Кому належать Чернівці або Ім'я троянди
(Продовження пригоди на п’яца Унірій)
А на площі тим часом з’явився жандар. Маленький, чорний і страшенно лютий. Студіозуси, вгледівши представників влади, заклопотано пішли собі по Прінчіпеле Кароль у напрямку університету, жандар провів їх підозрілим поглядом, а потім почав репетувати. Кричав, аж поки не прибіг головний двірник центральної частини Чернівців - Ясьо. Він, як завжди, був у капелюсі зі спущеними крисами, старому латаному робочому плащі та білій сорочці з модною тоненькою краваткою - пана Яся Недаремно називали фанатом чистоти. Поспішаючи на жандарів вереск, Ясьо прихопив з собою лише бляшану шуфельку для сміття, а мітлу - забув. Тепер він руками згортав сіно на шуфельку, збираючись віднести його на смітник, але жандар сердито схопив його за комір і, бризкаючи слиною, вказував на кінські екскременти. Ясьо знизав плечима і зібрався йти, очевидно, за мітлою, але жандар обернув його у бік монумента і штовхнув межи плечі. Ясьо оглянувся туди-сюди, вбрав робочі рукавиці і підійшов до поблизької клумби, де поміж трояндами ріс вчасно не зрізаний трандафір - здичавіла троянда. двірник нарвав жмут трандафіру, зімпровізував мітлу і взявся прибирати за буйволом.
- Бачиш, Гельмуте, - вдавано глибокодумно сказав Кароль, - що робить цей двірник пан Ясьо?
- Що, що, - Гельмут витирав уже справжні сльози, - усуває Урінієву шкоду.
- А з чого він мітлу зробив?
- З трандафіру, здається.
- А через кілька десятків років складеться легенда, що, мовляв, Чернівці - це таке дивовижне місто, таке екхотично-романтичне, таке артистично-вишукане, що там навіть двірники підмітають хідники трояндами.
Гельмут здивовано подивився на Кароля і буркнув:
- Я цю дурницю уже десь чув».
Звичайно, і ми теж чули, а зараз, я майже певна, нам докладніше розкажуть про трояндові віники. Однак обом детективам стало вже не до вуличних сцен - з’явився їхній клієнт, тоді вони його застукали у теплій компанії звабливої офіціанточки, тоді транспортували до квестури, але по дорозі трапилася їм несамовито вродлива чужоземка з нансенівським паспортом, панна Марія, рідною мовою якої був санскрит. І таке досі веселе життя обох приятелів водномить перетворилося на трагічно-романтичну пригоду, таке собі танго втрьох.
Але це все є дальшим змістом «Срібного павука», ми ж собі можемо поговорити про трандафір і його лінгвістично-ботанічних родичів. Напевно, багато хто дивувався, чому майже в усіх європейських мовах прекрасна квітка, цариця квітів називається схоже - розою, росою, рожою, ружею, а в нас чомусь довгим словом - троянда! І це спричиняє чимало прикрощів перекладачів, які не знають, як краще відтворити назву знаменитого роману Умберто Еко (зрештою його так і залишили «Іменем рози», посилаючись на те, що є ж у нас роза вітрів).
А це, виявляється, від грецького слова «тріандафіле» (чесно попереджаю, що весь цей уступ я пишу з пам’яті, не заглядаючи ні у книжки, ані навіть у гугл, тому можу щось і поплутати), що начебто означає «тридцятипелюсткова». Мабуть, у грецькій мові це такий постійний епітет, бо сама квітка, як зрозуміло з назви острова Родос, зветься більш-менш так, як у людей. Натомість в українській мові тріндафіла спершу зробилася трандифеллю (у когось з перших наших байкарів - чи то Глібова, чи то Гулака-Артемовського, є навіть байка про свиню і квітку: «Знайшла понура клад, обиду превелику, трандифель поколола пику»), а там і трояндою. Натомість якась бічна трояндова гілка стала диким трандафіром - і перетворилася у трояндовий віник.
