Чого з балтиморської збірочки Руденка не стачало в інтернеті, передрук
1. Микола Руденко - Ой, мовчання!..
...Ой, мовчання! Воно з пітьми
Добре бачить сліпі величання.
І гримлять потаємні громи
У безодні мого мовчання...
Моє серце -
плянетне ядро.
Воно б'є у заорані груди:
Не на лихо,
а вам на добро
Всю нещадність вихлюпну, люди!
Навіть небо заворожу,
Щоб умовити соняшні плями:
Прокладіть електронну межу
Між безладністю і полями!
Та коли все оте, що прошу,
Ви не зробите,
душі ниці,
Я озера пересушу,
Позамулюю вам криниці.Сім сідьмиць на лани спущу
І на попіл обвуглю нерви, -
І не дам ні краплини дощу:
Ви вже вичерпали резерви.
Радьтесь, думайте,
говоріть
І ламайте свої забобони...
А не хочете, люди -
помріть!
...У природи
такі
закони...
* * *
2. Микола Руденко - Люди добрі...
Люди добрі!
Оріть мене
І ростіть на мені врожаї.
Хай врізаються лемеші
У терплячу мою тканину -
Я травневим добром душі
Напуватиму кожну зернину.
В моїх м'язах -
бойовищ посів.
Добувайте з мене залізо!
Вистригайте щетину лісів,
Хай кривавляться соками зрізи.
І нехай кожен пень,
кожен зріз
Сушить жили - струмки і ріки...
Я люблю вас
до болю,
до сліз. -
Я мовчатиму, люди, про ліки.
Я мовчатиму так,
як мовчить
Та, що в муках скривавивши губи,
Породила дитя,
щоб за мить
Опинитись у темряві згуби.
Їй до черепа струмом стріля
Чорна думка у смертні хвилини:
Де ті перса, з яких немовля
Роздобуде молочні краплини?* * *
3. Микола Руденко - хтось ворухнув бровою..
Хтось ворухнув бровою...
Хтось мене
Послав сердито до твоєї мами.
Хтось самогон під стріхою жене.
Хтось б'є у Всесвіт грізні космограми:
- Якого дідька не даєш дощу?
Ми знищим хмари, як ворожі кляси!
З передовиць наваримо борщу.
Промовами начинемо ковбаси...
А я кажу:
- Не лайтесь. Це ж - мій сон.
Чого ж ви дивитесь отак похмуро?
Скажіть у галактичний мегафон:
Хіба й на сни засновано цензуру?..
О люди, люди...
Ваш звитяжний дух
Облипло жабуриння із гордині.
...І я прокинувся...
Снувався луш
В легкій передосінній павутині.
І сонце посміхалось до землі,
Даруючи життя й тихеньку славу...
Узявши в руки замашні граблі,
Іду згрібати скощену отаву.
1964* * *
4. Микола Руденко - ОМЕЛА
Що то - гнізда кубляться грачині
Чи омела у своях мли?
Звідки, земле, по якій причині
Злі вітри ці спори намели?
Не було коріння в неї зроду,
Є лише присоски, мов кліщі.
Лиш зрадливе око бачить вроду
У її округлому кущі.
І пішла ота лиха окраса
Царювати у німі бори.
І стебло її, до сонця ласе,
Кращі соки тягне із кори.
Їй нічого у житті не треба,
Тільки слави заздрий поговір...
Та приходить грім з ясного неба,
Щоб спалити виснажений бір.
Прогриміли блискавиць удари,
І шукай тепер серед золи,
Де тут вчора дерлися під хмари
Сатанинські вихлюпи імли.
1965
* * *
5. Микола Руденко - Якщо твої, людино, електрони...
Якщо твої, людино, електрони
Зліпить, мов у сніжку ліплять школярі, -
Що будуть важити корони й трони
І чим ти станеш у державній грі?
Навіщо легковажні торжества,
Коли в тобі ні крихітки єства?
Ти зіткана із простору і руху, -
Оце й уся матерія твоя.
Ти тільки згусток думання і духу,
І час для тебе вищий судія.
Скажи, чому ж ти так буваєш рада,
Коли тобі впаде якась посада?..
Жадоба першости...
Жадоба ця
Для тебе зводить світ в нікчемний клаптик.
В тобі горять невидимі сонця.
Ти зіткана із тисячі ґалактик.
Коли ти дивишся в вечірнє небо,
То пам'ятай:
ти дивишся у себе.
