Письма 201 шуцманшафт батальона из Белоруссии.
Ув. guralyuk в своих заметках продолжает исследовать деятельность 201 шуцманшафт батальона («Нахтигаль» + «Роланд», ага) 62 полка 201 охранной полицейской бригады (дивизии) в Белоруссии. Настоятельно рекомендую с ними ознакомиться.
Мне, в свою очередь, удалось отыскать несколько документов, проливающих свет на то, как проходила у них «служба». Это письма шуцманов митрополиту УГКЦ А.Шептицкому, написанные на протяжении 1942 года. Хранятся в фонде греко-католической митрополичьей консистории (корреспонденция митрополита А.Шептицкого) Центрального государственного исторического архива Украины во Львове.
Итак, первое письмо.
Курінь ім. полк[овника] Євгена Коновальця.(так называли сами себя шуцманы-Н.)
Франкфурт-[на]-Одер[і]
13 березня 1942 [р.]
Ваша Ексцеленціє!
Залишаючи місце нашого кількамісячного постою та вишколу у Франкфурті, виїжджаємо на східний фронт у бій з більшовиками.
В тій так важливій хвилині для нас ми пам'ятаємо про Вас, нашого дорогого батька й опікуна. Не знаючи, яка доля нас там жде, чи всі останемо в живих чи ні, просимо Вашого батьківського благословення для нас на твердому нашому вояцькому шляху і для наших, родин, що остались без опіки у наших засніжених, студених селах.
Водночас, бо не знаємо, чи матимемо змогу своєчасно це зробити, просимо вас, Ваша Ексцеленціє, прийняти щиросердечні синівські побажання веселих свят Христового Воскресення. Нехай Господь дасть, щоб радісні цьогорічні Великодні були величним довгоожиданим воскресним закінченням нашого довголітнього страждання, нашого довгого, тяжкого всенародного «Великого посту» та щоб Ваша Ексцеленція ще поблагословила нас всіх, нашу цілу зболілу національну сім'ю на нове, радісне життя.
Ми дякуємо також за це, що Ваша Ексцеленція приділила нам священика для духовної опіки над нами.
Побігущий Євген, майор і курінний;
Роман Шухевич, сотник; М. Бригідний, сотник;
Павлик, поручик; Герман Омелян, ад'ютант;
В. Головацький, курінний лікар.
Ф. 201.- Оп. 1.- Д. 30.- Л. 13-14. Рукопись, оригинал.
Напомню, что некоторые украинские историки представляют ситуацию таким образом, будто бы бедных нахтигалевцев и роландовцев немцы гнали в Белоруссию чуть ли не под конвоем, сомневаясь в их надёжности. А те, в свою очередь, отчаяно сопротивлялись, выставляли немцам всевозможные условия и готовы были воевать только на украинской земле.
Между тем, не отрицая в принципе возможной фронды украинских шуцманов, из текста вышеприведенного письма следует, что никаких особых разногласий с немцами не наблюдается, об «условиях» тоже нет ни слова. Наоборот, сердца полны решимости бороться с «большевиками», и, более того, отправка на восточный фронт названа в письме «важной минутой в нашей жизни».
201 шуцманшафт батальон в Белоруссии. 1942 год. В центре - Р.Шухевич и Е.Побигущий.
Второе письмо.
Постій, дня 19 травня 1942 [р.]
Ваша Ексцеленціе!
Прошу вибачити, що позволю собі писати на машин[ц]і, та маю виїмково нечіткий характер письма, і тому не посмів би Вас мучити відчитуванням його.
Почуваюся до милого обов'язку повідомити дорогого всім нам батька нашої церкви і народу, що ми, Ваші діти, всі здорові і сповняємо наші обов'язки - винищування більшовизму. Досі помер один наш вістун Віюк Петро, волиняк. Один із найкращих воїнів.
На Великдень не мали ми ще фельдпосту і не могли поспішити із желаннями. Обходили ми його сумно, бо не лише далеко від рідних сторін, але кругом були ще великі сніги.
З весною тепер і настрій кращий, бо ж [вона] нагадує нам, що і в життю народу завше весна надійде.
