Про звичайну суботу
Звичайний собі вихідний день ніби (хоча в мене тепер і будні теоретично вихідні, а вихідні в принципі по життю такими рідко бувають :))), але хочеться записати його. Для себе. Раптом колись стане в нагоді.
Звичайно ж, я проспала :D. Незвично те, що довелось в суботу наводити будильник. Але малий повернувся на йогу. Кожної суботи у нас зранку відбувається приблизно одне й те ж: малий встає рано, трохи бавиться, потім знуджується, терпить, але не витримує і жене до мене, з розгону стрибаючи на мене з криками "Доброго ранку! Я їсти хочу! Мені нудно! А мультик включиш? А куди гуляти підемо? А знаєш... А хочеш... А слухай...". Нині я хоч і проспала, але прокинулась раніше. І тут такий тупіт, розгон, стрибок і... "Доброго ранку" від моєї потилиці змусило майже 30-кілограмову тушку зависнути в повітрі і так розчаровано-здивовано протягнути: "Ти вже не спииииш???". Рахунок 1:мільйон :).
Поки малий вправлявся в різних асанах під медитативну музичку та "благовонія", я сходила в книгарню і купила собі Жадана, дитині - Нестайка. Потім ми гуляли в парку Костюшка і поки малий випробовував майданчик, я випробовувала Жадана. Здається, мої випробування відбулись краще, хіба сонце надто сліпило очі і читати доводилось крізь сльози :).
Дорогою до зупинки ми вирішили ні з того, ні з сього зайти в Пінгвін на морозиво. Там вже нема пластмасових морозивниць :(. Але алюмінієві ложки наразі на місці. І трубочки, що не гнуться, в склянках з молочними коктейлями.
Потім малого традиційно закачало в маршрутці і ми прогулялись осіннім, туманним, вогким, парким та холодновітряним Новим Львовом. І завдяки моїй неймовірній орієнтації на місцевості (неймовірній - бо важко повірити, що так можна тупити) ми сіли в маршрутку, що їде шаленими колами. На щастя, хоч в ній і дико смерділо, обійшлось. Хоча рекорд добирання з центру додому на Сихів у нас становив чотири автобуси :P.
Під час обіду - "Замок, що ходить". Як же я люблю цей мульт! І кожного разу відкриваю в ньому щось нове - метафори з внутрішнім світом людини та її духовно-душевним життям, вибором, недосконалістю, страхом - такою людяністю. Малий, канєшна, вподобав картинку, проблем, що турбують (принаймні час від часу) дорослих у нього ще немає, і, сподіваюсь, в подальшому замість того буде просто захоплива подорож.
А надвечір ми (тобто я під пильним наглядом та кервіництвом) приступили до розмальовування стін у малого в кімнаті. У своїй я вже попсувала їх, а удосконалювати вечорами не виходить через мою недружбу з електроприладами, тож довелось скористатись дитячою наївністю. Почали зі сонечка та планет сонячної системи. Дєцко довольне, бо справжнє сонце ще не освітило ті художества :D. Ото зранку сюрприз буде.
Ну а тепер можна пити несолодкий чай з дуууже солодкими та жирними еклерами (нащо я їх стільки та ще й таких напекла???), читати книжку, слухати музичку і кутатись в щось тепле...
Насправді це все записано тут, аби запамятати, що в житті в будь-яку негоду є радість: син, жовте листя, книжка, поодинокі промінчики сонця, стара кафешка, до якої радше ходиш навідати спогади, свіже повітря, смс-повідомлення, дім, кіт, клубок ниток для вязання, улюблене горня, далекий телефонний дзвінок, заняття, про які мрієш півжиття, але не берешся, бо всі тобі казали, що ти не зможеш - а вони чекали (памятника б їм!) :). І ще багато-багато чого.
Просто вчора я про все це забула, тільки малий тримав в реальності, але він після казки на ніч заснув, а я лишилась з думками про цей вересень, в якому стались справді великі та сумні, хай не всі, зміни, в якому було так порожньо-порожньо, самотньо, холодно і мовчазно наодинці з усім світом. Спасибі за плече, яке я обсопливила та підсолила, за... просто за присутність, що не дала мені розхитатись далі. Хоча я прекрасно розумію, що в жодному разі до цього плеча не можна звикати...
