Моршинське літо
На жаль, інколи буває так, що загалом приємний період часу починається не дуже добре. От і мені таке трапилося цього моршинського літа (Нічого страшного, треба просто пам’ятати, що то був не початок сумного кінця, а, як казала Аня Ширлі, кінець сумного початку).
Дорога до Моршина з нашого Самбора наче й не дуже тривала, а таки втомлива. Вокзал, електричка, Стрий, маршрутка, Моршин, а тоді ще дотягти речі до готелю - бо прямого під’їзду нема, готельчик у лісі. Загалом це зо три години, після яких, особливо в спеку, дуже хочеться прийняти душ і змінити дорожню одежу на щось легше. Нестети, це неможливо. Слід ще годину почекати: ми приїжджаємо до готелю близько одинадцятої, а «день проживання» закінчується щойно о дванадцятій, ну і потрібно ще прибрати номер. Зазвичай найтяжчі торби (цього разу була лише одна така) залишаємо в рецепції, мама сідає в тіні біля фонтанчику, а я тим часом залагоджую всі формальності, купую водяну картку, домовляюся про процедури та харчування. При тутешній простоті звичаїв години-півтора на це все аж забагато, найпізніше о першій ми вже можемо розгосподарюватися і розпакуватися.
Та не цього разу. Попередня мешканка приділеної нам кімнати, весь час послуговуючись зворотом «Жєнщіна!» заявила, що раніше другої вона не вибереться, а ми собі можемо сидіти надворі, як сиділи, «нічєво страшного, всє так сідят!» Мала б я іншу вдачу, то якось зуміла б її застрахати, або бодай пригрозити адміністрації готелю, щоб навела лад. Та ба. Ну що ж, буває всяке, у наше перше моршинське літо попередні мешканці взагалі застрягли на кілька днів, бо не зуміли взяти квиток, нас тоді запхнули до тимчасово порожнього люксу, ще й за звичайною ціною. Якби ж мене попросили почекати… Та ні, просто нахабно заявили, що: «Нічєво страшного, всє так сідят».
Звичайно, знайомство за подібних обставин навряд чи викликає симпатію, але й без того російська мова тієї жінки якось мені різанула вухо - не тому, що російська. Російськомовних у Моршині досить. Але це була якась незвична мова. Наче не в нашої, української російськомовної, а таки з самої Росії. Маячня, - вирішила я, - звідки б у Моршині 2017-го року взялися росіяни?
Але, коли ми врешті дісталися жаданого номера (дійсно варто було почекати, добре розміщений, вікнами у ліс і на північ, з балкончиком і доволі просторий), покоївка Леся якось мимохідь пояснила, що до нас тут жила пара з Білорусії. Ото ба.
Інший мій білоруський контакт трапився через кілька днів і наче підтвердив те моє перше мовне враження, хоча проходив за зовсім інших обставин, цілком мирних і навіть приязних - я саме сиділа в кабінеті лікарки-косметолога, а тут якась пацієнтка прийшла записатися до неї на прийом. І теж, сама без принуки, зізналася, що вона з Білорусії.
- А я відразу впізнала, - цілком доброзичливо зауважила лікарка, - у вас мова трішки не така, як в наших росіян.
І справді, коли ми пізніше звели докупи свої спостереження, то згодилися, що мова наша росіян не така, як у «закордонних». Вже не кажу про лексику («пожалуйста, ваша решта»), але вони і розмовляють тихіше (це дуже відчувається!) та з іншими інтонаціями. Не кажу, кращими чи гіршими (як на мене, м’якшими), але іншими.
Дуже сподіваюся, що жодного білоруса я цим дописом не образила. Не можу, однак, не прикинути такого: зустріли ми в парку одну вже потроху знайому, українку з Білорусії, яка щороку сюди приїжджає. Вона гордо запевнила, що з однаковою легкістю розмовляє українською, російською та польською мовами.
