Непал: трек (частина 7)
25.10
Ранній підйом 5.30
сніданок 6.30, вихід 7.30. Сьогодні у нас довгий перехід. Кінцева точка Доле(Dhole) висота 4100 н.р.м.
Портери як завжди виходять до нас. Ми йдемо не кваплячись, і деякий час мені це навіть вдається. Але чим більше припікає сонечко, тим швидше пересуваються мої ноги. Розглядаючи краєвиди не зчувся як набрав непогану швидкість. Схоже входжу в норму. Ввечері мене офіційно перевели до розряду «лосів» - ну нарешті.
Але повертаючись до шляху - які ж краєвиди відкриваються для непідготовленого ока українського програміста.
сонце освітлює стіну так, що з'являється голова рогатої мавпи, що схилилась у медитації.
Ніколи не думав що простий, навіть спартанський краєвид гір може бути на стільки захоплюючим, настільки емоційним.
Просто посеред дороги квіти.
Ама Даблам нагадує орла зі спини, що збирається розправити крила.
Ні, це не наші Карпати і не Крим. Це зовсім інший світ, інший вимір. Тут втрачається відчуття часу, бо час невладний над цими кам'яними велетами. Нерухома могутня сила землі. І вітер. Вітер усюди. Він підіймається до самих вершин і опускається на дно проваль. Він не заперечує, ні, він лише підкреслює вічність і непохитність. Вітерець дме мені просто в обличчя і я застигаю, хочеться вірити що так само просто він щойно торкався грудей білоголового гіганта. Він тут у своїй колисці, грається дорожнім пилом, кущами, деревами, людьми, струмками, що беруть свій початок з білих шапок гірських снігів.
Це тут внизу. А там, нагорі його улюблені іграшки хмари. І з'являються ось такі картини - просто понад хмарами здіймається вершина. Чи існують острови що літають? Вітер творить дива.
Сиджу на камені. Навколо а ні душі. Десь здалеку, на тлі киплячої у проваллі води долинає глухий передзвін дзвоників домашньої худоби. Тут тільки я, вітер та гори. Неймовірне відчуття нереальності.
Але наступна лоджія повертає до світу. Тут вже нема крутих готелів. Душ та туалет на вулиці. Я без душу пару днів перетерплю, нічого страшного. З туалетом гірше - там холодно, темно і страшно, вирішив що краще бути ближче до матінки природи. Там теж холодно і темно, але не так страшно.
Хоча, на такі дрібниці як душ уваги вже не звертають.
26.10
Ранок. Зимно.
Вода в умивальнику крижана. Тобто поверхня води вкрита кригою. Виходити раніше 9-тої ранку просто нема бажання. Сьогодні запланований короткий перехід десь близько 3-ох годин. Кінцева точка Луза знаходиться на висоті 4360. Так що не перенавантажуємось.
Це вже другий день переходу на такій висоті і я для себе виокремлюю деякі правила:
- Не можна бігати. Будь-яка пробіжка, навіть на 10-15 метрів змушує серце вириватись з грудей, а легені починають працювати як ковальські міхи. До тогож з'являється біль в голові та вухах.
- Ходити треба так, аби не задихуватись і тримаючи сталий ритм. Тому швидкість має бути особиста в жодному разі не підлаштовуватись під швидкість інших.(В горах усі помирають на самоті, не дуже смішний жарт, але в тему)
- Після будь-якого підйому необхідне відпочинок. Головне відпочинок повинен бути після підйому, а не до. Зупинка перед підйомом значно ускладнює життя.
- Якщо нема бажання зупинятись, достатньо 20-30 нешвидких розміряних кроків із уповільненим диханням, щоб відпочити і бути готовим до наступного підйому.
- Дихати носом. Ротова порожнина не пересихає і легше йти, не так хочеться пити. На висотах від 4 км розумні люди дихають через хустку. Повітря тут сухе і холодне, а хустка (чи інше щось схоже) дозволяє трохи зігріти та зволожити повітря, яке вдихається.
- На крутих підйомах та спусках дуже зручними виявились трекові палки. Раніше я їх якось зневажав.
- На висоті дві головні проблеми - холодний вітер та пекуче сонце. Схоже тут можна замерзнути на смерть через вітер, у той час, як повільно підсмажуєшся на сонечку. Допомагають з цим справитись легкі куртки типу віндблок.
Дивно, але тут я зовсім не відчуваю страху висоти. Звикаю, чи це гори на мене так діють?
На цьому відрізку треку вже нема дерев, але гори продовжують вражати кам'яними пейзажами.
Тут зустрічаються земна твердь гір, вогонь сонця, подих вітру та вседолаюча м'якість води. Місце зустрічі усіх чотирьох стихій.
Білий гігант попереду - восьмитисячник Чу-Аю (Cho-Oyu)
Вже з лоджиї пішли на радіальний вихід-прогулянку. Підіймаючись на хребет сусідньої гори я перечепився і впав. Саме так і були знайдені едельвейси :) Виявилось, що їх тут багато.