Той світ, що у тобі, не знає меж.
Там бій гримить. Там творяться плянети.
І, може, там диктаторові теж
Складають оди слюнтяї-поети.
І конвоїр когось жене в барак...
Тоді у тебе тромб чи, може, рак.
Дві сили творять світ - Добро і Зло.
Тож обирай, кому із них служити.
Де б ти не був і що б там не було,
Ти не зумієш поза ними жити.
Що важать наші суперечки вперті,
Коли Добро і Зло не знають смерти?..
Бо Всесвіт ні великий, ні малий, -
Йому оці поняття невідомі.
Ти також Всесвіт...
Власну душу злий
З його Добром, - бо Всесвіт в кожнім домі.
В людині розкриваючи Людину,
Ти розпізнаєш істину єдину.
1965
а музика вам як?
* * *
6. Микола Руденко - знов собі признатись мушу...
Я знов собі признатись муш
Квилить в мені забутий біс.
Ти, - наче в хату, - входиш в душу
І місиш там крутий заміс.
І знов стоїш перед очима,
І я жену, - але дарма...
У тебе ранки за плечима,
В долонях -
Світло і Пітьма.
Тобі до ніг, неначе гравій,
Зірок падучих намело...
Що в тебе в лівій, що у тебе в правій -
Любов чи смерть, Добро чи Зло?
Із хмар, настояних на грозах,
З вітрів, що збурюють річки,
Хмільний напій в найвищих дозах
Ми разом вип'єм залюбки.
А потім у лугах насниться
Чи то привидиться мені,
Що гнізда в'ють в твоїх зіницях
Чужих шибок сліпі.
І ти рвучка, розіб'єш келех -
Вертайся в ґрунт, святе вино!
І випурхнеш, немов метелик,
І залетиш в чуже вікно.
І припадеш комусь до скроні,
І хтось тебе навік спійма...
Розтули свої долоні, -
Де в тебе Світло, де Пітьма?
1966
7. Микола Руденко - Я розпинаю душу на органі
Я розпинаю душу на органі,
І той орган -земля моїх дідів.
*
Великих предків правнуки погані
Забули те, чим пращур володів.
Діди молилися, ночей не спали:
Іде весна, Ярило-бог воскрес.
У хліві райські ангели співали,
Прив'язуючи землю до небес.
*
Тобі, колеґо, ангел не насниться, -
Я ось для чого твій бентежу слух:
Пальне в ракетах - дідова пшениця,
А у пшеничних зернах -
предків дух.
**
- Той дух прийми! - говорить Україна,
І в голосі її гроза гуде. -
Бо не прощу до сьомого коліна,
Бо смертна кара на дітей впаде.
**
Як не шануєш те, що я віками
В собі збирала для твоїх дітей,
Чому ж тоді після страшних смертей
Не заселити землю черв’яками?
1966
місця з «*» по «*» і від «**» до «**» зкопіював з загубленого pdf якогось з цих або інших матеріалів на сайті «діаспоріана» https://diasporiana.org.ua/?s=руденко (за 1979 рік)
* * *
8. Mykolа Rudenko - Чи знаєш ти в своїй простій потребі...
Чи знаєш ти в своїй простій потребі,
Що ми не хліб, а промені їмо,
Що Сонце - не якась тарілка в небі,
Що всі ми в надрах Сонця живемо!?..
Ми - тільки іскри із його горнила.
Ми - дух, що образ видимий прийма.
Нас мудре Світло уночі наснило.
А поза ним - нікого з нас нема.
І не дано добра тобі родити, -
Породиш зло, якщо забудеш це.
Безплідним станеш - мов гермафродити,
Порожнім - наче випите яйце.
Якщо тоді властиве добре вміння.
Творити мудрість, а не тільки стиль,
Збагни:
тіла - це згущене проміння,
Завихрення у павутинні хвиль.
Сама в собі природа безтілесна:
Матерія - це променеве тло.
Два майстри створюють і зими, й весни:
Добро - це Світло, а Пітьма - цн Зло.
Тепер - коли б ви навіть не хотіли -
Я запитаю вас, товариші:
Якщо ні в кого з нас немає тіла,
То як нам жити далі без душі?..
1966
* * *
9. Микола Руденко - ТРОЯНДА
Троянда...
І при цьому слові
Уже не треба інших слів.
Летять рої окоголові
Бджолиних пажів і послів.