Хлопці мої показалися досі добрими вояками і одержали вже кілька писемних признань високим зверхником. Думаю, що надальше будемо гідно вдержувати традицію українського вояка.
Осмілююсь переслати щирий синівський
поклін від себе, старшин і стрільців
Ваш Побігущий Євген, майор курінний.
Ф. 201.- Оп. 46.- Д. 2694.- Л. 126. Машинопись, оригинал.
В этом письме, за исключением естественного чувства «тоски по родине», также нет ни слова о какой бы то ни было фронде или недовольстве. Наоборот, я бы сказал, присутствует гордость за успешную службу, удостаивающуюся даже благодарностей немецкого командования.
На этих благодарностях стоит остановиться отдельно. Во-первых, эти слова Побигущего являются подтерждением слов Шухевича в письме тому же Шептицкому, написанному летом 1942 г.: «Ваша святейшая экселенция. У нас дела идут хорошо, немцы удовлетворены нашей работой» (их приводит в своей статье Л.Поддубный). А, во-вторых, судя по письму, немцы действительно были довольны службой украинских шуцманов, а от письменных благодарностей и до наград недалеко. Поэтому «Железные кресты», которыми, как утверждают просоветские историки, были награждены некоторые украинские шуцманы, в том числе и Шухевич, вполне могли иметь место.
Будем искать информацию дальше.
Зато разительно отличается от двух предыдущих писем третье письмо, написанное в промежутке между 30 сентября и 16 октября (получено Шептицким) 1942 года.
Ваша Ексцеленціє,
мій предобрий Батьку!
Аж соромно мені, що так довго не писав. Але якось важко було зібрати себе докупи, щоб собі наказати: пиши, це ж твій обов'язок. Сама поворотна їзда через Краків-Відень-Берлін-Білосток- Мінськ- Вітебськ була дуже томляча. Повна несподіванок і пригод, що їх створюють дикі обставини т[ак] зв[аного] «другого фронту». Залізничні шляхи бувають підміновувані, і то дуже часто нерідко бувають обстрілювані поїзди скорострілами. Цей останній місяць, то є вересень, був повний таких несподіванок. В останніх часах партизани, що тепер є правильними військовими формаціями, стали дуже агресивні.
Дня 30 вересня похоронив я в збірній могилі двадцять шість найкращих, найвідважніших хлопців з нашого куреня, з чотарем Кашубинським Романом на чолі. Цілу чоту, що конвоювала наших ранених з поля бою до місця постою, висікли партизани після довгого бою в пень. Не стало вже було [а]муніції. Страшенно важко і боляче було мені їх хоронити. Не такого фіналу наших змагань ми очікували. В добавку дальші упокорювання, все те витворює стан психічної депресії так в старшин, як і в стрільців. Не бачимо кінця. Березовими хрестами встелюємо наш вояцький шлях, що колись мав іти на Київ. Кочуємо аж по багнах Білорусії й надію вже тратимо, чи доведеться нам ще зобачити золотоверхий [Київ]; чи, може, прийдеться встелити молодим трупом чужу землю, за чужу справу. Я не годен до себе прийти, взяти себе в руки від тих похоронів. Довгий гроб ось перед моїми вікнами. Щоденно його бачу, і стає він докором переді мною. На днях їду в Могильов, а звідтам, правдоподібно,- в службову поїздку в Берлін. Може, вдасться мені звільнитися з тієї цілої історії. Маю досить вже того «війська». Хоча, з другої сторони, совісно покидати хлопців, які мене люблять і мені довіряють.
Вашу Ексцеленцію згадуємо всі при кожній нагоді. Не лише в Галичині, але й тут на Білорусії, де ще лунає українське слово, там Вас згадують і люблять, як батька. Для моїх хлопців та наших всіх старшин Ви, Ексцеленціє, найбільший авторитет. Недавно в розмові з союзниками впало менш поважне слово про єпископів. Наш старшина з місця зареагував, кажучи, що у нас інакші відносини, а найбільш поважним й авторитетним українцем є наш Митрополит (сказав це майор Побігущий). Наша молодь ще не зла. Хоча, може, мало здисциплінована і життєво не вироблена. Прошу простити мені так[у] довгу мовчанку.
