобус під’їзжаємо до літака і… все… стоїмо. Правильно я не вірив у своє щастя.
Стоїмо довго і нудно пропускаючи на злет кілька літаків із іншими групами туристів. Сумно. Я так зрозумів, нас з аеропорту витурили, щоб ми не кіпішували. Виявилось ми таки летимо отим “новим” літаком. І від такої почесті відмовитись нам не дають змоги. За цей час одна з учасниць нашої групи - дівчина із відмінним знанням англійської, яка була у нас за перекладача - встигає познайомитись із нашим попутчиком - хлопцем з Нової Зеландії. Вони говорять не тихо, хлопець переконаний, що окрім них двох англійської ніхто більше не розуміє. От цікаві люди із західним світоглядом - Хлопець працював лижним інструктором в США, але щось у нього там сталося і він вирішив знайти себе, а заодно і світ подивитись - подорожує на самоті із рюкзаком. І так скромненько вважає, що 5-ти років подорожей йому вистачить для самопізнання. Блін, заздрю.
Але ось нарешті нас запрошують до літака і ми починаємо наближатись до мети нашої поїздки - Гімалаїв. Розбіг злет і які ж чудові краєвиди відкриваються з борту невеликого літака!
Це долина Катманду
А далі величні Гімолаї затулили собою небокрай.
А тут я сам собі нагадав персонажів Носова Нєзнайку та його друзів, коли вони на повітряній кулі подорожували і побачили свою тінь на земля довго гадали що чи хто це.
Наша тінь :)
Стало зрозуміло чому тут так небезпечно літати - невелика хмарність і з"являються реальні шанси на зустріч із своєю темною стороною, тінню.
Приземлення, аплодисменти - тут вони виправдані, м’яко приземляються не всі, хоча самого польоту менше пів години. Висадка з літака чимось нагадує висадку десанту. Нас чемно і з усмішкою, але змушують пересуватись майже бігом. На зустріч нам так само майже бігом гуськом рухається група туристів з Росії, які повертаються до Катманду. Короткі вітання на ходу і наші групи розходяться як в морі кораблі.
Саме тут в аеропорту розумієш, що звичайний світ залишився десь там... позаду.. внизу... десь там, але не тут.
В аеропорту зустрічаємось із нашими портерами-носіями. В Непалі не прийнято самому носити свої речі. Рюкзак із речами несуть портери. Якщо ж турист сам несе свій рюкзак, так його тут можуть вважати трохи не жлобом, який оббирає місцеве населення. Перенесення речей тут один з найпоширеніших способів заробітку.
Доходимо до найближчої лоджії-готель/ресторан і, сюрприз, зустрічаємо наших японців яких обігнали в аеропорту :) Вони щиро радісні, ми також усміхаємось.
Лукла Висота 2860 м н.р.м. Місто, яке можна назвати воротами до Евересту. Хоча термін "місто" занадто гучний для села із аеропортом. Саме тут починаються усі треки до району Евереста. До Лукли можна дістатися двома шляхами - або літаком(30 хвилин польоту від Катманду), або пішки(7 днів ходу від Катманду через місто Джирі). Автодороги тут відсутні як суть.
Зрештою ми готові. Портери відправились вперед і слідом за ними ми виходимо на велику дорогу.
Тільки зараз озираючись навколо до мене поступово починає доходити що я в горах. І не просто в горах, а в Горах, Гімалаях! Ідейній батьківщині гір усього світу! Тільки зараз йдучи доволі широкою дорогою вздовж ущелини мій мозок поступово очищується від усього того, що було там внизу. Немов вітром здуває останні яскраві враження від нової культури, наче водою змиває старі, заскорузлі, привезені ще з Батьківщини турботи та зайві думки. Дорога сама лягає під ноги і веде вниз тому я не напружуюсь і верчу головою навсібіч намагаючись увібрати в себе якомога більше.
Це ще не гори, це лише ущелина на дні якої буркоче потік, але ж як цікаво, як незвично, як красиво! Обидві стіни ущелини вкриті лісом. Серед лісу інколи видні водоспади гірських річок, та де-не-де стирчать чорні роги скель. Я починаю поступово закохуватись в цю природу.
Зрештою наша група скинула 300 метрів висоти. Перший день, не напружуємось. Перехід зайняв 3 години. Село називається якось типу Пхактінг. Вирішили, що це похідне від українського «пхатися». Зупинились у кам’яному будинку. Виявилось що кам’яні в будинку тільки зовнішні стіни, а в середині фанерні перегородки. І якщо сусідів чутно, то, якщо не придивлятись, їх хоча б не видно. (фанерні листи не всюди добре підігнані + в наявності отвори різного розміру). Готель забезпечує нам харчування, ліжка без постілі (у нас є спальники), і душ! Можна навіть організувати гарячий душ! Правда потім виявилось,що звичайний душ від гарячого відрізняються тим, що у відро зі водою для гарячого душу можна опустити руку і вона не замерзне. Не аби яка різниця скажу я вам. Коротше - економ варіант.
Крішна, наш гід, запропонував подивитись буддистський храм. Від лоджії до храму треба набрати ті ж 300 метрів які скинули від аеропорту, але тут стежка крутіша. Із скрипом піднялись. Виявилось, що храм складається з двох частин - нижньої (храм та приміщення для паломників) та верхньої (храм та приміщення для монахів).
На порозі до першого храму нас зустрів собака.
Диво якесь, перший собака в Непалі який виглядає доглянутим. Сам до нас підійшов, сам почав ластитись. Потім до собаки приєдналась така ж доглянута його подруга. Отак у супроводі двох собак піднялись у верхній храм. Храм виявився закритим, тож ми хотіли просто його пофоркати із-зовні. Але тут підійшов монах відкрив храм та запросив в середину. Лишень взуття треба було зняти. А так можна і фотографувати, і фільмувати, монах ще і на питання наші відповідав настільки повно наскільки йому дозволяли знання англійської мови. Виявилось, що храм обслуговується усього трьома монахами, і він наймолодший. А коли його запитали про книги, що лежали на полицях, він просто дістав одну з них, відкрив і показав нам. Виявилось, що ця книга принесена в цей храм з якогось тібетського храму де зберігалась понад 500 років. Ось так просто стоїш і на витягнуту руку від тебе річ, яка проіснувала вже більш як половину тисячоліття, хіба не диво?
Добило мене те, що в храм спокійно зайшли обидві собаки з нашого супроводу та вляглись на килимах обабіч центрального проходу (це місця де сидять монахи під час молитви) і їх ніхто не виганяв! На моє питання чи це нормально, монах відповів, що це ненормально, але нічого страшного в тому, що тварини в храмі нема. Потім він сам повів нас на другий поверх де показав нову кімнату для молитов. Коротше, я щиро вражений тим, на скільки відкрита ця релігія - буддизм. Ось так просто, по-людськи, щиро… Здається саме так, як це треба щоб було без усіляких цих надуманих правил і т.д. чим люблять тикати в носа відвідувачів наших православних храмів.