І так, як писано в законі
Для всіх держав на всі часи,
Послів приймаєш ти на троні
У сяйві слави і краси.
І в одсвітах твоєї слави
Вони й самі горять, мов жар.
З комор захмарної держави
Ти видаєш святий нектар.
Перед тобою неодмінно
В крутім перебігу віків
Схиляють нетривкі коліна
Поети всіх материків...
І раптом - нене!..
В занімінні
Стою - неначе серед пущ:
На тому самому корінні
Шипшиновий пробився кущ.
Трояндо!..
За яку провину
Ти не ві сні, а наяву
Переодяглась на шипшину -
Сміттєву пагінь степову?
Лиш весело сусідській кралі -
Дівча сміється під дощем.
На шию вішає коралі,
Що червоніють над кущем.
А потім плаче серед ночі
В жару колючих насінин.
Та тільки склепить мокрі очі,
Насниться їй трояндин син.
Він пажем був...
А, може, стражем...
Чи принцом чистої води...
І ми йому сміливо скажем:
Бери принцесу і веди.
Вона тебе причарувала.
Ні впину їй, ні заборон.
В красі вона успадкувала.
Троянди королівський трон.
1966
* **
10. Микола Руденко - оспіване геть до святої наївности...
Оспіване геть до святої наївности,
Розкинувши крила-протуберанці,
Без метушні,
без погорди чи гнівности
Сонце над степом з'являється вранці.
І у яку б не ставали позу ми, -
Істину цю нам ніде не подіти:
Є в його світлі джерела Розуму,
Ми ж бо й самі -
його грішні діти.
Сонце не зрушиш, мов колесо штанґи,
Не перетравиш - не вистачить соку...
Люди дарують високі ранґи.
Сонце дарує мудрість високу.
Любить воно свою ногу поставити
Поміж тополь та квітучих акацій.
Та не спішіть його бучно сплавити:
Сонце не терпить зайвих овацій.
Хай забринить неземною нотою
Те, що діди нам дали для науки:
Хоче воно, щоб молились роботою,
До колосків прикладаючи руки.
Йдіть на лани і ставайте на чати.
Знайте:
для Сонця життя є звичним.
І не спішіть кожен крок величати
Ані величним,
ні історичним.
1966
11. Микола Руденко - Нелегко рабство подолати..
Нелегко рабство подолати.
Та ще складніша боротьба,
Що має здерти чорні лати
З душі вчорашнього раба.
Вони - як панцери із криги,
Які весна з річок зрива.
Коли приходить час відлиги,
Душа не зразу ожива.
І хоч зника ота потреба,
Бо обновився світ земний,
Ти ще щукаєш серед неба
Для себе палець вказівний.
Нехай насварюється строго,
Нехай рече і натяка,
Бо так незатишно без нього,
Бо світ Безмежністю ляка.
Ти навіть Волю ладен з дому
Прогнати за колючий дріт,
Аби не думати самому
За себе і за цілий світ.
Нехай невістка топить смалець,
А жінка хай вівцю стриже...
Ти певен, що Великий Палець
Без тебе Землю вбереже.
О небораче! В неспокої,
Що непідвладний чудесам,
Пізнай Безмежність, із якої
Ти, друже, виліплений сам.
І, зупинившись серед поля,
Ти зрозумієш в торжестві,
Що світ - це Воля,
вічна Воля,
І вся вона в твоїм єстві.
1966
* * *
Mykola Rudenkо - Не поспішай, мій мудрий друже...
Не поспішай, мій мудрий друже,
Ні на хвалі, ні на хулі, - { а цей вірш, виявився, присутнім в інтернеті. Отут https://proza.ru/2012/04/01/402 на вступі. Тільки рік 1966
" Ми -
тільки згущене проміння,
А промінь твориться вогнем."]
* * *
12. Микола Руденко - Таборів лиховісні тенета...
Таборів лиховісні тенета
І дроти заборонених зон...
Може, спить наша ненька-плянета
І усі ми - більше, як сон?
То на лівий бік, то на правий
Повертається куля земна,
І тоді прокидаються трави
Чи біліє снігів цілина.
І від того, що саме насниться
(Чи веселе, чи то сумне) -
Заяснішають наші лиця,
А чи смутком на них війне.
А коли їй насняться кошмари,
Світ скрипить, як заштормлений плот.
Люди йдуть, мов на бійню отари,
І вмирають серед болот.
І можливо, що наші долі
З далини предковічних часів
Мають код у магнітному полі,
Поміж двох крижаних полюсів.