Руки цілую Вашої Ексцеленції та прошу благословення для себе і моїх парохіян-жовнірів.
Вірний та вдячний син у Христі о. Всеволод.
Ф. 201.- Оп. 46.- Д. 2693.- Л. 40-41. Рукопись, оригинал.
Как следует из этого письма, в сентябре 1942 г. белорусские партизаны активизировали свои действия и благостная служба нахтигалевцев и роландовцев кончилась. Можно, кстати, идентифицировать и «сотню» 201 батальона, которой партизаны нанесли поражение. На одном из допросов упоминавшийся в предыдущем посте А.Луцкий показал, что в первую «сотню» батальона, которой командовал Шухевич, входили три взвода: первым командовал сам Луцкий, вторым-поручик Линда, а третьим-хорунжий Коцубинский, который погиб в боях в Белоруссии. Судя по всему, этот Коцубинский и упоминавшийся в письме Роман Кашубинский - одно и то же лицо.
Таким образом, партизаны «высекли в пень» взвод именно 1-ой сотни, которой командовал Шухевич.
Фото из газеты "Голос Підкарпаття", 18 октября 1942 года.
Проясняются и последующие события. По всей видимости, понеся такие потери (напомним, батальон насчитывал всего 650 чел.) шуцманы не «взбунтовались» и не вышли из под немецкого командования (как утверждает украинский официоз) , а попросту сбежали из насыщенного партизанами района в укреплённый пункт возле Лепеля.
Здесь также следует остановиться и на результатах службы 201 шуцманшафт батальона. Украинские историки утверждают, что всего нахтигалевцы и роландовцы уничтожили около 2000 белорусских партизан.
Однако, как мы видим из текста письма, встреча с реальными партизанами вызывала у украинских полицаев «псыхычну» депрессию. Таким образом, вероятней предположить, что на самом деле шуцманы воевали не с партизанами, а проводили карательные операции по деревням, поддерживающим партизан, при этом тщательно скрывая свою принадлежность к ОУН. И жертвами их, в основном, становились не «агрессивные» партизаны, а мирное население этих деревень. Хотя, конечно, этот вопрос, как и количество жертв, требует ещё дальнейшего уточнения.
И, наконец, последнее письмо.
Постій, дня 30 грудня [19]42[р.]
Ваша Ексцеленціе!
Прошу прийняти щирі желання веселих свят та щасливого нового року. На жаль, не дозволяє мені здоровля залишитись тут, і тому вніс прохання о звільнення.
Щиро дякую за сердечні слова, якими дарили нас і скріпляли до боротьби проти більшовиків.
В наших мольбах просимо Всевишнього о здоровля й літа многі для нашого дорогого Князя Церкви.
Щиро відданий
Побігущий Євген.
Ф. 201.- Оп. 46.- Д. 2691.- Л. 78. Рукопись, оригинал.
Украинские историки утверждают, что причиной отказа шуцманов от подписания контракта на следующий год службы в 201 охранной полицейской дивизии и последующего расформирования батальона стало пренебрежительное отношение к полицаям немецкого командования. Это же утверждал на допросах и Луцкий: «Немцы не только не дали нам самостоятельности, а наоборот отодвинули на последний план». Думаю, что и историки и Луцкий лукавят. Как мы видили из предыдущих писем, немцы к украинским шуцманам относились вполне нормально, выписывая им даже благодарности, а, возможно, и кресты. Скорей всего, причиной отказа от дальнейшей службы, стало не пренебрежение немцев, а значительные потери, которые понёс батальон при столкновениях с реальными партизанами. Как указывал тот же Луцкий, Центральный Провод ОУН видел в 201 шуцманшафт батальоне «ядро будущей украинской армии». А с такими потерями, учитывая небольшую численность батальона, недолго было уложить в белорусскую землю и весь личный состав.
Косвенно об этом свидетельствует и последнее письмо Побигущего, указавшего в качестве причины отказа от дальнейшей службы в батальоне не недовольство немецкими порядками, а пошатнувшееся здоровье. Конечно, ситуация с Побигущим не может служить примером для всего состава батальона, так как он один из немногих продолжил впоследствие службу у немцев уже в дивизии СС «Галычина», а основной состав перешёл в УПА. И, тем не менее, он показывает, что недовольства политикой немцев в батальоне не было.
