Кілька думок
Залишу собі кілька думок про революцію (?). Аби порівняти з тим, що я буду думати завтра чи ввечері. Чи ще колись. Почну з кінця.
1. Перевізники відмовляються надвати транспорт (за гроші!!!), щоб люди їхали в Київ.
Хотіла написати "вбила би". Але ні. Хай мучаються на маргінесі, усвідомлюючи свою рабськість. Як на мене, це значно болючіше. З такими людьми, на жаль, каші не звариш. Вони звикли бути рабами, боятись і не бачать далі шматка ковбаси перед носом, забуваючи, що ніхто не гарантує, що і завтра їхні діти матимуть ту ковбасу з туалетного паперу. Як можна бажти своїй дитині долі раба?
Хоча з іншої сторони, маю надію, якщо таким людям терпляче все пояснити і ткнути носом, вони зрозуміють. Я вірю в те, що люди можуть змінюватись. Крапля камінь точить, ні?
2. Заяви політиків.
Яценюк і Луценко (у першому сумнівів немає, а другий сильно розчарував) сказали людям у перший день, як ті почали збиратись: вас мало, йдіть додому і приходьте потім. По-перше, це так само, як сказати дитині, яка щойно вчиться завязувати шнурівки: ти завязав тільки на одному черевику, іди від мене, завяжеш на обох, будеш хорошим. Напевно, їх в дитинстві не любили, а зараз комплекси вилазять.
По-друге, чим відрізняються політики від інших громадян України, що можуть вказувати що робити? Це за суттю те ж саме, що зробили Азаров з Януковичем, вирівши за людей, де бути їхній державі. Ніхто не може вирішувати за мене, як мені жити. Мене цьому навчили батьки і я би хотіла, щоб мені вдалось навчити цьому свою дитину.
Заяви на кшталт "є загроза розгону, йдіть додому, щоб не постраждати" - марення. Коли люди виходять захисти себе, скажімо, від голоду, а їм кажуть, що є небезпека, візьміть ось по канапці і валіть, а завтра може ще по канапці дамо - це зрада людей і страх, перш за все, за свою дупу. Впевнена, що люди свідомі, що на них може чекати. Це тільки політики, як завжди, на ходу застрибують в чужий потяг.
3. Це, звичайно, часом в серцях казав багато хто, але зараз слова про відокремлення Заходу від Сходу звучать просто як щось нерозумне. На щастя, Вітренко чи Богословська до того ще не додумались, але дехто все ж про це подумує. По-перше, усі сильні держави будувались на розширенні, а не поділі.
По-друге, як на мене, це те ж саме, що під час пожежі в сусідській хаті убезпечити своє майно і мовчки дивитись, як догоряє хата сусіда. Або не мовчки, а додати багатозначне: а я ж казав! А потім щовечора дорогою додому перестрибувати через згарище. Казки треба в дитинстві читати. Гуртом і батька легше бити.
4. Як не намагалась, але в такій ситуації не можу сповідувати принципи Ганді. Вважаю, що мирним шляхом не вирішиться нічого. Хіба компроміси. Але які можуть бути компроміси, скажімо в сімї, де чоловік бє дружину? Вона погодиться, щоб він бив її тільки по середах і пятницях? Чи як? А він зміниться в настрої і знову буде бити ще й по понеділках - що тоді? "Ми ж домовлялись!" - "А мені пофігу".
Так і тут. Насправді страшно від думки, що потрібно буде зробити ще щось не надто приємне і безпечне, окрім протестів на площах. Але це потрібно для того, щоб справді щось змінити, не на рік-два, а переломити. Хочеться вірити, що люди обєднаються незалежно від посад та службового становища і виявиться, що тих, проти кого потрібно застсоувати насильство, насправді маленька купка, і все обійдеться малою кровю.
І дуже не хочеться, аби почались довгі дискусії між таборами тих, хто весь такий із себе пацифіст і тими, кому набридло бути вівцею. Комусь доведеться просто помовчати і забезпечувати життєдіяльність поза подіями.
Ну і ще приклад. Коли до вас в провулку підходять гопніки і вимагають гаманець - ви напишете плакат чи стукнете? Тут те ж саме, тільки левел вищий.
5. Юристи.
Наше законодавство тке цікаве. Якщо у ньому можуть знайти лазівку одні, то можуть й інші. Просто фахові люди мали би пояснити, як це зробити. Це до того, що, наприклад, коли суд забороняє десь ставити намет, має бути механізм, який дозволить не виконувати це рішення. Не кажу вже про механізми усунення влади. Просто потрібно почати це робити, розказати людям, якими повинні бути їхні дії в цьому напрямку.
6. Заклики в соцмережах.
Мене надихає, коли люди в соцмережах пишуть щось на кшталт: ми йдемо на майдан, приходьте, хто може, тут добре, разом ми сила. І мене ображає і обурює, коли пишуть щось на кшталт: підніміть дупи, ви байдуже бидло, якщо не йдете на майдан, вам пофігу, що буде.
Я нікому не зобовязана пояснювати свою мотивацію і, звичайно, ні перед ким не маю виправдовуватись, якщо мої дії не завдають шкоди комусь. І, знову ж таки, ніхто не має права мені щось вказувати. Краще дати пораду і запропнувати допомогу, аніж просто звинувачувати.
7. Ну і про рішення судів, рад, уряду тощо. Рішення не приймають, приймають мєнти в мєнтовці. Рішення УХВАЛЮЮТЬ. Або просто щось вирішують.
І ще би порадила багато кому усвідомити нарешті, що таке відповідальність. І хочеться нагадати, раптом хто забув: стаття 5 КУ: Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.