Таборів лиховісні тенета
І дроти заборонених зон...
Якщо нами це робить плянета,
Значить - скаржитись нам не резон.
Та якщо ми самі поміж себе
Творим лихо і сіємо страх,
Чи ми варті землі і неба
І світанків у наших дворах?..
1966
* * *
13. Микола Руденко - ТВОРЧІСТЬ
(перший абзац зкопіював з Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика)
Зумій дійти щаблів тієї вишки.
З якої видно,
як своїм різцем
Природа непомітно - ніби нишком -
Життя формує, відсікає лишки,
І створене звеличує вінцем.
Зумій пізнати, як вона леліє
Добуте з хаосу живе зерно;
Але не збереже, не пожаліє,
Якщо воно лише безсило тліє,
Якщо снаги не здобуло воно.
І ти побачиш той різець величний,
Який стискає Всесвіту рука.
Один лиш помах, дотик блискавичний -
І той, хто голос мав громово-зичний,
Неначе булька, серед хвиль зника.
І тільки з надр космічних взявши пробу,
Суди про те, що ми пережили.
Народи зіллються в одну особу,
І ти помітиш в ній людську подобу
На тлі тисячолітньої скали.
Не сфінкс, вмурований в піски пустинні -
То буде велет із добром в очах.
У нього думи - як моря глибинні,
У нього очі по-земному сині
І світанкове Сонце на плечах.
Та не гадай, що то вершина творень -
То лиш прообраз недалеких літ,
Де люд не знатиме сліпих підкорень,
Де вічного Добра всесвітній корінь
Людей сплете в єдиний живопліт.
І ти відкинеш нарікання кволі,
Піднявшись духом до вершин святих.
Ще не відсічені страждання й болі,
Іще різець формує м'язи голі,
Ще стогін велелюдний не затих...
Та в кожне серце входить блискавиця,
Здобута в зорях пломінким різцем.
Наллється сонцем творчости криниця,
І ти злетиш в Галактику, як птиця,
Щоб стати зернотворцем і співцем.
1966
* **
тут слухав музику, доки набирав, і пригадалась картинка ледь знайомого контенту, але близького за духом космоісторичних пошуків радянських фантастів https://youtu.be/OeC87RW1g5c
14. Микола Руденко - Не вірю мітотворцям різним..
Не вірю мітотворцям різним,
Та міти згадую добром:
Я бачу Землю -
організмом,
А райдугу -
її ребром.
І хто ж вона, коли не Мати?
Ніхто не загордує тим...
Приємно рис їй надавати
Мадонни з немовлям святим.
А як вона від нас терпіла!..
Зубате вийшло немовля.
Глибінь шматованого тіла
Ще не загоїла Земля.
У хмари вдягнена, як в лати,
Дитя в Галактику несе.
І людство -
немовля крилате -
З-під райдуги їй груди ссе.
1966
* * *
Другий абзац нагуглив і скопіював з цікавої роботи Юлії Браїлко - "Конфесійні оніми як засіб зображення сакрального і профанного світів у поезії Миколи Руденка"
15. Микола Руденко - СВІТЛОВОДИ
Райдугу мою покладу в хмари, щоб вона була знаменом заповіту між мною і землею.
(Від Мойсея, книга І, гл. 9)
Гудуть дроти у світанковій млі.
А десь уже будують світловоди...
По них помчить за всякої погоди
Глибинне слово Матері-Землі.
Ну, що ж, - до ери Космосу звикай.
Прийми її, на чудеса багату:
Ти штепсель просто в райдугу вмикай,
І сам Господь до тебе зайде в хату.
Ні, це не жарт...
Його у давнині
Всевладним Словом бачив проповідник.
Потрібен Слову мудрий співбесідник, -
Розваж його в глухій самотині!..
Я слову кров не марно віддаю:
Будуйте, добрі люди, світловоди.
Безсмертну душу із моєї згоди.
В них постеліть -
в стомовному раю.
Життя, колеґо, швидко промине.
Якщо в черепі з натуги мокрім.
Щось винайдеш, святого Світла окрім,
Спростуй мене...
І викресли мене...
1966
* * *
16. Микола Руденко - СТІЛ
Нічим не ліпший від теляти
Кумедний представник бюро,
Якщо з народом розмовляти
Його не вивчило Добро.
Він гримає на повні груди,
Везе інструкцію, як віл...
