Обнаружил замечательное, искреннее и правдивое произведение
о сложной жизни юной украинской интеллигенции во время гетьманата Скоропадского:
"Півтора людського" некоего Василя Чапленко
До „центру" хлопці - Гнат і Василь - пішли левадами, а не вулицею, хоч вулицею й було трохи ближче. Тим вони так, без сорома казка, зробили, що тепер, у неділю, на вулиці було багато народу, і цілими купами гуляли парубки. А парубки ж були, як ті собаки, що з свого гурту не займають, а на чужого обов'язково нападають. Особливо парубки не любили „паничів." А втім, наші хлопці не дуже їх за це обвинувачували, бо вважали, що вони зовсім не винуваті, - винуватий був московський царат, що прищепив українському народові такі азіятські звички. Заразом вони вірили, що без царату за яких п'ять-десять років ці потворні звички зникнуть, і тоді не буде потреби, люблячи народ, уникати зустрічів із ним.
Ну да, кто ж ещё как не азиатский царизм заставлял сельских пацанов лупить парней не из своего района.
У юных интеллигентов был духовный гуру, Филипп Никифорович, страдавший хроническим несварением желудка:
З Пилипа Никифоровича, як він сам казав, був того типу інтеліґент, що живе для народу, занедбуючи своє особисте життя, ба й іде в ім'я цього на всякі жертви.
- Якби я не так жив, - казав він, посміхаючись своєю блідою посмішкою, - то я справді пішов би в стовбур, як та невдала редька... себто з мене народові не було б ніякої користи... Занедбувати своє „я", допомагати трудящим - у цьому пряма повинність народної інтелігенції...
З цієї ж причини він, людина вже літня, був і досі неодружений і дружитися не думав.
- Для інтелігента злочин творити свою родину, - було каже, - коли народ у ярмі, в кайданах конає... Та ще й хто-зна, - додавав, - щастя це чи, може, нещастя - оте поєднання з жінкою. Скоріш останнє...
Учитель доверил Василю страшную тайну о грядущей революции, и они немедленно отправились на заседание революционного кружка.
По дороге конспираторов подвёз один мужик, которого они решили заагитировать:
Пилип Никифорович скинув значуще очима на Василя, мовляв, „оце вдячна нагода для агітації, це наш", і на вустах йому ворухнулась його бліда усмішка. Промовив, обернувшись до дядька:
- А буде так, як ви, селяни, схочете... Треба прогнати німців та гетьмана - і земля буде ваша, селянська...
Василь і собі (йому раптом зробилося легко, захотілось балакати) обізвався:
- Гетьман - царський генерал, він про Україну не дбає зовсім, він і балакати по-українському не вміє...
- У більшовики підемо всі, як один, - сказав дядько, відгукнувшись на слова Пилипа Никифоровича, і вдарив себе по коліні кулаком. - Но, малі!
...
Тепер дядько відгукнувся на Василеві слова:
- Як на мене, так нам від Росії не треба відділятись,- потвердив спокійно дядько,- ми в окопах з одного казанка їли, разом кров проливали...
Потім того він посміхнувся до якихось там своїх спогадів, а тоді сказав:
- Була в мене з тією Україною сторія. Прийшов я з німецького хронту...
Тут він сякнув набік, притиснувши пальцем одну ніздрю: так він, мабуть, навчився на „хронті".
- ... Прийшов. Дивлюся - аж у хаті біля ікон почеплено отого вусатого українця в шапці... Це мій хлоп'як, що до школи ходив, так його вшанував. Таке мене зло взяло, як того вусаня побачив! Зірвав його - та в піч! Хлопець у сльози, - так я йому й батога ще дав...
- Та то ж Шевченко! - скрикнув злякано Василь.
- Та Шевченко ж,
- Но, голуб'ята...
"Півтора людського" некоего Василя Чапленко
До „центру" хлопці - Гнат і Василь - пішли левадами, а не вулицею, хоч вулицею й було трохи ближче. Тим вони так, без сорома казка, зробили, що тепер, у неділю, на вулиці було багато народу, і цілими купами гуляли парубки. А парубки ж були, як ті собаки, що з свого гурту не займають, а на чужого обов'язково нападають. Особливо парубки не любили „паничів." А втім, наші хлопці не дуже їх за це обвинувачували, бо вважали, що вони зовсім не винуваті, - винуватий був московський царат, що прищепив українському народові такі азіятські звички. Заразом вони вірили, що без царату за яких п'ять-десять років ці потворні звички зникнуть, і тоді не буде потреби, люблячи народ, уникати зустрічів із ним.
Ну да, кто ж ещё как не азиатский царизм заставлял сельских пацанов лупить парней не из своего района.
У юных интеллигентов был духовный гуру, Филипп Никифорович, страдавший хроническим несварением желудка:
З Пилипа Никифоровича, як він сам казав, був того типу інтеліґент, що живе для народу, занедбуючи своє особисте життя, ба й іде в ім'я цього на всякі жертви.
- Якби я не так жив, - казав він, посміхаючись своєю блідою посмішкою, - то я справді пішов би в стовбур, як та невдала редька... себто з мене народові не було б ніякої користи... Занедбувати своє „я", допомагати трудящим - у цьому пряма повинність народної інтелігенції...
З цієї ж причини він, людина вже літня, був і досі неодружений і дружитися не думав.
- Для інтелігента злочин творити свою родину, - було каже, - коли народ у ярмі, в кайданах конає... Та ще й хто-зна, - додавав, - щастя це чи, може, нещастя - оте поєднання з жінкою. Скоріш останнє...
Учитель доверил Василю страшную тайну о грядущей революции, и они немедленно отправились на заседание революционного кружка.
По дороге конспираторов подвёз один мужик, которого они решили заагитировать:
Пилип Никифорович скинув значуще очима на Василя, мовляв, „оце вдячна нагода для агітації, це наш", і на вустах йому ворухнулась його бліда усмішка. Промовив, обернувшись до дядька:
- А буде так, як ви, селяни, схочете... Треба прогнати німців та гетьмана - і земля буде ваша, селянська...
Василь і собі (йому раптом зробилося легко, захотілось балакати) обізвався:
- Гетьман - царський генерал, він про Україну не дбає зовсім, він і балакати по-українському не вміє...
- У більшовики підемо всі, як один, - сказав дядько, відгукнувшись на слова Пилипа Никифоровича, і вдарив себе по коліні кулаком. - Но, малі!
...
Тепер дядько відгукнувся на Василеві слова:
- Як на мене, так нам від Росії не треба відділятись,- потвердив спокійно дядько,- ми в окопах з одного казанка їли, разом кров проливали...
Потім того він посміхнувся до якихось там своїх спогадів, а тоді сказав:
- Була в мене з тією Україною сторія. Прийшов я з німецького хронту...
Тут він сякнув набік, притиснувши пальцем одну ніздрю: так він, мабуть, навчився на „хронті".
- ... Прийшов. Дивлюся - аж у хаті біля ікон почеплено отого вусатого українця в шапці... Це мій хлоп'як, що до школи ходив, так його вшанував. Таке мене зло взяло, як того вусаня побачив! Зірвав його - та в піч! Хлопець у сльози, - так я йому й батога ще дав...
- Та то ж Шевченко! - скрикнув злякано Василь.
- Та Шевченко ж,
- Но, голуб'ята...