Мне, в свою очередь, удалось отыскать несколько документов, проливающих свет на то, как проходила у них «служба». Это письма шуцманов митрополиту УГКЦ А.Шептицкому, написанные на протяжении 1942 года. Хранятся в фонде греко-католической митрополичьей консистории (корреспонденция митрополита А.Шептицкого) Центрального государственного исторического архива Украины во Львове.
Итак, первое письмо.
Курінь ім. полк[овника] Євгена Коновальця.(так называли сами себя шуцманы-Н.)
Франкфурт-[на]-Одер[і]
13 березня 1942 [р.]
Ваша Ексцеленціє!
Залишаючи місце нашого кількамісячного постою та вишколу у Франкфурті, виїжджаємо на східний фронт у бій з більшовиками.
В тій так важливій хвилині для нас ми пам'ятаємо про Вас, нашого дорогого батька й опікуна. Не знаючи, яка доля нас там жде, чи всі останемо в живих чи ні, просимо Вашого батьківського благословення для нас на твердому нашому вояцькому шляху і для наших, родин, що остались без опіки у наших засніжених, студених селах.
Водночас, бо не знаємо, чи матимемо змогу своєчасно це зробити, просимо вас, Ваша Ексцеленціє, прийняти щиросердечні синівські побажання веселих свят Христового Воскресення. Нехай Господь дасть, щоб радісні цьогорічні Великодні були величним довгоожиданим воскресним закінченням нашого довголітнього страждання, нашого довгого, тяжкого всенародного «Великого посту» та щоб Ваша Ексцеленція ще поблагословила нас всіх, нашу цілу зболілу національну сім'ю на нове, радісне життя.
Ми дякуємо також за це, що Ваша Ексцеленція приділила нам священика для духовної опіки над нами.
Побігущий Євген, майор і курінний;
Роман Шухевич, сотник; М. Бригідний, сотник;
Павлик, поручик; Герман Омелян, ад'ютант;
В. Головацький, курінний лікар.
Ф. 201.- Оп. 1.- Д. 30.- Л. 13-14. Рукопись, оригинал.
Напомню, что некоторые украинские историки представляют ситуацию таким образом, будто бы бедных нахтигалевцев и роландовцев немцы гнали в Белоруссию чуть ли не под конвоем, сомневаясь в их надёжности. А те, в свою очередь, отчаяно сопротивлялись, выставляли немцам всевозможные условия и готовы были воевать только на украинской земле.
Между тем, не отрицая в принципе возможной фронды украинских шуцманов, из текста вышеприведенного письма следует, что никаких особых разногласий с немцами не наблюдается, об «условиях» тоже нет ни слова. Наоборот, сердца полны решимости бороться с «большевиками», и, более того, отправка на восточный фронт названа в письме «важной минутой в нашей жизни».
201 шуцманшафт батальон в Белоруссии. 1942 год. В центре - Р.Шухевич и Е.Побигущий.
Второе письмо.
Постій, дня 19 травня 1942 [р.]
Ваша Ексцеленціе!
Прошу вибачити, що позволю собі писати на машин[ц]і, та маю виїмково нечіткий характер письма, і тому не посмів би Вас мучити відчитуванням його.
Почуваюся до милого обов'язку повідомити дорогого всім нам батька нашої церкви і народу, що ми, Ваші діти, всі здорові і сповняємо наші обов'язки - винищування більшовизму. Досі помер один наш вістун Віюк Петро, волиняк. Один із найкращих воїнів.
На Великдень не мали ми ще фельдпосту і не могли поспішити із желаннями. Обходили ми його сумно, бо не лише далеко від рідних сторін, але кругом були ще великі сніги.
З весною тепер і настрій кращий, бо ж [вона] нагадує нам, що і в життю народу завше весна надійде.
Хлопці мої показалися досі добрими вояками і одержали вже кілька писемних признань високим зверхником. Думаю, що надальше будемо гідно вдержувати традицію українського вояка.