А я шепну на вухо:
- Люди,
Бюро в перекладі - це ж стіл...
Нічого, окрім сил лялькових,
Йому природа не дала.
Громів не бійтесь кишенькових:
Він тільки представник стола.
Йому б лиш створювати луни
Бездушним лясканням своїм...
Я висунув і я засуну:
Нехай в шухляді творить грім.
1966
* * *
знову нема в інеті, і знову слухаю музику, ту ж що й три роки тому
* * *
17. Микола Руденко - Біля Моря
Хай ніхто не зустріча докором
І судить мене не поспіша,
Коли я скажу над Чорним морем:
- Здрастуй, надр земних жива душа!..
То не поза, - так я справді бачу
Цю глибінь, просвітлену до дна.
Кожна хвиля має власну вдачу
І свою могутність добре зна.
Десь нащадок розгада, можливо,
Потаємний зміст оцих зусиль:
Щось нам хоче висловить важливе
Чорне море язиками хвиль.
І порвуться незнання тенета,
І пізнають люди до пуття
Те, що передумала плянета,
Створюючи на собі життя.
Мабуть, є мета, а не химера,
Не буяння сил задля розваг.
Мабуть, жадна історична ера
У собі не має переваг.
Мабуть, ми з'явились не для того,
Щоб з гармат палити на полях.
Мабуть, є у розуму людського
І своє призначення, і шлях.
Доки розум темне зло поборе,
Доки звір в людині перегра, -
Не боронь з душі твоєї, море,
Зачерпнути сили і добра.
1966
* **
18. Микола Руденко - Не радію рослинній буйності...
Не радію рослинній буйності
По ярах та зелених схилах.
Не обдуриш, -
набачився в юності,
Як дерева ростуть на могилах.
В землю падали ми зеленими,
Та катів не благали в болях.
Юнаки проростали кленами,
Шелестіли юнки в тополях.
Не радію пагінню буйному, -
Знаю, чим поживилось коріння...
Накажу соловейку чуйному
Шанувати мої боління.
Хай ковтає світанки росяні,
Переробить їх в горлі на пісню, -
І усе, що прийшло по осені,
Переграє на молодість пізню.
1966
* * *
19. Микола Руденко - Не треба
Не треба. Благаю, не треба
Облудних, маскованих слів.
Десь там, поза мурами нема,
Наш перший цілунок зотлів.
Ти ласки шукала чи кари?..
Роками пливла в міражі.
Стоять поміж нами примари -
Невидимі, чорні, чужі.
З порожніми в грудях серцями,
Ґалантні, в краватках нових...
Були вони завжди мерцями,
Хоч грали дотепно живих.
Та тільки ударило громом, -
Спурхнули...
Стоїш ти сама.
А що називалося домом -
Як дим, відлетіло.
Нема.
1966
* * *
[а музика вам як?]
20. Руденко Микола - Я пам'ятаю: біля цього дота
Я пам'ятаю: біля цього дота
В осінньому смерканні полягла
Із полку нашого найкраща рота...
А дот стояв, немов гірська скала.
Наш кулемет розпечений аж булькав,
Коли його водою облили...
А нині шампіньйон - волога кулька -
Проріс крізь товщу сірої скали.
На білу крихту не поставлю п'ятку
І не зірву її, щоб кинуть в рот...
Молюсь на тебе, миле грибинятко,
Яке розколює безтонний дот.
1966
* * * (у данному вірші нагуглив початок, собі дві строки зкопіював https://uahistory.com/topics/famous_people/4244 решту додрукував )
21. Руденко Микола - В хатині глиняній, мов у печері...
В хатині глиняній, мов у печері,
Моє дитинство весело текло.
Босоніж взимку бігали за двері, -
Бо чоботів ні в кого не було.
Писати вчились на камінні в балці,
Вбираючи у себе світ живий.
Збивали часто кострубаті пальці,
А злазив ніготь - відростав новий.
Я не жалів свої побиті ноги:
Біг на світанку, - біг до забуття, -
Приймати Сонця вранішні пологи,
Щоб День на руки взяти, мов дитя.
А над Алчевським уночі горіла
Вогнем вульканів шлякова гора.
Вона мені дитяче серце гріла,
Немов світанки подихом добра.
І, може, через те я маю нині
Цілком достатньо світла для очей,
Бо виростав у глиняній хатині,
В якій ніколи не було ночей.
1966
* * *
22. Микола Руденко - Є в душі моїй такі пружини...
