моя wawa
це буде певною мірою досить безглуздий пост, адже я намагатимусь описати те, що неможливо описати, і показати те, що неможливо побачити не-на-власні-очі.
варшава була різною, вона заливала нас дощами, засипала снігом дороги настільки, що життя у місті застягло на усіх ключових магістралях. вона заливала одяг холодною водою наскрізь, вона вдарила колючим вітром і морозами десь під -20 на прощання, вона примусила повертатись до себе три години з кракова на підлозі в коридорі потяга, вона постійно підкидала нам "ароматизатора" в автобус дорогою в гуртожиток.
і, тим не менше, я таки закохалась. чорт, вже пройшов місяць, а я досі пам*ятаю, як ми вперше вийшли на nowy świat, як вперше вибрались тинятись по старувці і цей фантастично романтичний барбакан, як вперше опинились на маршалковській, як вперше спустились в метро (нехай лише за проїзними), як над самою зупинкою на краю географії (у черговий шопінг-забіг) літали літаки, до яких, здавалось, досить тільки підстрибнути, цей зимовий сад у бібліотеці і цю прозору підлогу між поверхами у ній же... наші вилазки у нічні клуби (інколи з бюджетом у цілих два злотих), наші таксі й в епізодах нічні автобуси, вусатого вахтера і наші намагання зробити дуже наукові обличчя о третій ночі, наші "світлофори", макарони і "запукай і пхай", мої фантастичні побачення в найкращих традиціях голівудських фільмів, зрештою, мартіні, на яке ми більше не можемо дивитись. і коли вже, здавалось, кошик з емоціями наповнений по самі вінця, виявилось, що гейм із нот овер. бо попереду була остання ніч прощання
...і той стан, коли важливі тільки "тут і тепер", коли поруч можуть бути тільки долею ретельно відібрані й подаровані люди, де може грати лише справжня і правильна музика, де рухи, слова і мовчання ідеально лягають на твої глибинні мікросхеми. да, я сентиментальна ідіотка, але після цього світанку, чесно, не шкода було і померти
дякую варшаві, ані, регіні спектор, моїй цифромильниці, літровому мартіні, марріотту і, звісно, Д.
варшава була різною, вона заливала нас дощами, засипала снігом дороги настільки, що життя у місті застягло на усіх ключових магістралях. вона заливала одяг холодною водою наскрізь, вона вдарила колючим вітром і морозами десь під -20 на прощання, вона примусила повертатись до себе три години з кракова на підлозі в коридорі потяга, вона постійно підкидала нам "ароматизатора" в автобус дорогою в гуртожиток.
і, тим не менше, я таки закохалась. чорт, вже пройшов місяць, а я досі пам*ятаю, як ми вперше вийшли на nowy świat, як вперше вибрались тинятись по старувці і цей фантастично романтичний барбакан, як вперше опинились на маршалковській, як вперше спустились в метро (нехай лише за проїзними), як над самою зупинкою на краю географії (у черговий шопінг-забіг) літали літаки, до яких, здавалось, досить тільки підстрибнути, цей зимовий сад у бібліотеці і цю прозору підлогу між поверхами у ній же... наші вилазки у нічні клуби (інколи з бюджетом у цілих два злотих), наші таксі й в епізодах нічні автобуси, вусатого вахтера і наші намагання зробити дуже наукові обличчя о третій ночі, наші "світлофори", макарони і "запукай і пхай", мої фантастичні побачення в найкращих традиціях голівудських фільмів, зрештою, мартіні, на яке ми більше не можемо дивитись. і коли вже, здавалось, кошик з емоціями наповнений по самі вінця, виявилось, що гейм із нот овер. бо попереду була остання ніч прощання
...і той стан, коли важливі тільки "тут і тепер", коли поруч можуть бути тільки долею ретельно відібрані й подаровані люди, де може грати лише справжня і правильна музика, де рухи, слова і мовчання ідеально лягають на твої глибинні мікросхеми. да, я сентиментальна ідіотка, але після цього світанку, чесно, не шкода було і померти
дякую варшаві, ані, регіні спектор, моїй цифромильниці, літровому мартіні, марріотту і, звісно, Д.