Романтика
Нарешті трохи розгреблася з часом, тепер час розгребстися зі спогадами.
Поїздка до Львова почалася із самого поїзда, де вагон був маленьким втіленням галицьких країв: багато молоді, всі їдуть десь додому, приємно балаганять і такі всі якісь привітні.
Поруч зі мною їхав хлопець, в якому я чомусь запідозрила курсанта якогось училища при МВС. Моя інтуїція не підвела. Виявилося, він не тільки відучився на правознавстві, а і встиг влаштуватися десь у слідчий відділ на свою першу роботу.
Приємність полягала не в силі моєї інтуїції, а в самому подорожньому. То настільки привітний, добрий, люб'язний хлопець, що прям міг би стати втіленням Дяді Стьопи, якби ще мав відповідний зріст :) У-майбутньому-слідчий надзвичайно ввічливий, інтелігентний, розумний і з чарівною посмішкою. Як у Безрукова (я не люблю Безрукова, але це не заважає мені зважати на його гарну посмішку). Ми розпили мій чай (мені при продажі квитка в його вартість втулили 3 чашки чаю, тож тепер я завжди у касі наголошуватиму: "З постіллю, і без чаю"). Спілкувалися не пам'ятаю про що, лишилося тільки загальне дуже приємне враження.
Ранком він мене підвіз до центру. Мило попрощалися. І так розпочався ранок у Львові.
Ранок він сам по собі чарівний, а у Львові він перетворюється на казковий. Мені хотілося кожною своєю клітинкою відчувати кожну його цеглинку і бруківчинку. Тут навіть МакДональдз був якийсь гарний, нетиповий інтер'єр, нетиповий затишок.
Після ранішньої кави пішла на площу. Ноги самі вели, хоча була у Львові тільки вдруге, і могла не зовсім пам'ятати дорогу. Проте за кожним рогом впізнавала те, що там мало бути.
Погода підмастила. Замість очікуваного дощу було злегка хмарно, місцями сонячно і по-ранішньому свіжо.
Оце вид із місця моєї дислокації :)
Я вмостилася на першу ліпшу лавку почитати. І місцями просто плавала у думках, відчуттях, звуках, запахах, у небі.
Тут до мене підібрався якийсь міський божевільний. Чи просто п'яний. Він справив враження розумної, проте спитої людини. Почав грузити. І сказав, що ми "споріднені душі", раз я така тут сиджу і читаю з рюкзаком посеред площі. Мене це не надто втішило...))) Чолов'яга був хоч і дотошним, але вловив, коли набрид вже дуже сильно і, чемно попрощавшись, пішов. Особливо запам'яталася одна із його фраз, яка, попри п'яну маячню, виглядає мудро: "Людина в соціумі, як нікелевий дротик, окислюється" (не знаю, чи я не сплутала назви металів, і чи не вийшла лажа - я не пам'ятаю як окислюється нікель) :)
А потім Клемен Зумер на семінарі нагадав таку просту істину: ніколи не соромтеся того, ким ви є, і того, у справжність чого вірите.
Поїздка до Львова почалася із самого поїзда, де вагон був маленьким втіленням галицьких країв: багато молоді, всі їдуть десь додому, приємно балаганять і такі всі якісь привітні.
Поруч зі мною їхав хлопець, в якому я чомусь запідозрила курсанта якогось училища при МВС. Моя інтуїція не підвела. Виявилося, він не тільки відучився на правознавстві, а і встиг влаштуватися десь у слідчий відділ на свою першу роботу.
Приємність полягала не в силі моєї інтуїції, а в самому подорожньому. То настільки привітний, добрий, люб'язний хлопець, що прям міг би стати втіленням Дяді Стьопи, якби ще мав відповідний зріст :) У-майбутньому-слідчий надзвичайно ввічливий, інтелігентний, розумний і з чарівною посмішкою. Як у Безрукова (я не люблю Безрукова, але це не заважає мені зважати на його гарну посмішку). Ми розпили мій чай (мені при продажі квитка в його вартість втулили 3 чашки чаю, тож тепер я завжди у касі наголошуватиму: "З постіллю, і без чаю"). Спілкувалися не пам'ятаю про що, лишилося тільки загальне дуже приємне враження.
Ранком він мене підвіз до центру. Мило попрощалися. І так розпочався ранок у Львові.
Ранок він сам по собі чарівний, а у Львові він перетворюється на казковий. Мені хотілося кожною своєю клітинкою відчувати кожну його цеглинку і бруківчинку. Тут навіть МакДональдз був якийсь гарний, нетиповий інтер'єр, нетиповий затишок.
Після ранішньої кави пішла на площу. Ноги самі вели, хоча була у Львові тільки вдруге, і могла не зовсім пам'ятати дорогу. Проте за кожним рогом впізнавала те, що там мало бути.
Погода підмастила. Замість очікуваного дощу було злегка хмарно, місцями сонячно і по-ранішньому свіжо.
Оце вид із місця моєї дислокації :)
Я вмостилася на першу ліпшу лавку почитати. І місцями просто плавала у думках, відчуттях, звуках, запахах, у небі.
Тут до мене підібрався якийсь міський божевільний. Чи просто п'яний. Він справив враження розумної, проте спитої людини. Почав грузити. І сказав, що ми "споріднені душі", раз я така тут сиджу і читаю з рюкзаком посеред площі. Мене це не надто втішило...))) Чолов'яга був хоч і дотошним, але вловив, коли набрид вже дуже сильно і, чемно попрощавшись, пішов. Особливо запам'яталася одна із його фраз, яка, попри п'яну маячню, виглядає мудро: "Людина в соціумі, як нікелевий дротик, окислюється" (не знаю, чи я не сплутала назви металів, і чи не вийшла лажа - я не пам'ятаю як окислюється нікель) :)
А потім Клемен Зумер на семінарі нагадав таку просту істину: ніколи не соромтеся того, ким ви є, і того, у справжність чого вірите.