Є в душі моїй такі пружини,
Що за мною дідько б не поспів:
Можу стати кущиком ожини
Чи дорогою серед степів.
Я лежу дорогою земною,
І приємно так мені лежать,
Чути, як співають наді мною
Ті, що вранці йдуть на сіножать;
Як дзвенять веселою ходою
Ті, хто звідав поцілунків мить;
Як на бочці з чистою водою
Дід Кирило в поле прогримить...
Та оті, кому я не повірив,
Хай пудову виставлять свічу, -
Все одно впізнаю лицемірів,
Наскрізь їм підошви пропечу.
1966
* * *
23. Микола Руденко - Хтось нами зварює всесвітні шви...
Хтось нами зварює всесвітні шви.
Життя - це полум'я у автогені.
Чи то спроможні пояснити ви,
З яких світів до нас приходить геній?...
Можливо, між космічних полонин
Пасуться інші вівці, -
хто це знає?..
І, може, Сонце - тільки селянин,
Який овечу шкуру виминає.
Нас, мабуть, потягнуло б на грозу,
Якби ми світ могли побачить повно.
А геній - тільки Сонця хворий зуб,
Який болить,
болить невиліковно.
1966
* * *
24. Микола Руденко - ген місяць пливе над рікою...
Ген місяць пливе над рікою,
Як в дзвоні розгойдане било.
Уже не дістанеш рукою
Волосся, яке ти любила.
Уже не накрутиш на пальці...
В душі закипає отрута.
Коріння верби - мов щупальці
Застиглого в темряві спрута.
Ворушиться лист під ногами,
Жене його вітер-загреба.
А місяць пливе над лугами.
І стогне душа ген до неба.
1967
* * *
25. Микола Руденко - ВІВЧАРКА
У двір мій забрела руда
Морозного, засніженого ранку,
Така безсила і така худа,
Що ледве-ледве доповзла до ґанку.
Здавалось, подих в ній уже зачах.
Не ворухнеться, - лиш беззвучно плаче.
В її вологих, жалісних очах
Було щось дивовижно несобаче.
На ребрах вовна - мов торішній мох.
Сусіда мовив:
- Негодяща псина...
Але за місяць ми уже удвох
Ходили до міського маґазина.
Всі дивувалися, коли вона
В зубах носила кошика додому.
А інколи була, мов ніч, сумна.
Куди зникала потім - невідомо...
Верталась. І, як водиться в собак,
Мені лизала руки винувато.
Якби на мене хтось підняв кулак,
Могла б його на шмаття розірвати.
Та якось я втікачку підстеріг.
Вона сиділа на горбі крутому.
Внизу - чужий паркан, чужий поріг.
Хазяйка з відрами ішла додому.
Вона коромисло зняла з плеча.
Покликала мою руду приблуду.
О, як чкурнула та навтікача!
Цього я довго, мабуть, не забуду.
А жінка розказала: в цім дворі
Її ще цуценям усі любили.
Носила в школу пранці дітворі.
Та якось незаслужено побили...
І ось, - як бачите...
Не в довгий час
Прийшов до мене жвавий парубійко.
Сказав, що ходить у дев'ятий клас.
П'ятірка - з мови, алґебра - на двійку.
Але хлопчина в тім не бачить зла, -
Збирається до коваля в науку...
Вівчарка неквапливо підійшла,
Хвостом крутнула і лизнула руку.
Вона пробачила! Бо він прийшов
Її перепросити - не карати.
Лишився слід хлоп'ячих підошв
Та на душі болючий смуток втрати...
Я знов іду на заповітний горб,
Щоб здалеку побачити вівчарку,
Коли вона вагу школярських торб
Несе врочисто до шкільного парку.
1967
* * *
25. Микола Руденко - РОЗМОВА З СОНЦЕМ
Сонце!..
Я мушу поговорити
З тобою відверто,
Як вчила мати.
Я не напрошуюсь
У фаворити,
Бо змалку не вмію
Спину згинати.
А, може, слід уточнити, -
Не змалку
(Бо це правда наполовину), -
Відтоді, як смерть
У залізнім кавалку
Наскрізь мені
Продовбала спину.
Відтоді,
Як серце пропахло димом
В сліпому,
Кривавому потороччі, -
Я можу бути
Лише побратимом
Кому завгодно, -
Крім Чорної Ночі.
А для схиляння
Ти мусиш обрати
Поганців, що шепчуть
Молитви невірні.