Ранній підйом 5.30
сніданок 6.30, вихід 7.30. Сьогодні у нас довгий перехід. Кінцева точка Доле(Dhole) висота 4100 н.р.м.
Портери як завжди виходять до нас. Ми йдемо не кваплячись, і деякий час мені це навіть вдається. Але чим більше припікає сонечко, тим швидше пересуваються мої ноги. Розглядаючи краєвиди не зчувся як набрав непогану швидкість. Схоже входжу в норму. Ввечері мене офіційно перевели до розряду «лосів» - ну нарешті.
Але повертаючись до шляху - які ж краєвиди відкриваються для непідготовленого ока українського програміста.
сонце освітлює стіну так, що з'являється голова рогатої мавпи, що схилилась у медитації.
Ніколи не думав що простий, навіть спартанський краєвид гір може бути на стільки захоплюючим, настільки емоційним.
Просто посеред дороги квіти.
Ама Даблам нагадує орла зі спини, що збирається розправити крила.
Ні, це не наші Карпати і не Крим. Це зовсім інший світ, інший вимір. Тут втрачається відчуття часу, бо час невладний над цими кам'яними велетами. Нерухома могутня сила землі. І вітер. Вітер усюди. Він підіймається до самих вершин і опускається на дно проваль. Він не заперечує, ні, він лише підкреслює вічність і непохитність. Вітерець дме мені просто в обличчя і я застигаю, хочеться вірити що так само просто він щойно торкався грудей білоголового гіганта. Він тут у своїй колисці, грається дорожнім пилом, кущами, деревами, людьми, струмками, що беруть свій початок з білих шапок гірських снігів.
Це тут внизу. А там, нагорі його улюблені іграшки хмари. І з'являються ось такі картини - просто понад хмарами здіймається вершина. Чи існують острови що літають? Вітер творить дива.
Сиджу на камені. Навколо а ні душі. Десь здалеку, на тлі киплячої у проваллі води долинає глухий передзвін дзвоників домашньої худоби. Тут тільки я, вітер та гори. Неймовірне відчуття нереальності.
Але наступна лоджія повертає до світу. Тут вже нема крутих готелів. Душ та туалет на вулиці. Я без душу пару днів перетерплю, нічого страшного. З туалетом гірше - там холодно, темно і страшно, вирішив що краще бути ближче до матінки природи. Там теж холодно і темно, але не так страшно.
Хоча, на такі дрібниці як душ уваги вже не звертають.
26.10
Ранок. Зимно.
Вода в умивальнику крижана. Тобто поверхня води вкрита кригою. Виходити раніше 9-тої ранку просто нема бажання. Сьогодні запланований короткий перехід десь близько 3-ох годин. Кінцева точка Луза знаходиться на висоті 4360. Так що не перенавантажуємось.
Це вже другий день переходу на такій висоті і я для себе виокремлюю деякі правила:
- Не можна бігати. Будь-яка пробіжка, навіть на 10-15 метрів змушує серце вириватись з грудей, а легені починають працювати як ковальські міхи. До тогож з'являється біль в голові та вухах.
- Ходити треба так, аби не задихуватись і тримаючи сталий ритм. Тому швидкість має бути особиста в жодному разі не підлаштовуватись під швидкість інших.(В горах усі помирають на самоті, не дуже смішний жарт, але в тему)
- Після будь-якого підйому необхідне відпочинок. Головне відпочинок повинен бути після підйому, а не до. Зупинка перед підйомом значно ускладнює життя.
- Якщо нема бажання зупинятись, достатньо 20-30 нешвидких розміряних кроків із уповільненим диханням, щоб відпочити і бути готовим до наступного підйому.
- Дихати носом. Ротова порожнина не пересихає і легше йти, не так хочеться пити. На висотах від 4 км розумні люди дихають через хустку. Повітря тут сухе і холодне, а хустка (чи інше щось схоже) дозволяє трохи зігріти та зволожити повітря, яке вдихається.
- На крутих підйомах та спусках дуже зручними виявились трекові палки. Раніше я їх якось зневажав.
- На висоті дві головні проблеми - холодний вітер та пекуче сонце. Схоже тут можна замерзнути на смерть через вітер, у той час, як повільно підсмажуєшся на сонечку. Допомагають з цим справитись легкі куртки типу віндблок.
Дивно, але тут я зовсім не відчуваю страху висоти. Звикаю, чи це гори на мене так діють?
На цьому відрізку треку вже нема дерев, але гори продовжують вражати кам'яними пейзажами.
Тут зустрічаються земна твердь гір, вогонь сонця, подих вітру та вседолаюча м'якість води. Місце зустрічі усіх чотирьох стихій.
Білий гігант попереду - восьмитисячник Чу-Аю (Cho-Oyu)
Вже з лоджиї пішли на радіальний вихід-прогулянку. Підіймаючись на хребет сусідньої гори я перечепився і впав. Саме так і були знайдені едельвейси :) Виявилось, що їх тут багато.