(no subject)
Крига здавалась надто тонкою. Надто тонкою навіть для того, щоб витримати Фрей, не те що його самого.
Тому він намагався ступати обережно. Ступати так, щоб своєю вагою не похитнути ту мимовільну угоду рівноваги, що склалася між ними і Рікою у той самий момент, коли вони вперше ступили на кригу.
Фрей йшла не озираючись. Вона дивилася чітко вперед, ніби була впевнена, що так вони швидше дійдуть до невидимої цілі.
Він подумав, що дивно, як ця маленька істотка так органічно виглядала на фоні сплячої стихії. Здавалось, уся вона, від кінчиків нігтів і аж до останньої ниточки ії старезного шарфа, котрим була обв’язана по самі вуха, уся вона ніби злилася з рікою. Нібито не було зовсім нічого дивного, що вони ідуть зараз отак по кризі невідомо куди і невідомо звідки. Нібито вони усе своє життя тільки й робили те, що йшли по цій кризі.
«Шось є символічне у тому», - подумав Геко , - «що влітку тут проходять пароплави, якісь школярі катаються на катерах, а рідкий птах долетить хоча б до середини, щось є дивне в тому, що зараз тут на цьому самому місці проходить маленька дівчинка, проходить легко і самовпевнено, при цьому ніскільки не дивуючись і жуючи жвачку «Стіморол». А казали ще, що люди не вміють ходити по воді...».
Він гмикнув і зупинився закурити. Фрей так само меланхолічно продовжувала іти вперед.
Йому раптом згадалось, як вона завжди казала, що люди марнуюють свої мрії звичками.
- От хоча б ти, - нерідко докорювала вона. - Всі твої плани, схеми, якісь макети життя миттєво зникають тільки-но ти закурюєш цигарку. Усе перестає існувати для тебе, коли ти з нею. Ти і вона - нерозлучні друзі, але ж хіба вартий ти такої дружби? Ти надто слабкий для неї. Вона ніколи не прислухаеться до твоїх порад, зате владно керує тобою. Ні, ти не з тих, кому пасує курити. Ти радше з тих, хто ХОЧЕ здаватися таким.
« Вперте дівча.» - подумав він, і ,запаливши, додав ходу, щоб наздогнати сестру.
... Почало сходити сонце, і крига запалилася тисячами дзеркально чистих вогників. Таких, які бувають тільки за сильного морозу. Таких, що викликають враження, ніби усе повітря навколо ( та що там - уся планета!) світиться цим мелодійно чистим повітрям; і очам навіть стає важко дивитись.
Сонце освітило рибалок десь далі, вниз по річці, освітило дахи будиночків, що йшли по всьому березі, ну і звичайно ж його, у довгому пальто, з цигаркою в зубах та з маленькою дівчинкою, що шагала, шмигаючи носом.
Йшли мовчки. Та і навіщо було щось говорити? Чомусь усі вірять, що тільки кажучи слова можна виразити свої почуття або поділитись думками. Безглузда упередженість, як на мене.
Він не був впернений, чи розуміє Фрей істинну причину того, чому він витяг її сюди в такий мороз ні світ ні зоря. Він також не був впевнений, чи знає сам ту причину. Просто продовжував іти.
Раптом Фрей зупинилась і поглянула кудись вбік. Прослідкувавши за ії поглядом він побачив, що до них, невідомо де взявшись, мчить величезний грязнючий пес. Злякавшись за сестру, Геко інстинктивно піддався вперед, щоб затулити ії своїм тілом, але пес несподівано різко зупинився, досить повільно підійшов до дівчинки і покірно сів поруч, ніби чекаючи подальших вказівок. Геко помітив, що на одному вусі собаки зеленіла якась велика пляма. «Мабуть зеленка,» - подумав він.
Собака сидів непорушно і дивився на дівчинку. Та ж, обмінявшись із ним привітальним поглядом, продовжила рух. Собака встав і повільно пошкандибав за нею.
« Тепер нас троє: я, Фрей і Зеленка», - подумки констатував він і теж рушив.
... А сонце вже було в зеніті, і рибалки, що ще так нещодавно були ледь помітні, тепер досить чітко вирізнялись.
Колись тато і іх брав на рибалку. Тільки от Фрей була надто маленька, щоб оцінити усю красу моменту, а він відчував себе аж занадто дорослим і приторно самостійним, щоб дозволити собі визнати нібито його ще цікавлять якісь сімейні забави. Як і усі гарні починання їх сім’ї, це - провалилося.
