Більше 140 знаків про білінгвізм та українізацію
Я вообще не имею морального права говорить про украинизацию. Я - типичная киевлянка. Я - двуязычна, причем с доминированием русского языка.
Если подумать, то я и не могла стать другой - если в семье говорят по-русски, если абсолютное большинство друзей - русскоязычные. Это Киев, детка, Тут большинство таких, как я.
Але в кожній літературній, біографічній чи кіноісторії є так званий "момент, що змінює все". І в мене такий був. Шкільні часи, літня мовна школа у Франції. Вчителька запитала, який в мене словник. Я відповіла, що французько-російський. Її реакція: "А чому? Ви ж з України приїхали" поставила мене в дивне становище. Я не змогла їй пояснити, чому у всієї нашої групи французько-російські словники, а не французько-українські.
Мене й досі мучить це питання. Я несвідомо складаю довгі пояснення французькою. Чому? Чому в нас не українські словники?
Меня дома иногда шутя называют националисткой. Да, мне больше всех надо. Зависнув между двумя языками, я пытаюсь если не сделать выбор, то хотя бы достичь идеального баланса.
Сьогодні просто такий день. Вихід українського Esquire розчарував тим, що українською мовою в ньому написана лише реклама. А коли я купувала марки на Головпоштамті і автоматично звернулась українською, то дві пані середнього віку за весь діалог навіть не зробили спроби відповідати мені тією ж мовою. Укрпошта російською - це просто якийсь оксюморон.
В твітері мені сказали, що все вирішить лише насильницька українізація. Але що вона зробить з такими, як я? З мовними кентаврами, які дійсно не зможуть на 100% перейти на українську? Бо наші батьки не перейдуть на неї, бо російська ніколи не вийде з домашнього вжитку в таких сім"ях, як моя.
Моя бабушка родилась в России. И по-украински говорит очень плохо, хотя все понимает. Моя мама украинский знает, но использует его только тогда, когда к ней на нем обращаются. Как вы думаете, как я разговариваю дома?
Тож чи можу я вимагати від інших української, коли сама не говорю нею весь час? Чи сам факт, що мене мучить мовне питання - вже перший крок до душевної українізації?
Если подумать, то я и не могла стать другой - если в семье говорят по-русски, если абсолютное большинство друзей - русскоязычные. Это Киев, детка, Тут большинство таких, как я.
Але в кожній літературній, біографічній чи кіноісторії є так званий "момент, що змінює все". І в мене такий був. Шкільні часи, літня мовна школа у Франції. Вчителька запитала, який в мене словник. Я відповіла, що французько-російський. Її реакція: "А чому? Ви ж з України приїхали" поставила мене в дивне становище. Я не змогла їй пояснити, чому у всієї нашої групи французько-російські словники, а не французько-українські.
Мене й досі мучить це питання. Я несвідомо складаю довгі пояснення французькою. Чому? Чому в нас не українські словники?
Меня дома иногда шутя называют националисткой. Да, мне больше всех надо. Зависнув между двумя языками, я пытаюсь если не сделать выбор, то хотя бы достичь идеального баланса.
Сьогодні просто такий день. Вихід українського Esquire розчарував тим, що українською мовою в ньому написана лише реклама. А коли я купувала марки на Головпоштамті і автоматично звернулась українською, то дві пані середнього віку за весь діалог навіть не зробили спроби відповідати мені тією ж мовою. Укрпошта російською - це просто якийсь оксюморон.
В твітері мені сказали, що все вирішить лише насильницька українізація. Але що вона зробить з такими, як я? З мовними кентаврами, які дійсно не зможуть на 100% перейти на українську? Бо наші батьки не перейдуть на неї, бо російська ніколи не вийде з домашнього вжитку в таких сім"ях, як моя.
Моя бабушка родилась в России. И по-украински говорит очень плохо, хотя все понимает. Моя мама украинский знает, но использует его только тогда, когда к ней на нем обращаются. Как вы думаете, как я разговариваю дома?
Тож чи можу я вимагати від інших української, коли сама не говорю нею весь час? Чи сам факт, що мене мучить мовне питання - вже перший крок до душевної українізації?