Куцівка Тодося Осьмачки
Село Куцівка гніздиться в долині. На північ від нього... А не важливо що, бо це трохи інший автор. На трасі Черкаси-Умань встановлений ось такий дорожній знак. Безліч разів проїжджав повз, і все планував відвідати ту місцину.
Дорога досить охайна, покрита асфальтом, лише де-не-де трапляються вибоїни. От тільки вузенька, так, що як зустрінуться дві, скажімо, вантажівки, то не розминуться, доведеться з'їхати на узбіччя, а приємного в цьому небагато. Особливості рельєфу даються взнаки - то вгору підійметься шлях, а потім повільно опускається вниз, і знову. Рухаючись з невеликою швидкістю, пообіч себе можна споглядати краєвиди, які завжди напрочуд чудові там, куди мало проникла індустрія. Проте водієві треба пильнувати, щоб не вскочити у вибоїну, особливо у точці, де закінчується спуск і починається підйом.
Нам пощастило - зустрічних машин не було. Після кількох хвилин руху, або ж після годинки ходи кожного мандрівника, чи просто селянина зустрічає молода дівчина, яка не обмине нікого, кожному сповістить про початок села, та ще й побажає щасливої дороги (напис ззаді). Місцеві вже, мабуть, звикли, то й не особливо зосереджують на тому увагу.
Перші враження - такі, які й очікував. Село живе(прикметник) і живе(дієслово). Ось проїжджаємо крамницю (тут була зроблена помилка, але про неї згодом), ось уже й сільська рада з будинком культури, а навпроти - пам'ятник воїнам Великої вітчизняної, але він мені не сподобався, тому прихований за лінком. Як годиться, на будинку культури встановлена меморіальна дошка. В пресі пишуть, що в цій будівлі є якийсь музей, але брак часу - один з негативів поїздки - дався взнаки, до того ж, ще треба було відшукати пам'ятний знак.
Все-таки, про незнайомі місця треба розпитувати людей. Так ми й доїхали до кінця села, побачили такий собі Дім молитви, довелося розвертатися, бо далі їхати не було сенсу, туди дорога невідома, хтозна, куди б можна було заїхати. Поветраючись назад, я помітив одну стару зупинку, обкладену плиткою, і дві нові, оббиті новим же шифером. Це добре, це свідчить, що тут їздять автобуси і вони комусь потрібні. На старій зупинці дві жінки пояснили дорогу до знаку, але то було згодом, а поки ми зустріли дідуся з малим хлопчиком. Дід, мабуть, не зрозумів питання, бо відправив на кінець вулиці до, буцімто, родичів Осьмачки. Звичайно, можна було б і з родичами поговорити, але - час. До речі, про вулиці. Ця називалася Гагаріна, сільрада розташована на вул.Леніна, де нас і зустрічає Тодось, а теперішня вул. Т.Осьмачки - це колишня Ленінградська. Блукаючи селом, я ще бачив вул. Лесі Українки. Цікаво, відколи вона так називається.
Останньою надією залишалася та сама крамниця, бо не знали куди їхати. Жінка-продавець здивувалася і пояснила, що нам треба їхати на інший край села, біля озера, наліво від церкви і далі ґрунтовою дорогою вниз. Треба було одразу спитати, не довелося б кружляти.
У Куцівці зуміли зберегти церкву Різдва Пресвятої Богородиці, в якій хрестили майбутнього письменника. Її було зведено у стилі пізнього класицизму відомим архітектором Мезенським ще у 1846 році за кошти тодішнього власника Куцівки генерал-майора Орлова. Ігор Волошин каже, що храм будували без цементу, кованими цвяхами й тесаною вагонкою. До середини минулого століття церква була діючою, а потім її закрили і навіть пробували зруйнувати. Та хрест на дзвіниці не піддався атеїстам, його змогли лише нагнути. У 80-х роках керівників села змушували зняти хрест, але таку вказівку люди в Куцівці відмовилися виконувати наперекір усіляким вимогам.
Відродження храму Різдва Богородиці, який є справжньою окрасою села, розпочалося ще в 1986 році. На жаль, ці роботи тривають й досі. Бракує коштів. Але попри фінансові труднощі, на пожертви громади та спонсорські кошти вдалося відремонтувати церкву всередині, і там тепер, на радість земляків Осьмачки, проходять богослужіння. Нині храм оздоблюють ззовні.
До речі, цю церкву Тодось Осьмачка згадує у своєму романі «Ротонда душогубців». Свого часу на відновлення храму в рідному селі письменник пожертвував тридцять п’ять тисяч доларів.
Сфотографував отаким чином. Збоку там дядьки ще будують. Всередину не заходив, це ще один привід знову навідатися в Куцівку.
Остаточно об'їздивши і обходивши всі розгалуження села, ми врешті зустріли якогось хлопця, який і розповів дорогу до самого знаку. А поки можна помилуватися природою.
В центральній частині села є асфальтове покриття, біля одного з дворів було помічені діти, в гаражі стояв легковий автомобіль, але людей зустрічалося небагато, бо вони працюють.
Врешті, ми знову заїхали в тупик, але було зрозуміло, що це десь тут. І я таки побачив далеко в полі той пам'ятник, до якого ще треба було дойти, бо він стоїть на узвишші, та й проїзд далі був обгорожений. Певно, якийсь рибалка прихватизував територію, бо, як на зло, коли ми зупинилися, підбігла собака середніх розмірів. Брат піджартовував, мовляв, то на тебе спустили. Та ми дочекалися, коли вона втече, озброїлися палицею і пішли.
Важка дорога до Осьмачки, нелегко долати бур'яни. З усього видно, що тут давно не ступала нога.
Отак самотньо посеред поля стоїть пам'ятка про те, що колись тут жили люди, звичайні українські селяни, поміж яких виріс видатний поет і письменник. А тепер ростуть різні трави, соняшники та ще купка цементу, яка, проте, має важливе значення. Це - символ, це - можливість доторкнутися до епохи, з'єднатися з минулим поколінням українців і передати частинку себе майбутнім, це - своєрідний портал в історію. І це викарбувана грань Тодося Осьмачки.
На Вкраїні милій...
Гарні краєвиди щодня бачиться перед собою цей пам'ятник. От тільки Тодось їх не бачить, бо похований у США, але за життя достатньо надивився їх у рідній Куцівці.
