Мандри Україною. Теребовля: обопільні стереотипи
При слові "Теребовля" мені, одразу, згадується Вольвач з його чудовим віршем "Жив би я в якихось Заліщиках, чи, може, десь в Теребóвлі...". Власне, саме ці рядки минулого року спонукали мене у цій Теребовля вперше побувати. А, цього року, знов мандруючи Тернопільщиною, вирішив ще раз заїхати, щоби без поспіху пофотографувати знаменитий автрійський залізнічний віадук, що на виїзді з Теребовлі, у селі Плебанівка.
За вечір та ранок чимало спілкувався із мешканцями селища: люди, побачивши незнайомця, який щось вишкукє, віталися, розпитували, звідки - усе це дуже доброзичливо та з цікавістю. Й завжди питали: як це я не злякався їхати до "бандер", з самого Києва? Я, звісно, переконував, що у Києві у масі своїй дуже поважають захід України, обожнюють Львів... Виявляється, стереотип про "киян, що бояться їхати на Західну Україну", досі існує. З подібним стикнувся й з іншого боку: 2011, здається, року, у потязі "Київ - Львів" їхав в одному купе з компанію молодих киян, що наважилися на екскурсію до Львова А був я у камуфляжі з Тризубом на рукіаві ( у 2011 камуфляж ще не був у тренді). вранці один з киян, прощаючись, зізнався: "Знаєте, коли Ви зайшли у купе, ми усі злякалися: вирішили, що Ви з УПА!". З УПА, Карл! У 2011 році хлопець з Києва гадає, що УПА, досі, існує! Але це так, ліричний відступ, хоча й проо стереотипи.
Там же у Плебанівці мені розповіли історію: приїхав на гостини чоловік, який сам родом з Плебанівки, але вже довго мешкає на Росії, а саме, на Уралі. Так ось, він не наважився узяти із собою свою онуку-школярку, щоб показати її родичам та щоб сама подивилася на Україну. Каже: усі уральські родичи дибки піднялися: "Не відпустимо, там російськомовних дітей вбивають!" "Миколо!" - соромили його сусіди - ти, хиба, не сам звідсі родом, не жив тут половину життя, щоб вірити в усяку маячню!?" "Та, знаєте... - виправдовувався він - телевізор там таке кожного дня каже, що й сам був непевний!".
Коли вже темніло, хазяєва будинку, біля якого я поставив свого скутера, самі запропонували залишитися в них на ніч, щоб не їхати за декілька кілометрів у мотель. вранці навідріз відмовилися брати гроші за ночівлю, а тихенько залишені на столі купюри повернули зі словами: "Ви у дорозі, усяке може статися, Вам ці гроші не будуть зайвими." А, скільки доводилося чути про "європейськість" мешканців Західної України, в яких, мовляв, немає традиції запрошувати додому гостей: є на те каварні чи, у моєму випадку, мотелі. Знов, стереотипи... Вранці, господиня, годуючи мене сніданком, почала розповідати про дітей: такий дом великий, а два сини та донька не з ними. Я, звісно, очікував почути, що діти по Італіях та Польщах на заробітках. Виявляється, ні: сини одружилися та живуть на Тернопільшині, а донька вийшла заміж та мешкає у Чернигівській області. Мабуть, для мене це було наприємніше руйнування стереотипів!
За вечір та ранок чимало спілкувався із мешканцями селища: люди, побачивши незнайомця, який щось вишкукє, віталися, розпитували, звідки - усе це дуже доброзичливо та з цікавістю. Й завжди питали: як це я не злякався їхати до "бандер", з самого Києва? Я, звісно, переконував, що у Києві у масі своїй дуже поважають захід України, обожнюють Львів... Виявляється, стереотип про "киян, що бояться їхати на Західну Україну", досі існує. З подібним стикнувся й з іншого боку: 2011, здається, року, у потязі "Київ - Львів" їхав в одному купе з компанію молодих киян, що наважилися на екскурсію до Львова А був я у камуфляжі з Тризубом на рукіаві ( у 2011 камуфляж ще не був у тренді). вранці один з киян, прощаючись, зізнався: "Знаєте, коли Ви зайшли у купе, ми усі злякалися: вирішили, що Ви з УПА!". З УПА, Карл! У 2011 році хлопець з Києва гадає, що УПА, досі, існує! Але це так, ліричний відступ, хоча й проо стереотипи.
Там же у Плебанівці мені розповіли історію: приїхав на гостини чоловік, який сам родом з Плебанівки, але вже довго мешкає на Росії, а саме, на Уралі. Так ось, він не наважився узяти із собою свою онуку-школярку, щоб показати її родичам та щоб сама подивилася на Україну. Каже: усі уральські родичи дибки піднялися: "Не відпустимо, там російськомовних дітей вбивають!" "Миколо!" - соромили його сусіди - ти, хиба, не сам звідсі родом, не жив тут половину життя, щоб вірити в усяку маячню!?" "Та, знаєте... - виправдовувався він - телевізор там таке кожного дня каже, що й сам був непевний!".
Коли вже темніло, хазяєва будинку, біля якого я поставив свого скутера, самі запропонували залишитися в них на ніч, щоб не їхати за декілька кілометрів у мотель. вранці навідріз відмовилися брати гроші за ночівлю, а тихенько залишені на столі купюри повернули зі словами: "Ви у дорозі, усяке може статися, Вам ці гроші не будуть зайвими." А, скільки доводилося чути про "європейськість" мешканців Західної України, в яких, мовляв, немає традиції запрошувати додому гостей: є на те каварні чи, у моєму випадку, мотелі. Знов, стереотипи... Вранці, господиня, годуючи мене сніданком, почала розповідати про дітей: такий дом великий, а два сини та донька не з ними. Я, звісно, очікував почути, що діти по Італіях та Польщах на заробітках. Виявляється, ні: сини одружилися та живуть на Тернопільшині, а донька вийшла заміж та мешкає у Чернигівській області. Мабуть, для мене це було наприємніше руйнування стереотипів!