Французька Декларація прав людини і громадянина, ст. 35: Коли влада порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є його священним правом і невідкладним обовязком.
1. Перевізники відмовляються надвати транспорт (за гроші!!!), щоб люди їхали в Київ.
Хотіла написати "вбила би". Але ні. Хай мучаються на маргінесі, усвідомлюючи свою рабськість. Як на мене, це значно болючіше. З такими людьми, на жаль, каші не звариш. Вони звикли бути рабами, боятись і не бачать далі шматка ковбаси перед носом, забуваючи, що ніхто не гарантує, що і завтра їхні діти матимуть ту ковбасу з туалетного паперу. Як можна бажти своїй дитині долі раба?
Хоча з іншої сторони, маю надію, якщо таким людям терпляче все пояснити і ткнути носом, вони зрозуміють. Я вірю в те, що люди можуть змінюватись. Крапля камінь точить, ні?
2. Заяви політиків.
Яценюк і Луценко (у першому сумнівів немає, а другий сильно розчарував) сказали людям у перший день, як ті почали збиратись: вас мало, йдіть додому і приходьте потім. По-перше, це так само, як сказати дитині, яка щойно вчиться завязувати шнурівки: ти завязав тільки на одному черевику, іди від мене, завяжеш на обох, будеш хорошим. Напевно, їх в дитинстві не любили, а зараз комплекси вилазять.
По-друге, чим відрізняються політики від інших громадян України, що можуть вказувати що робити? Це за суттю те ж саме, що зробили Азаров з Януковичем, вирівши за людей, де бути їхній державі. Ніхто не може вирішувати за мене, як мені жити. Мене цьому навчили батьки і я би хотіла, щоб мені вдалось навчити цьому свою дитину.
Заяви на кшталт "є загроза розгону, йдіть додому, щоб не постраждати" - марення. Коли люди виходять захисти себе, скажімо, від голоду, а їм кажуть, що є небезпека, візьміть ось по канапці і валіть, а завтра може ще по канапці дамо - це зрада людей і страх, перш за все, за свою дупу. Впевнена, що люди свідомі, що на них може чекати. Це тільки політики, як завжди, на ходу застрибують в чужий потяг.
3. Це, звичайно, часом в серцях казав багато хто, але зараз слова про відокремлення Заходу від Сходу звучать просто як щось нерозумне. На щастя, Вітренко чи Богословська до того ще не додумались, але дехто все ж про це подумує. По-перше, усі сильні держави будувались на розширенні, а не поділі.
По-друге, як на мене, це те ж саме, що під час пожежі в сусідській хаті убезпечити своє майно і мовчки дивитись, як догоряє хата сусіда. Або не мовчки, а додати багатозначне: а я ж казав! А потім щовечора дорогою додому перестрибувати через згарище. Казки треба в дитинстві читати. Гуртом і батька легше бити.
4. Як не намагалась, але в такій ситуації не можу сповідувати принципи Ганді. Вважаю, що мирним шляхом не вирішиться нічого. Хіба компроміси. Але які можуть бути компроміси, скажімо в сімї, де чоловік бє дружину? Вона погодиться, щоб він бив її тільки по середах і пятницях? Чи як? А він зміниться в настрої і знову буде бити ще й по понеділках - що тоді? "Ми ж домовлялись!" - "А мені пофігу".
Так і тут. Насправді страшно від думки, що потрібно буде зробити ще щось не надто приємне і безпечне, окрім протестів на площах. Але це потрібно для того, щоб справді щось змінити, не на рік-два, а переломити. Хочеться вірити, що люди обєднаються незалежно від посад та службового становища і виявиться, що тих, проти кого потрібно застсоувати насильство, насправді маленька купка, і все обійдеться малою кровю.
І дуже не хочеться, аби почались довгі дискусії між таборами тих, хто весь такий із себе пацифіст і тими, кому набридло бути вівцею. Комусь доведеться просто помовчати і забезпечувати життєдіяльність поза подіями.
Ну і ще приклад. Коли до вас в провулку підходять гопніки і вимагають гаманець - ви напишете плакат чи стукнете? Тут те ж саме, тільки левел вищий.
5. Юристи.
Наше законодавство тке цікаве. Якщо у ньому можуть знайти лазівку одні, то можуть й інші. Просто фахові люди мали би пояснити, як це зробити. Це до того, що, наприклад, коли суд забороняє десь ставити намет, має бути механізм, який дозволить не виконувати це рішення. Не кажу вже про механізми усунення влади. Просто потрібно почати це робити, розказати людям, якими повинні бути їхні дії в цьому напрямку.
6. Заклики в соцмережах.
Мене надихає, коли люди в соцмережах пишуть щось на кшталт: ми йдемо на майдан, приходьте, хто може, тут добре, разом ми сила. І мене ображає і обурює, коли пишуть щось на кшталт: підніміть дупи, ви байдуже бидло, якщо не йдете на майдан, вам пофігу, що буде.
Я нікому не зобовязана пояснювати свою мотивацію і, звичайно, ні перед ким не маю виправдовуватись, якщо мої дії не завдають шкоди комусь. І, знову ж таки, ніхто не має права мені щось вказувати. Краще дати пораду і запропнувати допомогу, аніж просто звинувачувати.
7. Ну і про рішення судів, рад, уряду тощо. Рішення не приймають, приймають мєнти в мєнтовці. Рішення УХВАЛЮЮТЬ. Або просто щось вирішують.
І ще би порадила багато кому усвідомити нарешті, що таке відповідальність. І хочеться нагадати, раптом хто забув: стаття 5 КУ: Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.
Французька Декларація прав людини і громадянина, ст. 35: Коли влада порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є його священним правом і невідкладним обовязком.