На цьому ми й зійдемось,
Сонце-Брате, -
Вільні,
Розковані,
Непокірні...
І підем по світу,
Бійці-ветерани,
І світ заніміє у здивуванні;
І геть поховаються
Вбогі тирани,
Немов блощиці
В щілини диванні.
І словом, що крає
Ліпше від бритви,
Ми не зачепимо
Їх, безпорадних.
Нехай шепочуть
Свої молитви
В гаптованих лжею
Лівреях парадних.
Бо нам нічого
Від них не треба, -
Все нам дала
Променева мати:
Є досить волі,
Є досить неба,
Є досить сили,
Щоб світ тримати!
1966
* * *
26. Mykola Rudenko - У час прозрінь, падінь і струсів
У час прозрінь, падінь і струсів,
У час вагань і дозрівань
Я те пізнав, що знати мусів
Іще в свою донецьку рань.
Збагнув, яким струмком лінивим
Текли мої скупі рядки.
Неначе був я неґативом,
Де чорне й біле - навпаки.
Хто в пошуках себе не зрадив,
Той знайде істину саму:
Який туман на мозок падав
І звідки взявся, і чому?..
З усіх бійниць іржаві стріли
На нас націлені були.
Ми починали і старіли
Серед облудної хвали.
Я відшукав свої причали,
Та з неба не зірву зірок:
В моєму віці вже кінчали,
А я роблю лиш перший крок.
Та я ще викочу гармати.
Якщо заржавіли, - тоді
Наймусь шляґбавми підіймати:
Нехай проходять молоді.
1967
* * *
27. Микола Руденко - Десь Ніч вимагає у Сонця мій мозок...
Десь Ніч вимагає у Сонця мій мозок:
- Третина - твоя. Ні претенсій, ні позик.
А в іншій третині ми житимем спільно.
Там сутінки будуть, там буде утома.
Там буде велике кохання між нами.
І ти будеш вдома, і я буду вдома,
Щоб разом радіти синами і снами.
1968
Микола Руденко - Ти хочеш раю...
Ти хочеш раю -
Такого краю,
Де мудрі всі?..
Є непідсудні
Космічні будні
В земній росі.
Напни косинку,
Ходім в росинку,
Мерщій ходім.
В росинці -
роси,
Луги й покоси,
Веселий дім.
Сріблисті феї
Тобі лілеї
Вплетуть до кіс.
Все пурпурове,
Нове, казкове -
І дім, і ліс.
А в тому домі
Нас невідомі
Ждуть чудеса.
Бо навіть зорі
В небеснім хорі
Лише роса!..
1967
* * *
28. Микола Руденко - Забута Могила
В минувщині, за років пеленою,
Давно зотліла воскова свіча.
Чого ж ти, мертвий, встав переді мною?
Хіба мені живих не вистача?
Я сам умирав за отими лугами.
Ховав братів, яким хотілось жить...
А тут плита, зачовгана ногами,
Що випадково на шляху лежить.
Цей камінь не засмучує нітрохи,
Бо вже минуло років понад сто,
Як жив дворянчик за царя Гороха,
Не геній, - просто так собі ніхто.
Чому його у тридцять п'ять не стало, -
Кому до цього діло в наші дні?
Тут ставлять клунки, ріжуть хліб та сало.
Під возом б'ються зв'язані півні...
Ти, певне, був тендітний та недужий,
Із діда-прадіда аристократ.
Та я чомусь до тебе не байдужий,
Хоч ти по класу ворог, а не брат.
Я ніби облетів чужі сузір'я
І після довгих мандрів та борінь
Знов повернувся на старе подвір'я,
Де вже змінилось кілька поколінь.
Нехай тебе не ображають клунки
І мови грубувата простота.
Навіщо зводити старі рахунки?
Поглянь - селянка Пушкіна чита...
Не вік нам, грішним, торохтіти возом, -
Усі ми будемо отам, де ти.
Але за те, що нас єднає Розум,
Я ладен сам під камінь цей лягти.
1968
* **
знову нема в гуглі. Шматок дістав у Яндексі до слова "могильник-час" звідси https://chtyvo.org.ua/authors/Rudenko_Mykola/Prozrinnia/, решту додруковую
29. Микола Руденко - НА ДАМБІ
Біля будки кленовий лист
Вже вкриває іржа руда.
В будці мешкає бульдозерист, -
Дамбу глиняну догляда.
