Залиште місце для мрій, або 400-ка волонтерська.
Букв багато, нічого конкретного там нема, кому лінь можна не читати. Це не звіт, а так крик душі)
Часом буває так, що коли мрія здійснюється вона стає реальністю, а то місце в людській душі, де вона жила, стає пустим. Тоді ми бігом придумуємо собі нову мрію аби заповнити прогалину. Всі рано чи пізно усвідомлюють що більше радості ми відчуваємо не в момент здійснення мрії, а в процесі її реалізації. Це стосується багатьох речей, в тому числі і веломарафонів на довгі дистанції. Таке розуміння приходить з досвідом. Якийсь класик сказав, що життя вимірюється не числом вдохів та видохів, а моментами коли зохплює дух. По великому рахунку я з ним згідна. Щодо довгих дистанцій такими митями є період коли ти ретельно готуєшся до бревету: думаєш які горішки купити, вираховуєш скільки гелів знадобиться, скільки акумуляторів брати в кишеню, а скільки відправити на КП, які вибрати покришки, вирішуєш скільки фляг брати, чим їх наповнити 2 ізотоніком чи все ж таки 1 гіпотоніком, ну і безліч інших речей про які на перший погляд давно знаєш, але все одно відповідально відносишся до кожного такого пунктику. А ще впродовж тижнів двох перед імпрезою кожен марафонець по декілька разів на день зависає на всіх можливих сайтах з погодою. А ще марафонці кожного разу роблять вибір під кодовою назвою «Який з памперсів буде моїм улюбленим цього разу». Таких нюансів багато, і кожен з них суттєво впливає на якість проходження дистанції.
Наступною миттю, що захоплює подих є, власне, реєстрація і готовність до старту. Навіть ні, момент виходу за поріг домівки. Це ж треба нічого не забути, ще раз згадати чи все зібрано і в останнє перевірити тиск в колесах. На місці старту посмішки та обнімашки з такими ж приреченими. Іноді здавалось що саме заради цього і їдеться такий тяжкий і довгий тріп, де кожен лиш поглядом благословляє один одного на чергове безумство.
Старт. Поїхали. Далі радості нема і мрія тупо зависає в повітрі. І навіть не до того моменту коли пересічеш лінію фінішу, а коли добре проспишся від чергового бревету, організм відчує значне полегшення, і забуде про ті недавні муки. Згодом радість від содіяного знову повертається і народ ходить з гордо піднятою головоюі активно пише звіти! )))
Повертаючись до ідеї першого абзацу, хочу сказати про те ще особисто для себе щодо 400 АСР залишила місце для мрії на 2015. А зараз хочу подякувати не тільки організаторам, але й кожному учаснику, кожному марафонцю котрий вийшов на старт. Дякую за вашу масовість, без вашого ентузіазму долати такі відстані дійство не факт що організувалось. АВ дякую, що переконав волонтерити саме на КП1. Колегам за товариство. Дай вам Боже всім здоровя та й побільше ;)
Це мав бути пост про 400 очима волонтера, але як завжди мене не туди занесло. Лягаю спати, а задумане опишу згодом ;)Далі буде...
Часом буває так, що коли мрія здійснюється вона стає реальністю, а то місце в людській душі, де вона жила, стає пустим. Тоді ми бігом придумуємо собі нову мрію аби заповнити прогалину. Всі рано чи пізно усвідомлюють що більше радості ми відчуваємо не в момент здійснення мрії, а в процесі її реалізації. Це стосується багатьох речей, в тому числі і веломарафонів на довгі дистанції. Таке розуміння приходить з досвідом. Якийсь класик сказав, що життя вимірюється не числом вдохів та видохів, а моментами коли зохплює дух. По великому рахунку я з ним згідна. Щодо довгих дистанцій такими митями є період коли ти ретельно готуєшся до бревету: думаєш які горішки купити, вираховуєш скільки гелів знадобиться, скільки акумуляторів брати в кишеню, а скільки відправити на КП, які вибрати покришки, вирішуєш скільки фляг брати, чим їх наповнити 2 ізотоніком чи все ж таки 1 гіпотоніком, ну і безліч інших речей про які на перший погляд давно знаєш, але все одно відповідально відносишся до кожного такого пунктику. А ще впродовж тижнів двох перед імпрезою кожен марафонець по декілька разів на день зависає на всіх можливих сайтах з погодою. А ще марафонці кожного разу роблять вибір під кодовою назвою «Який з памперсів буде моїм улюбленим цього разу». Таких нюансів багато, і кожен з них суттєво впливає на якість проходження дистанції.
Наступною миттю, що захоплює подих є, власне, реєстрація і готовність до старту. Навіть ні, момент виходу за поріг домівки. Це ж треба нічого не забути, ще раз згадати чи все зібрано і в останнє перевірити тиск в колесах. На місці старту посмішки та обнімашки з такими ж приреченими. Іноді здавалось що саме заради цього і їдеться такий тяжкий і довгий тріп, де кожен лиш поглядом благословляє один одного на чергове безумство.
Старт. Поїхали. Далі радості нема і мрія тупо зависає в повітрі. І навіть не до того моменту коли пересічеш лінію фінішу, а коли добре проспишся від чергового бревету, організм відчує значне полегшення, і забуде про ті недавні муки. Згодом радість від содіяного знову повертається і народ ходить з гордо піднятою головоюі активно пише звіти! )))
Повертаючись до ідеї першого абзацу, хочу сказати про те ще особисто для себе щодо 400 АСР залишила місце для мрії на 2015. А зараз хочу подякувати не тільки організаторам, але й кожному учаснику, кожному марафонцю котрий вийшов на старт. Дякую за вашу масовість, без вашого ентузіазму долати такі відстані дійство не факт що організувалось. АВ дякую, що переконав волонтерити саме на КП1. Колегам за товариство. Дай вам Боже всім здоровя та й побільше ;)
Це мав бути пост про 400 очима волонтера, але як завжди мене не туди занесло. Лягаю спати, а задумане опишу згодом ;)Далі буде...