Кому належать Чернівці - чергове і ще не останнє
В продовження теми про Чернівці і кому ж по-справжньому належить це химерне місто - уривок з не раз вже мною рекламованої книжки Василя Кожелянка «Срібний павук». Її дія починається навесні 1938 року, герої - два многонадійні поліцейські детективи Кароль Штефанчук (українець) та Гельмут Гартль (німець) саме сидять у засідці, очікуючи появи небезпечного розбійника Думітру Кантемира. Випадково так склалося, що місце засідки - один з найшикарніших чернівецьких ресторанів (а що зробиш, коли розбишака унадився саме сюди, приваблений апетитними формами одної з офіціанток), щоб не привертати до себе уваги, детективи змушені замовляти вино і їжу (теж надзвичайно апетитно описані), звичайно, на державний кошт. В перерві між поїданням, попиванням і почитуванням газет вони ще й споглядають вуличні сцени, одна з яких наочно демонструє, яким духом дише цей уламок покійної імперії, «споконвічно румунське, та все-таки геть непевне місто».
«Кароль просто дивився у вікно. Нічого цікавого.
Згодом його увагу привернула фіра з сіном, запряжена двома кіньми, що обережно спускалася на п’яца Унірій по страда Бринковяну. Коней притримував ґазда - середніх літ буковинський вуйко у киптарику, кучмі і постолах. Міцний середняк, відзначив Кароль, бо ади, коні ситі, через на ґазді виблискує міддю і батіг з червоною китицею з волічки, - бідний мав би одну худу шкапу, батіг із сирцю, а підперезаний був би окравкою, тай звідки у бідного сіно на продаж навесні. Та - не багач, бо без наймита. Але куди цей вуйко везе своє сіно? Невже до монумента?! Посеред площі стояв монументул Унірій, який румунська влада спорудила на відзнаку «звільнення Буковини і утвердження краю у лоні Великої Румунії на віки вічні». Зроблено це було на місці Пієти - фігури Матері Божої з мертвим Ісусом на руках, і являло собою композицію, центральним елементом якої був молдовський буйвол, що топче ратицями австрійського орла. Старі ще австрійські чернівчани дуже кривилися від того несмаку, бо хто це бачив, аби корова наступила на таку велику птаху, а патріотично налаштовані громадяни, що ще вважали себе підданими Дунайської монархії, відверто обурювалися з того, як нова влада зневажає головний символ Імперії. Тому німецькі та українські студенти час від часу, особливо після пивних комерсів своїх буршеншафтів, збиткувалися над цим неадекватним бугаєм.
Невже і тепер?! Серед білої днини?! Так і є! Вуйко неквапом зупинив фіру біля монумента, взяв вила і швидко скинув сіно навпроти бугаєвої морди. Потім об’їхав фірою монумент, витягнув латаний мішок і насипав під цоколь купу кінських кізяків, навпроти місця, діаметрально протилежного бугаєвій морді. Закінчивши, сів на фіру, хвацько ляснув батогом і поторохтів догори тією ж вулицею, якою й приїхав. За рогом примарії зупинився, там до нього підійшло кілька студентів університету. Кароль безпомильно впізнав у них корпорантів німецького буршеншафту «Армінія» та українського «Запороже» (о, згадала, що колись ми обіцяли собі і про студентські корпорації у міжвоєнних Чернівцях поговорити, саме є привід :-) ), хоча вони були без свої «кольорів», тобто без корпоративних шапочок, картузів і стрічок. Бурші відрахували вуйкови плату за сіно і він, задоволено вйокнувши, поїхав, а студіозуси, зловтішно гігікаючи, вийшли з-за рогу і витріщилися на «символ румунської величі», який так об’ївся сіном, що аж си обіср-в... Справді, цей бугай якийсь проблемний на предмет дефекації, недаремно німці називають його не Унірій, а Уріній... Кароль, спостерігаючи за корпорантами, дещо згадав зі своєї студентської юности, торкнувся рожевого рівненького гарненького шрамика на лівій щоці і похмуро глянув на напарника. Той уже теж дивився у вікно, і, гідно оцінивши ситуацію, душився зі сміху.