Осмілююсь переслати щирий синівський
поклін від себе, старшин і стрільців
Ваш Побігущий Євген, майор курінний.
Ф. 201.- Оп. 46.- Д. 2694.- Л. 126. Машинопись, оригинал.
В этом письме, за исключением естественного чувства «тоски по родине», также нет ни слова о какой бы то ни было фронде или недовольстве. Наоборот, я бы сказал, присутствует гордость за успешную службу, удостаивающуюся даже благодарностей немецкого командования.
На этих благодарностях стоит остановиться отдельно. Во-первых, эти слова Побигущего являются подтерждением слов Шухевича в письме тому же Шептицкому, написанному летом 1942 г.: «Ваша святейшая экселенция. У нас дела идут хорошо, немцы удовлетворены нашей работой» (их приводит в своей статье Л.Поддубный). А, во-вторых, судя по письму, немцы действительно были довольны службой украинских шуцманов, а от письменных благодарностей и до наград недалеко. Поэтому «Железные кресты», которыми, как утверждают просоветские историки, были награждены некоторые украинские шуцманы, в том числе и Шухевич, вполне могли иметь место.
Будем искать информацию дальше.
Зато разительно отличается от двух предыдущих писем третье письмо, написанное в промежутке между 30 сентября и 16 октября (получено Шептицким) 1942 года.
Ваша Ексцеленціє,
мій предобрий Батьку!
Аж соромно мені, що так довго не писав. Але якось важко було зібрати себе докупи, щоб собі наказати: пиши, це ж твій обов'язок. Сама поворотна їзда через Краків-Відень-Берлін-Білосток- Мінськ- Вітебськ була дуже томляча. Повна несподіванок і пригод, що їх створюють дикі обставини т[ак] зв[аного] «другого фронту». Залізничні шляхи бувають підміновувані, і то дуже часто нерідко бувають обстрілювані поїзди скорострілами. Цей останній місяць, то є вересень, був повний таких несподіванок. В останніх часах партизани, що тепер є правильними військовими формаціями, стали дуже агресивні.
Дня 30 вересня похоронив я в збірній могилі двадцять шість найкращих, найвідважніших хлопців з нашого куреня, з чотарем Кашубинським Романом на чолі. Цілу чоту, що конвоювала наших ранених з поля бою до місця постою, висікли партизани після довгого бою в пень. Не стало вже було [а]муніції. Страшенно важко і боляче було мені їх хоронити. Не такого фіналу наших змагань ми очікували. В добавку дальші упокорювання, все те витворює стан психічної депресії так в старшин, як і в стрільців. Не бачимо кінця. Березовими хрестами встелюємо наш вояцький шлях, що колись мав іти на Київ. Кочуємо аж по багнах Білорусії й надію вже тратимо, чи доведеться нам ще зобачити золотоверхий [Київ]; чи, може, прийдеться встелити молодим трупом чужу землю, за чужу справу. Я не годен до себе прийти, взяти себе в руки від тих похоронів. Довгий гроб ось перед моїми вікнами. Щоденно його бачу, і стає він докором переді мною. На днях їду в Могильов, а звідтам, правдоподібно,- в службову поїздку в Берлін. Може, вдасться мені звільнитися з тієї цілої історії. Маю досить вже того «війська». Хоча, з другої сторони, совісно покидати хлопців, які мене люблять і мені довіряють.
Вашу Ексцеленцію згадуємо всі при кожній нагоді. Не лише в Галичині, але й тут на Білорусії, де ще лунає українське слово, там Вас згадують і люблять, як батька. Для моїх хлопців та наших всіх старшин Ви, Ексцеленціє, найбільший авторитет. Недавно в розмові з союзниками впало менш поважне слово про єпископів. Наш старшина з місця зареагував, кажучи, що у нас інакші відносини, а найбільш поважним й авторитетним українцем є наш Митрополит (сказав це майор Побігущий). Наша молодь ще не зла. Хоча, може, мало здисциплінована і життєво не вироблена. Прошу простити мені так[у] довгу мовчанку.
Руки цілую Вашої Ексцеленції та прошу благословення для себе і моїх парохіян-жовнірів.
Вірний та вдячний син у Христі о. Всеволод.