За дверима дубок молодий, -
Ще рости йому і рости.
Вечорами кудлай рудий
Завива на церковні хрести.
Вітер клени чубаті стриже.
Жар осінній в долоні беру.
...Та невже,
та невже,
та невже
Я у Бабиному Яру?
Баба, Баба...
Що за одна?
Все поглинув могильник-час.
Вже ту Бабу ніхто не зна, -
Є лиш назва...
Та й годі з вас.
До світил промовляють півні.
Обважнілі кущі від роси.
Я іду...
І здається мені -
Чую з глинищ хрипкі голоси.
І зненацька із урвищ крутих,
Де пульсує коріння живе,
Потрапляю в оточення тих,
Хто по ріках підземних пливе.
- Мамо, дай весло, -
Вигребу в село...
На млині старого Мойше
Весело було.
- Доню, потерпи.
Виглянь у степи.
Хуторянські молодиці
Пробують серпи.
А чи я, чи ти, -
Мусим догребти.
І не зрадять, і порадять,
Як там утекти...
Хустка на траві.
Голова в крові...
- А куди ж тікати, мамо?
Ми ж бо неживі...
Наростає в деревах свист.
Впали перші краплини дощу.
Кличе жінку бульдозерист,
Щоб на стіл подала борщу.
Баба, Баба...
Разок зубів
І хустина квітчаста на ній.
А у кошику повно грибів...
Гриб шукає старий перегній.
Він інакше не здатний рости:
Є нещадний закон боротьби...
Чесний розуме, захисти, -
Ми ж бо люди, а не гриби.
1968
30. Микола Руденко - Усе, чому колись діди служили...
Усе, чому колись діди служили,
Сьогодні - мов пір'їна у крилі.
Хтось натягнув на Місяць наші жили,
Щоб потім зав'язати на Землі.
А в жили ті погнав живу вологу,
Зробивши кров'ю море-океан.
Рука на Місяці, на Волзі - ноги.
А це тепер - немов один Іван.
Та пам'ятай, окрилений жагою, -
Цього не можна обминуть ніяк:
Ворушиться у тебе під ногою
Твій годувальник -
дощовий черв'як.
Якщо його в чорноземы не стане, -
Лани тобі плодів не принесуть.
Тож обережніше ступай, Іване:
Тепер ти - Велетень...
І в цьому суть.
1968
31. Микола Руденко - Мені казали космонавти...
Мені казали космонавти,
Що Космос - діло не просте.
І те, що із дитинства знав ти -
Все не так, усе не те.
У спектрі радіо-проміння
Так пломеніють небеса,
Що Сонце неживою тінню
Над головою повиса.
Воно - немов би чорна дірка
Чи то старий, іржавий щит.
І чорним цвяхом кожна зірка
У морі полум'я стирчить.
Тож, мабуть, істина висока,
Яку ти бачити хотів,
Залежить від природи ока,
Не від реальності світів.
1969
отак і закінчив переписувати збірочку, придбану майже два роки тому. Перевіряв які вірші є у доступі в інтернеті, яких нема. Останніх набирав, шматочки цитувань, якщо попадалися - копіював. Спершу йшов зсередини до кінця, потім зсередини до початку, дійшов до передмов, яких першими й електронізував в 2018-ому... уточнення: перші передруковані тексти з тої збірочки публіковані все ж 1 січня 2019. Може, напередодні й набирав, не пам'ятаю))https://www.facebook.com/notes/степан-храбров/лірика-миколи-руденка-ігор-качуровський-до-інших-передрукованих-статей-і-докумен/1958001650962141
https://www.facebook.com/notes/стефидло-хоробре/петро-григоренко-микола-руденко-поет-філософ-борець-вступне-слово-до-самвидавної/1746967998742149
поезії:
https://www.facebook.com/notes/stefan-khrabrov/руденко-поезії-чого-не-довистачало-за-пошуком-в-гуглі/2081957768526210
https://www.facebook.com/notes/stefan-khrabrov/продовження-добірки-відсутніх-творів-мруденка-у-нагуглюваному-вигляді/2098911676830819
https://www.facebook.com/notes/stefan-khrabrov/вірші-миколи-руденка-з-балтиморської-збірочки-які-не-нагуглювались/2952477384807573
https://www.facebook.com/notes/stefan-khrabrov/чого-немає-в-мережі-в-друкованому-викладі-з-віршів-миколи-руденка-і-статтей-деяк/3112043302184313