- Цілу фіру сіна, га, Каролю, - витирав уявні сльози Гельмут, - цілу фіру дали їсти ворожі елементи символу великорумунської слави!...
- Цілий мішок, цілий мішок екскрементів, Гельмуте, він віддав назад, - реготав Кароль».
«Кароль просто дивився у вікно. Нічого цікавого.
Згодом його увагу привернула фіра з сіном, запряжена двома кіньми, що обережно спускалася на п’яца Унірій по страда Бринковяну. Коней притримував ґазда - середніх літ буковинський вуйко у киптарику, кучмі і постолах. Міцний середняк, відзначив Кароль, бо ади, коні ситі, через на ґазді виблискує міддю і батіг з червоною китицею з волічки, - бідний мав би одну худу шкапу, батіг із сирцю, а підперезаний був би окравкою, тай звідки у бідного сіно на продаж навесні. Та - не багач, бо без наймита. Але куди цей вуйко везе своє сіно? Невже до монумента?! Посеред площі стояв монументул Унірій, який румунська влада спорудила на відзнаку «звільнення Буковини і утвердження краю у лоні Великої Румунії на віки вічні». Зроблено це було на місці Пієти - фігури Матері Божої з мертвим Ісусом на руках, і являло собою композицію, центральним елементом якої був молдовський буйвол, що топче ратицями австрійського орла. Старі ще австрійські чернівчани дуже кривилися від того несмаку, бо хто це бачив, аби корова наступила на таку велику птаху, а патріотично налаштовані громадяни, що ще вважали себе підданими Дунайської монархії, відверто обурювалися з того, як нова влада зневажає головний символ Імперії. Тому німецькі та українські студенти час від часу, особливо після пивних комерсів своїх буршеншафтів, збиткувалися над цим неадекватним бугаєм.
Невже і тепер?! Серед білої днини?! Так і є! Вуйко неквапом зупинив фіру біля монумента, взяв вила і швидко скинув сіно навпроти бугаєвої морди. Потім об’їхав фірою монумент, витягнув латаний мішок і насипав під цоколь купу кінських кізяків, навпроти місця, діаметрально протилежного бугаєвій морді. Закінчивши, сів на фіру, хвацько ляснув батогом і поторохтів догори тією ж вулицею, якою й приїхав. За рогом примарії зупинився, там до нього підійшло кілька студентів університету. Кароль безпомильно впізнав у них корпорантів німецького буршеншафту «Армінія» та українського «Запороже» (о, згадала, що колись ми обіцяли собі і про студентські корпорації у міжвоєнних Чернівцях поговорити, саме є привід :-) ), хоча вони були без свої «кольорів», тобто без корпоративних шапочок, картузів і стрічок. Бурші відрахували вуйкови плату за сіно і він, задоволено вйокнувши, поїхав, а студіозуси, зловтішно гігікаючи, вийшли з-за рогу і витріщилися на «символ румунської величі», який так об’ївся сіном, що аж си обіср-в... Справді, цей бугай якийсь проблемний на предмет дефекації, недаремно німці називають його не Унірій, а Уріній... Кароль, спостерігаючи за корпорантами, дещо згадав зі своєї студентської юности, торкнувся рожевого рівненького гарненького шрамика на лівій щоці і похмуро глянув на напарника. Той уже теж дивився у вікно, і, гідно оцінивши ситуацію, душився зі сміху.
- Цілу фіру сіна, га, Каролю, - витирав уявні сльози Гельмут, - цілу фіру дали їсти ворожі елементи символу великорумунської слави!...
- Цілий мішок, цілий мішок екскрементів, Гельмуте, він віддав назад, - реготав Кароль».