А на площі тим часом з’явився жандар. Маленький, чорний і страшенно лютий. Студіозуси, вгледівши представників влади, заклопотано пішли собі по Прінчіпеле Кароль у напрямку університету, жандар провів їх підозрілим поглядом, а потім почав репетувати. Кричав, аж поки не прибіг головний двірник центральної частини Чернівців - Ясьо. Він, як завжди, був у капелюсі зі спущеними крисами, старому латаному робочому плащі та білій сорочці з модною тоненькою краваткою - пана Яся Недаремно називали фанатом чистоти. Поспішаючи на жандарів вереск, Ясьо прихопив з собою лише бляшану шуфельку для сміття, а мітлу - забув. Тепер він руками згортав сіно на шуфельку, збираючись віднести його на смітник, але жандар сердито схопив його за комір і, бризкаючи слиною, вказував на кінські екскременти. Ясьо знизав плечима і зібрався йти, очевидно, за мітлою, але жандар обернув його у бік монумента і штовхнув межи плечі. Ясьо оглянувся туди-сюди, вбрав робочі рукавиці і підійшов до поблизької клумби, де поміж трояндами ріс вчасно не зрізаний трандафір - здичавіла троянда. двірник нарвав жмут трандафіру, зімпровізував мітлу і взявся прибирати за буйволом.
- Бачиш, Гельмуте, - вдавано глибокодумно сказав Кароль, - що робить цей двірник пан Ясьо?
- Що, що, - Гельмут витирав уже справжні сльози, - усуває Урінієву шкоду.
- А з чого він мітлу зробив?
- З трандафіру, здається.
- А через кілька десятків років складеться легенда, що, мовляв, Чернівці - це таке дивовижне місто, таке екхотично-романтичне, таке артистично-вишукане, що там навіть двірники підмітають хідники трояндами.
Гельмут здивовано подивився на Кароля і буркнув:
- Я цю дурницю уже десь чув».
Звичайно, і ми теж чули, а зараз, я майже певна, нам докладніше розкажуть про трояндові віники. Однак обом детективам стало вже не до вуличних сцен - з’явився їхній клієнт, тоді вони його застукали у теплій компанії звабливої офіціанточки, тоді транспортували до квестури, але по дорозі трапилася їм несамовито вродлива чужоземка з нансенівським паспортом, панна Марія, рідною мовою якої був санскрит. І таке досі веселе життя обох приятелів водномить перетворилося на трагічно-романтичну пригоду, таке собі танго втрьох.
Але це все є дальшим змістом «Срібного павука», ми ж собі можемо поговорити про трандафір і його лінгвістично-ботанічних родичів. Напевно, багато хто дивувався, чому майже в усіх європейських мовах прекрасна квітка, цариця квітів називається схоже - розою, росою, рожою, ружею, а в нас чомусь довгим словом - троянда! І це спричиняє чимало прикрощів перекладачів, які не знають, як краще відтворити назву знаменитого роману Умберто Еко (зрештою його так і залишили «Іменем рози», посилаючись на те, що є ж у нас роза вітрів).
А це, виявляється, від грецького слова «тріандафіле» (чесно попереджаю, що весь цей уступ я пишу з пам’яті, не заглядаючи ні у книжки, ані навіть у гугл, тому можу щось і поплутати), що начебто означає «тридцятипелюсткова». Мабуть, у грецькій мові це такий постійний епітет, бо сама квітка, як зрозуміло з назви острова Родос, зветься більш-менш так, як у людей. Натомість в українській мові тріндафіла спершу зробилася трандифеллю (у когось з перших наших байкарів - чи то Глібова, чи то Гулака-Артемовського, є навіть байка про свиню і квітку: «Знайшла понура клад, обиду превелику, трандифель поколола пику»), а там і трояндою. Натомість якась бічна трояндова гілка стала диким трандафіром - і перетворилася у трояндовий віник.