Ф. 201.- Оп. 46.- Д. 2693.- Л. 40-41. Рукопись, оригинал.
Как следует из этого письма, в сентябре 1942 г. белорусские партизаны активизировали свои действия и благостная служба нахтигалевцев и роландовцев кончилась. Можно, кстати, идентифицировать и «сотню» 201 батальона, которой партизаны нанесли поражение. На одном из допросов упоминавшийся в предыдущем посте А.Луцкий показал, что в первую «сотню» батальона, которой командовал Шухевич, входили три взвода: первым командовал сам Луцкий, вторым-поручик Линда, а третьим-хорунжий Коцубинский, который погиб в боях в Белоруссии. Судя по всему, этот Коцубинский и упоминавшийся в письме Роман Кашубинский - одно и то же лицо.
Таким образом, партизаны «высекли в пень» взвод именно 1-ой сотни, которой командовал Шухевич.
Фото из газеты "Голос Підкарпаття", 18 октября 1942 года.
Проясняются и последующие события. По всей видимости, понеся такие потери (напомним, батальон насчитывал всего 650 чел.) шуцманы не «взбунтовались» и не вышли из под немецкого командования (как утверждает украинский официоз) , а попросту сбежали из насыщенного партизанами района в укреплённый пункт возле Лепеля.
Здесь также следует остановиться и на результатах службы 201 шуцманшафт батальона. Украинские историки утверждают, что всего нахтигалевцы и роландовцы уничтожили около 2000 белорусских партизан.
Однако, как мы видим из текста письма, встреча с реальными партизанами вызывала у украинских полицаев «псыхычну» депрессию. Таким образом, вероятней предположить, что на самом деле шуцманы воевали не с партизанами, а проводили карательные операции по деревням, поддерживающим партизан, при этом тщательно скрывая свою принадлежность к ОУН. И жертвами их, в основном, становились не «агрессивные» партизаны, а мирное население этих деревень. Хотя, конечно, этот вопрос, как и количество жертв, требует ещё дальнейшего уточнения.
И, наконец, последнее письмо.
Постій, дня 30 грудня [19]42[р.]
Ваша Ексцеленціе!
Прошу прийняти щирі желання веселих свят та щасливого нового року. На жаль, не дозволяє мені здоровля залишитись тут, і тому вніс прохання о звільнення.
Щиро дякую за сердечні слова, якими дарили нас і скріпляли до боротьби проти більшовиків.
В наших мольбах просимо Всевишнього о здоровля й літа многі для нашого дорогого Князя Церкви.
Щиро відданий
Побігущий Євген.
Ф. 201.- Оп. 46.- Д. 2691.- Л. 78. Рукопись, оригинал.
Украинские историки утверждают, что причиной отказа шуцманов от подписания контракта на следующий год службы в 201 охранной полицейской дивизии и последующего расформирования батальона стало пренебрежительное отношение к полицаям немецкого командования. Это же утверждал на допросах и Луцкий: «Немцы не только не дали нам самостоятельности, а наоборот отодвинули на последний план». Думаю, что и историки и Луцкий лукавят. Как мы видили из предыдущих писем, немцы к украинским шуцманам относились вполне нормально, выписывая им даже благодарности, а, возможно, и кресты. Скорей всего, причиной отказа от дальнейшей службы, стало не пренебрежение немцев, а значительные потери, которые понёс батальон при столкновениях с реальными партизанами. Как указывал тот же Луцкий, Центральный Провод ОУН видел в 201 шуцманшафт батальоне «ядро будущей украинской армии». А с такими потерями, учитывая небольшую численность батальона, недолго было уложить в белорусскую землю и весь личный состав.
Косвенно об этом свидетельствует и последнее письмо Побигущего, указавшего в качестве причины отказа от дальнейшей службы в батальоне не недовольство немецкими порядками, а пошатнувшееся здоровье. Конечно, ситуация с Побигущим не может служить примером для всего состава батальона, так как он один из немногих продолжил впоследствие службу у немцев уже в дивизии СС «Галычина», а основной состав перешёл в УПА. И, тем не менее, он показывает, что недовольства политикой немцев в батальоне не было.