Шукаючи форму.
Шукаючи форму
Біля київської Софії, яка насправді така важлива, така сердечна, така - як казав Стус - бузкова, яка так потрібна ідеї російського світу для того, щоби він хоч трошки був світом, у ці дні спокійно і тихо. Але ці спокій і тиша якісь химерні, бо ж насправді почалася справжня війна. Головною ознакою цієї війни є те, що її нема з чим порівнювати. Весь тисячолітній досвід безпорадний. Абсолютно невжитковим виявляється і пам’ять про попередню війну - наші уявлення про те, як виглядає війна, зовсім не надаються до того, щоби реально збагнути, що тепер відбувається.
Біля київської Софії лежить стос квітів на місці недавнього вбивства. Ходять групи азійських туристів. Молоді хлопці у смокінгах стоять за дверима розкішних бутіків, чекаючи на відвідувачів, перед якими вони відкривають двері. Молоді хлопці у бронежилетах і касках стоять біля дверей розкішного готелю, перетвореного на штаб революційної організації. Поруч - у кількох ресторанах - сидять люди, які п’ють найкращі ґатунки віскі, а серед склянок лежать їхні телефони, на які неперервно поступають тривожні повідомлення зі Сходу і Півдня, прогнози про окупацію Києва за кілька днів, звіти знайомих і родичів про те, що робити з дітьми. А Софіївською площею ходять величезні коали, панди і ще якісь химерні звірі, які пропонують десь відпочити.
Зовсім недалеко Майдан Незалежності. Місце, де десять днів тому відбулася перша битва ще не до кінця оголошеної війни. У "Макдональдсі" працює цілодобова психологічна консультація, куди навіть не треба запрошувати - жертви справжньої війни і так ідуть туди одне за одним, бо інакше не можуть дати собі ради.
Ось тут лежали застрелені. Ось спалений будинок. Ось піраміди вирваної бруківки. Гори квітів і всюди обличчя, переповнені життям, які насправді належать уже мертвим… А далі - знову тиша і спокій, переповнені ресторани і обговорення тривожних новин.
Ніхто не знає, ніхто не може знати, як виглядає сучасна війна. Ніхто не може зорієнтуватися, як у цей момент слід поводитися.
Таке враження, що військові теоретики і науковці самі перебувають у процесі експерименту. Здається, що настав той час, коли саме їм потрібно виробити, сформулювати і опрацювати новітні концепції новітньої війни. Такої, яка не має нічого спільного ні з попереднім досвідом, ні з видивами ядерної зими тридцятирічної давності.
Очікування того, що наступив кінець історії, виявилися марними. Історія попросту шукає нових форм виявлення себе. І всі ми приречені не тільки бути свідками цього, але й брати у цьому участь, навпомацки шукаючи способів поведінки у цілковито нових умовах. Все тепер є надзвичайно пластичним.
Щоправда, лиш до того моменту, коли примітивна загроза власному тілові стає реальністю. Коли не якийсь абстрактний страх, а цілком адекватне чуття каже, що за мить тебе може не бути. І у тиші та спокої київських вулиць живе надто багато знаків, які постійно нагадують про таку можливість. Так само багато, як і знаків, які наштовхують на думку, що життя можна прожити немарно.
Серед моря всього, що притягує погляд, серед наметів, барикад, фотографій, квітів, прапорів, зображень і написів, приготовлених фляшок із запальною сумішшю, пробитих кулями щитів і куль, які пробивали і щити, і тіла, раптом завмираєш, побачивши шматок картону, на якому кульковою ручкою великими нерівними літерами написано: «Боже! Дякую Тобі за все».
Тарас ПРОХАСЬКО
Біля київської Софії, яка насправді така важлива, така сердечна, така - як казав Стус - бузкова, яка так потрібна ідеї російського світу для того, щоби він хоч трошки був світом, у ці дні спокійно і тихо. Але ці спокій і тиша якісь химерні, бо ж насправді почалася справжня війна. Головною ознакою цієї війни є те, що її нема з чим порівнювати. Весь тисячолітній досвід безпорадний. Абсолютно невжитковим виявляється і пам’ять про попередню війну - наші уявлення про те, як виглядає війна, зовсім не надаються до того, щоби реально збагнути, що тепер відбувається.
Біля київської Софії лежить стос квітів на місці недавнього вбивства. Ходять групи азійських туристів. Молоді хлопці у смокінгах стоять за дверима розкішних бутіків, чекаючи на відвідувачів, перед якими вони відкривають двері. Молоді хлопці у бронежилетах і касках стоять біля дверей розкішного готелю, перетвореного на штаб революційної організації. Поруч - у кількох ресторанах - сидять люди, які п’ють найкращі ґатунки віскі, а серед склянок лежать їхні телефони, на які неперервно поступають тривожні повідомлення зі Сходу і Півдня, прогнози про окупацію Києва за кілька днів, звіти знайомих і родичів про те, що робити з дітьми. А Софіївською площею ходять величезні коали, панди і ще якісь химерні звірі, які пропонують десь відпочити.
Зовсім недалеко Майдан Незалежності. Місце, де десять днів тому відбулася перша битва ще не до кінця оголошеної війни. У "Макдональдсі" працює цілодобова психологічна консультація, куди навіть не треба запрошувати - жертви справжньої війни і так ідуть туди одне за одним, бо інакше не можуть дати собі ради.
Ось тут лежали застрелені. Ось спалений будинок. Ось піраміди вирваної бруківки. Гори квітів і всюди обличчя, переповнені життям, які насправді належать уже мертвим… А далі - знову тиша і спокій, переповнені ресторани і обговорення тривожних новин.
Ніхто не знає, ніхто не може знати, як виглядає сучасна війна. Ніхто не може зорієнтуватися, як у цей момент слід поводитися.
Таке враження, що військові теоретики і науковці самі перебувають у процесі експерименту. Здається, що настав той час, коли саме їм потрібно виробити, сформулювати і опрацювати новітні концепції новітньої війни. Такої, яка не має нічого спільного ні з попереднім досвідом, ні з видивами ядерної зими тридцятирічної давності.
Очікування того, що наступив кінець історії, виявилися марними. Історія попросту шукає нових форм виявлення себе. І всі ми приречені не тільки бути свідками цього, але й брати у цьому участь, навпомацки шукаючи способів поведінки у цілковито нових умовах. Все тепер є надзвичайно пластичним.
Щоправда, лиш до того моменту, коли примітивна загроза власному тілові стає реальністю. Коли не якийсь абстрактний страх, а цілком адекватне чуття каже, що за мить тебе може не бути. І у тиші та спокої київських вулиць живе надто багато знаків, які постійно нагадують про таку можливість. Так само багато, як і знаків, які наштовхують на думку, що життя можна прожити немарно.
Серед моря всього, що притягує погляд, серед наметів, барикад, фотографій, квітів, прапорів, зображень і написів, приготовлених фляшок із запальною сумішшю, пробитих кулями щитів і куль, які пробивали і щити, і тіла, раптом завмираєш, побачивши шматок картону, на якому кульковою ручкою великими нерівними літерами написано: «Боже! Дякую Тобі за все».
Тарас ПРОХАСЬКО