Зернятко
Я - зернятко. Я маленьке пласке темно-сіре блискуче зернятко. Я лежу в тиші та темряві у мішку, у коморі. Зі мною лежать мільйон таких зерняток, як я. Нам затишно і добре. Але одного разу блиснуло світло, чиясь рука витягла мене і жбурнула на землю. Світ згас. Я помер.
Я - паросток. Я невеличкий зелений паросток, я тільки що пробив теє сіре зернятко та чорну землю, в якій воно опинилося, я пруся вгору, я невпинно тягнуся до Сонця. Вітер чухає мої боки, дощик миє мої листочки, і з кожним днем я стаю все вище, все тонше, все ближче до Сонця. На моїй голівонці розквітли ніжні блакитні квіточки, і в той день, коли я подумав, що ростиму вічно… Прийшла осінь, я висох, мене зрізали і я помер.
Я - волокно. Мене зрізали із лану льону, що засохло, великі машини повезли мене до фабрики, де інші великі машини довго м’яли та розчісували мене. Вони робили це так довго, що я майже забуло, що колись було льоном… Але востаннє я потрапило в найбільшу машину… І я померло.
Я - пасмо. Найбільша машина довго-довго крутила мене, висмикуючи тоненькі волосини, скручувало в тугу нитку, перекручувало з одного боку на інший а в результаті занурило мене у якусь рідину, що я змінило колір. Я стало ніжно-блакитним, саме такого кольору, як ті квітки, що колись вінчали мою голівоньку. Мене перенесли до іншої великої машини, порізали та прив’язали і я померло.
Я - полотно. Я - широке і красиве полотно, яке щойно виткав ткацький верстат, я блакитне, ніжне та дуже красиве, якби я могло би себе побачити, у мене б, мабуть, запаморочилася б голова, але я просто звичайне льняне полотно ніжно-блакитного кольору і кравчиня вже занесла наді мною свої страшні та великі ножиці. Ножиці клацнули, і я померло.
Я - слінг. Кравчиня порізала мене та попідшивала мої краї на швейній машині, мене склали у велику та красиву коробку та відправили кудись на інший бік світу. І коли я вже думав, що то був шлях в нікуди, мене витягла із коробки велика красива жінка з довгим волоссям та ніжними руками, розвернула, приклала до грудей і сказала - «Ах, яка краса!». А потім загорнулася в мене і покликала: «Іди сюди, моє зернятко!» Зернятко? Хіба ж мене так кличуть? Я давно вже не зернятко, я було зернятком декілька життів тому… Але до неї підбіг маленький хлопчик, вона обійняла його та прив’язала до себе. Щоб носити. Щоб обнімати. Щоб любити.
І я… напевно, я житиму вічно!
Я - паросток. Я невеличкий зелений паросток, я тільки що пробив теє сіре зернятко та чорну землю, в якій воно опинилося, я пруся вгору, я невпинно тягнуся до Сонця. Вітер чухає мої боки, дощик миє мої листочки, і з кожним днем я стаю все вище, все тонше, все ближче до Сонця. На моїй голівонці розквітли ніжні блакитні квіточки, і в той день, коли я подумав, що ростиму вічно… Прийшла осінь, я висох, мене зрізали і я помер.
Я - волокно. Мене зрізали із лану льону, що засохло, великі машини повезли мене до фабрики, де інші великі машини довго м’яли та розчісували мене. Вони робили це так довго, що я майже забуло, що колись було льоном… Але востаннє я потрапило в найбільшу машину… І я померло.
Я - пасмо. Найбільша машина довго-довго крутила мене, висмикуючи тоненькі волосини, скручувало в тугу нитку, перекручувало з одного боку на інший а в результаті занурило мене у якусь рідину, що я змінило колір. Я стало ніжно-блакитним, саме такого кольору, як ті квітки, що колись вінчали мою голівоньку. Мене перенесли до іншої великої машини, порізали та прив’язали і я померло.
Я - полотно. Я - широке і красиве полотно, яке щойно виткав ткацький верстат, я блакитне, ніжне та дуже красиве, якби я могло би себе побачити, у мене б, мабуть, запаморочилася б голова, але я просто звичайне льняне полотно ніжно-блакитного кольору і кравчиня вже занесла наді мною свої страшні та великі ножиці. Ножиці клацнули, і я померло.
Я - слінг. Кравчиня порізала мене та попідшивала мої краї на швейній машині, мене склали у велику та красиву коробку та відправили кудись на інший бік світу. І коли я вже думав, що то був шлях в нікуди, мене витягла із коробки велика красива жінка з довгим волоссям та ніжними руками, розвернула, приклала до грудей і сказала - «Ах, яка краса!». А потім загорнулася в мене і покликала: «Іди сюди, моє зернятко!» Зернятко? Хіба ж мене так кличуть? Я давно вже не зернятко, я було зернятком декілька життів тому… Але до неї підбіг маленький хлопчик, вона обійняла його та прив’язала до себе. Щоб носити. Щоб обнімати. Щоб любити.
І я… напевно, я житиму вічно!