Про революцію (трішки детальніше)
Для мене все почалося вранці 22 листопада. Хоча рішення про непідписання угоди було оприлюднене днем раніше, тоді воно спровокувало лише дискусію за кавою про особливості нашої виборчої системи і можливості її вдосконалення.
Вранці п’ятниці я прийшла на роботу як звичайно, глянула френд-стрічку і зрозуміла, що пора виходити. Об одинадцятій я була під ЛОДА, звідти разом з друзями пронесла величезний український прапор через весь центр до пам’ятника Франкові. А потім був важкий день міркувань про те, що робити. Ідея їхати до Києва була прийнята в штики з боку родини, і тим більше її було б важко реалізувати без паспорта.
Вихідні провела на мітингах у Львові. Уже тоді з’явилося відчуття, що основні події будуть в столиці і що потрібно туди їхати. Бо це уже не політика - це життєвий вибір.
У понеділок отримала обидва паспорти (в іншому стояла річна шенгенська мультивіза). Ввечері знову була на мітингу. У вівторок вирішила їхати. У середу це рішення реалізувала. Четвер та п’ятницю провела в Києві, де зустріла безліч знайомих. Хтось був розгублений, хтось - рішучий, але всіх їх об’єднувала ірраціональна надія і бажання щось змінити. Ми грілися кавою та чаєм, малювали плакати на поліетиленовому полотні, співали, дискутували, мерзли, проходили повз колони беркуту, спали на підлозі у спальниках, готували їжу на корпоративній кухні, наш одяг пропахувався димом від бочок, а у повітрі усе більше нависало відчуття того, що щось має статися.
Я чула багато порівнянь між Київським і Львівським Євромайданами. Так, вони різні. Але у Львові ти вдома, ти захищений, тебе підтримують, у тебе немає страху. У Києві завжди є ризик. Але цей ризик об’єднує тебе з тисячами інших, які не пошкодували свого часу, здоров’я, зусиль, щоб бути тут. Можна довго аналізувати, що було зроблено правильно чи неправильно, але той неймовірний момент, коли о третій ночі під мокрим снігом ти співаєш гімн України разом з такими наївними і такими прекрасними молодими людьми, зробив для мого відчуття себе більше, ніж усі роки разом узяті.
А наступної ночі Майдан розігнали, тим самим забравши у нас право вільно і мирно висловлювати свою думку. І тепер це не просто життєвий вибір - це вибір, який потрібно відстояти.
Отак в наше повсякдення входить історія. Україна більше ніколи не буде такою, як раніше. Як би пафосно це не звучало.
Вранці п’ятниці я прийшла на роботу як звичайно, глянула френд-стрічку і зрозуміла, що пора виходити. Об одинадцятій я була під ЛОДА, звідти разом з друзями пронесла величезний український прапор через весь центр до пам’ятника Франкові. А потім був важкий день міркувань про те, що робити. Ідея їхати до Києва була прийнята в штики з боку родини, і тим більше її було б важко реалізувати без паспорта.
Вихідні провела на мітингах у Львові. Уже тоді з’явилося відчуття, що основні події будуть в столиці і що потрібно туди їхати. Бо це уже не політика - це життєвий вибір.
У понеділок отримала обидва паспорти (в іншому стояла річна шенгенська мультивіза). Ввечері знову була на мітингу. У вівторок вирішила їхати. У середу це рішення реалізувала. Четвер та п’ятницю провела в Києві, де зустріла безліч знайомих. Хтось був розгублений, хтось - рішучий, але всіх їх об’єднувала ірраціональна надія і бажання щось змінити. Ми грілися кавою та чаєм, малювали плакати на поліетиленовому полотні, співали, дискутували, мерзли, проходили повз колони беркуту, спали на підлозі у спальниках, готували їжу на корпоративній кухні, наш одяг пропахувався димом від бочок, а у повітрі усе більше нависало відчуття того, що щось має статися.
Я чула багато порівнянь між Київським і Львівським Євромайданами. Так, вони різні. Але у Львові ти вдома, ти захищений, тебе підтримують, у тебе немає страху. У Києві завжди є ризик. Але цей ризик об’єднує тебе з тисячами інших, які не пошкодували свого часу, здоров’я, зусиль, щоб бути тут. Можна довго аналізувати, що було зроблено правильно чи неправильно, але той неймовірний момент, коли о третій ночі під мокрим снігом ти співаєш гімн України разом з такими наївними і такими прекрасними молодими людьми, зробив для мого відчуття себе більше, ніж усі роки разом узяті.
А наступної ночі Майдан розігнали, тим самим забравши у нас право вільно і мирно висловлювати свою думку. І тепер це не просто життєвий вибір - це вибір, який потрібно відстояти.
Отак в наше повсякдення входить історія. Україна більше ніколи не буде такою, як раніше. Як би пафосно це не звучало.