- А білоруською?
Лише зітхнула.
Оригінал цього запису знаходиться на платформі http://tin-tina.dreamwidth.org/401439.html
Дорога до Моршина з нашого Самбора наче й не дуже тривала, а таки втомлива. Вокзал, електричка, Стрий, маршрутка, Моршин, а тоді ще дотягти речі до готелю - бо прямого під’їзду нема, готельчик у лісі. Загалом це зо три години, після яких, особливо в спеку, дуже хочеться прийняти душ і змінити дорожню одежу на щось легше. Нестети, це неможливо. Слід ще годину почекати: ми приїжджаємо до готелю близько одинадцятої, а «день проживання» закінчується щойно о дванадцятій, ну і потрібно ще прибрати номер. Зазвичай найтяжчі торби (цього разу була лише одна така) залишаємо в рецепції, мама сідає в тіні біля фонтанчику, а я тим часом залагоджую всі формальності, купую водяну картку, домовляюся про процедури та харчування. При тутешній простоті звичаїв години-півтора на це все аж забагато, найпізніше о першій ми вже можемо розгосподарюватися і розпакуватися.
Та не цього разу. Попередня мешканка приділеної нам кімнати, весь час послуговуючись зворотом «Жєнщіна!» заявила, що раніше другої вона не вибереться, а ми собі можемо сидіти надворі, як сиділи, «нічєво страшного, всє так сідят!» Мала б я іншу вдачу, то якось зуміла б її застрахати, або бодай пригрозити адміністрації готелю, щоб навела лад. Та ба. Ну що ж, буває всяке, у наше перше моршинське літо попередні мешканці взагалі застрягли на кілька днів, бо не зуміли взяти квиток, нас тоді запхнули до тимчасово порожнього люксу, ще й за звичайною ціною. Якби ж мене попросили почекати… Та ні, просто нахабно заявили, що: «Нічєво страшного, всє так сідят».
Звичайно, знайомство за подібних обставин навряд чи викликає симпатію, але й без того російська мова тієї жінки якось мені різанула вухо - не тому, що російська. Російськомовних у Моршині досить. Але це була якась незвична мова. Наче не в нашої, української російськомовної, а таки з самої Росії. Маячня, - вирішила я, - звідки б у Моршині 2017-го року взялися росіяни?
Але, коли ми врешті дісталися жаданого номера (дійсно варто було почекати, добре розміщений, вікнами у ліс і на північ, з балкончиком і доволі просторий), покоївка Леся якось мимохідь пояснила, що до нас тут жила пара з Білорусії. Ото ба.
Інший мій білоруський контакт трапився через кілька днів і наче підтвердив те моє перше мовне враження, хоча проходив за зовсім інших обставин, цілком мирних і навіть приязних - я саме сиділа в кабінеті лікарки-косметолога, а тут якась пацієнтка прийшла записатися до неї на прийом. І теж, сама без принуки, зізналася, що вона з Білорусії.
- А я відразу впізнала, - цілком доброзичливо зауважила лікарка, - у вас мова трішки не така, як в наших росіян.
І справді, коли ми пізніше звели докупи свої спостереження, то згодилися, що мова наша росіян не така, як у «закордонних». Вже не кажу про лексику («пожалуйста, ваша решта»), але вони і розмовляють тихіше (це дуже відчувається!) та з іншими інтонаціями. Не кажу, кращими чи гіршими (як на мене, м’якшими), але іншими.
Дуже сподіваюся, що жодного білоруса я цим дописом не образила. Не можу, однак, не прикинути такого: зустріли ми в парку одну вже потроху знайому, українку з Білорусії, яка щороку сюди приїжджає. Вона гордо запевнила, що з однаковою легкістю розмовляє українською, російською та польською мовами.
- А білоруською?
Лише зітхнула.
Оригінал цього запису знаходиться на платформі http://tin-tina.dreamwidth.org/401439.html