Звичайно ж, я проспала :D. Незвично те, що довелось в суботу наводити будильник. Але малий повернувся на йогу. Кожної суботи у нас зранку відбувається приблизно одне й те ж: малий встає рано, трохи бавиться, потім знуджується, терпить, але не витримує і жене до мене, з розгону стрибаючи на мене з криками "Доброго ранку! Я їсти хочу! Мені нудно! А мультик включиш? А куди гуляти підемо? А знаєш... А хочеш... А слухай...". Нині я хоч і проспала, але прокинулась раніше. І тут такий тупіт, розгон, стрибок і... "Доброго ранку" від моєї потилиці змусило майже 30-кілограмову тушку зависнути в повітрі і так розчаровано-здивовано протягнути: "Ти вже не спииииш???". Рахунок 1:мільйон :).
Поки малий вправлявся в різних асанах під медитативну музичку та "благовонія", я сходила в книгарню і купила собі Жадана, дитині - Нестайка. Потім ми гуляли в парку Костюшка і поки малий випробовував майданчик, я випробовувала Жадана. Здається, мої випробування відбулись краще, хіба сонце надто сліпило очі і читати доводилось крізь сльози :).
Дорогою до зупинки ми вирішили ні з того, ні з сього зайти в Пінгвін на морозиво. Там вже нема пластмасових морозивниць :(. Але алюмінієві ложки наразі на місці. І трубочки, що не гнуться, в склянках з молочними коктейлями.
Потім малого традиційно закачало в маршрутці і ми прогулялись осіннім, туманним, вогким, парким та холодновітряним Новим Львовом. І завдяки моїй неймовірній орієнтації на місцевості (неймовірній - бо важко повірити, що так можна тупити) ми сіли в маршрутку, що їде шаленими колами. На щастя, хоч в ній і дико смерділо, обійшлось. Хоча рекорд добирання з центру додому на Сихів у нас становив чотири автобуси :P.
Під час обіду - "Замок, що ходить". Як же я люблю цей мульт! І кожного разу відкриваю в ньому щось нове - метафори з внутрішнім світом людини та її духовно-душевним життям, вибором, недосконалістю, страхом - такою людяністю. Малий, канєшна, вподобав картинку, проблем, що турбують (принаймні час від часу) дорослих у нього ще немає, і, сподіваюсь, в подальшому замість того буде просто захоплива подорож.
А надвечір ми (тобто я під пильним наглядом та кервіництвом) приступили до розмальовування стін у малого в кімнаті. У своїй я вже попсувала їх, а удосконалювати вечорами не виходить через мою недружбу з електроприладами, тож довелось скористатись дитячою наївністю. Почали зі сонечка та планет сонячної системи. Дєцко довольне, бо справжнє сонце ще не освітило ті художества :D. Ото зранку сюрприз буде.
Ну а тепер можна пити несолодкий чай з дуууже солодкими та жирними еклерами (нащо я їх стільки та ще й таких напекла???), читати книжку, слухати музичку і кутатись в щось тепле...
Насправді це все записано тут, аби запамятати, що в житті в будь-яку негоду є радість: син, жовте листя, книжка, поодинокі промінчики сонця, стара кафешка, до якої радше ходиш навідати спогади, свіже повітря, смс-повідомлення, дім, кіт, клубок ниток для вязання, улюблене горня, далекий телефонний дзвінок, заняття, про які мрієш півжиття, але не берешся, бо всі тобі казали, що ти не зможеш - а вони чекали (памятника б їм!) :). І ще багато-багато чого.
Просто вчора я про все це забула, тільки малий тримав в реальності, але він після казки на ніч заснув, а я лишилась з думками про цей вересень, в якому стались справді великі та сумні, хай не всі, зміни, в якому було так порожньо-порожньо, самотньо, холодно і мовчазно наодинці з усім світом. Спасибі за плече, яке я обсопливила та підсолила, за... просто за присутність, що не дала мені розхитатись далі. Хоча я прекрасно розумію, що в жодному разі до цього плеча не можна звикати...