« Я тупа, твердолоба скотина», - вже вкотре подумав він, згадавши той випадок і ще багато подібних і не дуже. « Завжди усім все поганю. Невже Фрей цього не бачить? Невже в неї вистачає духу мені цим не дорікати. Сильна вона. А от я - ні.»
... Вони наблизились до рибалок настільки, що він вже бачив лески їхніх вудочок.
- Гей, ви! Так, так ви! А що це ви ТУТ робите? - раптом вигукнув один із них.
- Просто гуляємо,- досить мляво проговорив Геко.
- Ага! Звичйно! У такий мороз ще тільки гуляти й залишилось! - різко випалив рибалка. - Ще й дівча з собою приволок! Соромно має бути. Ще застудиш сестру. Це ж сестра? - поглянув він на Геко.
А той просто продовжував мовчки розглядати все навколо. Не дочекавшись відповіді, рибалка повернувся до дівчинки і промовив набагато м’якшим голосом:
- Який в тебе в тебе...гм.. чудовий песик! Як його звати, га?
Фрей у відповідь тільки шмигнула носом. Потім ще трохи порозглядала рибалку, його кумедну бороду і дивну шапку, розвернулась і спокійно продовжила рух, ніби відчувала себе занадто поважною і дорослою, щоб відповідати на такі запитання. Геко і пес рушили за нею.
- Дивні якісь, - промовив рибалка, дивлячись їм у слід, потім ще трохи помізкував про це, але вже через п’ять хвилин начисто забув про їхнє існування, завозившись із лескою і ледь не розірвавши її.
… Вже і рибалок не було видно, і сонце майже зайшло, коли вони нарешті зупинились. Фрей дістала бутерброда, переполовинила його, віддавши одну половинку собаці, а іншу - Геко. Сама дістала ще одного і прийнялась його їсти. Геко особливого апетиту не відчував, тому просто поклав свою половинку назад в рюкзак до дівчинки.
Фрей подивилась на нього дещо здивовано, але нічого не сказала, тільки перевірила, чи надійно він застібнів блискавку на рюкзаку.
«Дивно», - подумав Геко. - «Цей рюкзак завжди з нами: і в походи ми його брали, і в школу з ним по черзі в різні часи ходили, і от тепер взяли. Взяли, коли йшли невідомо куди. Так, мабуть навіть коли не знаеш, куди йдеш, треба мати щось, у чому ти впевнений...»
Він закурив. Фрей і Зеленка тим часом доїли свої бутерброди і тепер жували цукерки. Собака причому теж.
Постоявши ще трохи, вони знову рушили. Сонце зайшло, стало набагато темніше і зимніше. Він вдяг рукавички і шапку.
У вікнах будиночків на березі запалилися вогники, і стало затишно, ніби вони були десь вдома.
Одна за одною на небі почали з’являтися зірки: спочатку мляво і ліниво, а потім все швидше і швидше, ніби намагалися випередити одна одну.
Зненацька Фрей зупинилася і сіла на лід. Собака зробив теж саме. Потім обидва задерли голови і почали розглядати небо. Розглядати так, ніби бачили його вперше, і водночас так, як дивилися на нього мільйони наших пращурів: впевнено, але здивовано, переводячи голову то туди, то сюди, як робить кожен із нас, коли дивиться на небо. Начебто шукає якусь одну найяскравішу зірку, щоб, знайшовши, вже не відводити від неї погляду.
Геко і собі сів. Але неба не став розглядати. Він дивився на дівчинку і її собаку, що сиділи вночі на льоду і розглядали небо. Десь у світі злітали літаки і гуділи пароплави, по телефонним кабелям неслися мільйони розмов і зачинялися на ніч магазини. А вони просто сиділи і дивились, ніби нічого в світі не було важливіше за них двох і це величезне зоряне небо.
Через деякий час Фрей півелася.
- Вставайте, - впреше за день звернулась вона до них. - В нас ще попереду величезний шлях. Багато треба встигнути...
...Отак і йшли вони, невідомо куди і невідомо звідки. Йшли назустрічь зіркам і не знали, коли скінчиться іхня подорож, і чи матиме вона кінець. Та і навіщо це знати. Вони йшли, як кожен з нас іде, не знаючи куди і навіщо, але впернено продовжуючи рух...