#плетиво_пошуку_сонця
Юлія Баткіліна:
Зима іде котячою ходою,
Блакитноока, сильна, біла, хижа.
І ти неначе сам, ніхто не вижив,
Нема для кого поспішати з дому.
Здається, світ великий і ворожий,
І ти один, і вітер за шибками.
І всіх поперетворено на камінь.
Іде зима, співає і ворожить.
Дзвенить світами крига, крига, крига…
І так допоки трохи не оклигав…
Марія Микицей:
І так допоки трохи не оклигав
Як не оглухнеш від замерзлих звуків
Що навіть товсті шиби не рятують
Що невідомо чи колись ще стануть
Стіною водоспаду поміж скель
І брамою з мечів непереможних
Яку відчинить тільки слово
принесене на крилах птаха
Останнього з-поміж птахів
Перед світанком
Юлія Баткіліна:
Перед світанком
світ стає, мов плівка,
прозора і тонка, легка, зникома…
Отут, де крапка, мала б бути кома,
За кригою - води тоненька цівка.
Розсипана отрута порошком, а
перед світанком сіре все і сніжне,
ніхто різниці вже не помічає -
то чашка смерті чи горнятко чаю?
Ми місто залишаємо на тижні
або на миті довгі і печальні?
Перед світанком мариться весною,
і передсмак її тонкий, солоний,
а ми вже підставляємо долоні,
і ясно все з тобою і зі мною.
Марія Микицей:
і ясно все з тобою і зі мною
чи лиш здається нам?
а звідки знати хто нам скаже
що все найгірше вже давно позаду
і темні стіни тільки тіні
залишать в наших спогадах
що сніг за нами замете сліди і
неможливість повернення?
І наші голоси - такі тремкі такі щасливі
Нарешті зацвітуть? І крига скресне
І ріки вийдуть з берегів і сонце знову стане
Жовтим і теплим
Юлія Баткіліна:
Жовтим і теплим стану я,
Жовтим і теплим,
Я - каченя, народжене в час припливу,
Я - чаєня в гнізді у пісках солоних.
Скоро відтане землі життєдайне лоно,
Біла гора відпустить зелену гриву,
Жовтим і теплим стану я, жовтим і теплим.
Скаженим темпом
довгим відлунням в пагорбах стане танець,
теплими квітами стане мій перший виліт.
Світ обертає наше живе горіння,
Світ обертає всяке живе створіння,
море живе прокидається, чайки квилять.
Довгим відлунням в пагорбах стане танець.
І сніг розтане.
Марія Микицей:
Навіть якщо
Це тільки сон на горі холодній
Всіма вітрами скаженими наскрізь прошитий
Як ниткою білою
що сріблом у витті вовчому міниться
памороззю химерною на руків*ї меча між скель застиглого
лабіринтом без входу і виходу і вічної молодості
відлунням яке ніколи тобі у очі не зазирає
губами пошерхлими прошепочи
пальцями замерзлими намалюй
у холодному повітрі моє ім* я.
і ти побачиш
що трапиться
Юлія Баткіліна:
Ти побачиш, що трапиться.
Вперше, і вдруге, втретє -
так вимовляють свідчення і закляття.
Так дітлахи ховаються в очереті,
кожен - володар снів, від страху закляклий.
Так відчиняють іржаву браму назустріч пану,
так із скрипучих піхов клинок виходить…
Леле мій, брате мій, друже, не все пропало,
досі весна і сонце встають на сході.
Досі тримають слово, хто звик тримати,
хижі клинки сталеві і автомати.
Марія Микицей:
І навіть ночі найдовшої буде замало
Щоб оспівати їх мужність і їх звитягу
Біля вогнів жертовних до самого неба
До зірок прекрасних на їхню честь названих
І голоси жіночі пахучі як коси в любистку викупані
Легенди про них складатимуть
Перучи сорочки вишивані у стрімких потоках холодних
Юлія Баткіліна:
Перучи сорочки вишивані, співали камінню, мосту і лататтю,
В сорочках вишиваних виходили на береги до багаття.
А на вишивці - сонця квіткові, казкові птахи.
Хто торкнеться лихий?
Вирушаючи в путь, напинали знамена і білі вітрила,
Бо печаль гостювала у нас, але нас не скорила.
Всі колись залишаємо світ, наче сонце вночі,
як іде на спочин.
Наші стиглі життя у саду, золотаві, бокаті.
Наші стиглі життя у саду, садівник у дорозі.
Виглядайте коханих зі шляху, стрічайте на розі,
виглядайте усіх, хто пішов у піснях і тривозі,
і вітайте у хаті.