Травневе Закарпаття
На перші травневі вихідні запланували трьохденний виїзд до сонячного Закарпаття. Щоправда, прогнози були не надто втішні, однак розпланована інколи навіть погодинно програма мотивувала більше, аніж сонечка на погодних сайтах.
Ужгород зустрічав молочним туманом передгір’я і не надто теплою погодою. Між потягом та автобусом до села Лумшори була майже година, тому вирішили іти до автостанції пішки. Дорогою насолоджувалися порожніми вулицями та набережною і рожевим цвітінням каштанів - так починався закарпатський травень. Проте початок подорожі, який не віщував ніяких пригод, став трохи нервовим через те, що я не правильно скопіювала адресу АС-2 з сайту bus.com.ua (вул. Фединця, 6, замість потрібної вул. Фединця, 61). Благо, що мали в запасі добрих 15 хвилин, тож встигли добігти на потрібну маршрутку. Далі - півтори години мальовничими Карпатами, і ми були в Лумшорах, місці, де закінчується дорога і починаються стежки на полонини, і місцем, де ще в 16 столітті був бальнеологічних курорт. Тепер це невелике село приваблює туристів незвичними процедурами: “варінням” на повільному вогні у чанах з сірководневою водою, яке поєднується з купанням у гірський річці. Однак перед тим, як спробувати головної лумшорської атракції, сходили до місцевих водоспадів (Соловей, якого я впізнала завдяки фото з Вікіпедії, та Давір).
Соловей - вид збоку.
Давір - вид згори.
Після гірської прогулянки повернулися до славнозвісних чанів (ремарка. Автобус зупиняється в добрих двох кілометрах від двох найбільших лумшорських баз, до яких потрібно іти лісовою дорогою на північний схід. Ще є декілька “домашніх” чанів на початку села, які можна впізнати завдяки характерній дерев’яній архітектурі - чани знаходяться всередині своєрідних колиб - і диму, який від них піднімається). Ми перейшли річку Туричку і замовили найближчу до неї колибу. Особливості приймання процедури нам пояснив місцевий працівник - приємний дядечко передпенсійного віку. І він же розпалив під чаном вогнище. Отож, перші 15 хвилин чемно сидіти на камінні в чані, щоб шийних хребець був під водою, час від часу пірнати для збереження температурного балансу тіла. Після цього - спуститися до річки і пірнути з головою. Далі - повернутися на 30 секунд в чан. І знову в річку. Так - 15 разів. Загалом купання триває приблизно 45 хвилин. Ще 15 хвилин - не переодягання.
Враження від цієї процедури - просто шалені! Спочатку ти ніжишся в теплій водичці (і майже не відчуваєш запаху сірководню), а далі - такий контрастний душ, що хочеться кричати! Пірнання з головою у річку, яка спускається з гірської полонини і, небось, ще несе в собі талу снігову воду, просто незабутнє. Рішення з’їздити в Лумшори - то безперечно правильне рішення. Єдина ложка дьогтю - купання в чанах не з дешевих. Година такого задоволення - 300 гривень за чан. Щоправда, для компанії з 4-6 чоловік сума досить підйомна, та й стільком туди можна без проблем поміститися.
Потім пообідала традиційною грибовою зупою і баношем, запила це домашнім вином і була готова до продовження програми.
Маленька проблема з Лумшорами - автобус туди їздить лише двічі на день: вранці та пообіді. Так як до пообіднього ще було ще трохи часу, вирішили спробувати стопнути машину. І, о диво, з однієї із баз саме поверталися мати з донькою, які охоче підкинули нас до Невицького.
Замок в Невицькому - один із моїх улюблених. Я уже була там взимку, а тепер побачила його з обрамленні зелені. Ми трохи поблукали дорогою до нього (пішли надто далеко, адже за останні 7 років перед ним встигли збудувати цілий комплекс, про існування якого не знала, а тому дезорієнтувалась), однак встигли прийти до початку дощу. Під вечір небо затягли грозові хмари, і час від часу чувся грім. Трохи погуляли попід стінами замку, помилувалися краєвидом, повгадували мови туристів навколо (таки угорська) і рушили вниз.
За годину уже були в Ужгороді, де поселилися в прекрасному хостелі “Місто”. Дуже і дуже раджу - чисто, затишно і приємні власники. Вони тільки розпочинають цей бізнес, тому особливо ретельно ставляться до всього. На вечерю сходили в улюблений домашній ресторанчик Господа та випили пива в Егані та Корзо 10 (до речі, пиво в останньому рубрикується на “чеське”, “закарпатське” та “українське”). От такі місцеві реалії.
Наступного дня ми поїхали до Берегово, однак сам день почався з “прекрасної” звістки - подзвонили з хостелу і сказали, що заброньований мною номер “затопило” і прийняти нас не можуть. Дещо відійшовши від шоку, почали дзвонити по всіх готелях та квартирах, але ймовірність знайти щось в розпал маювки прямувала до нуля. Тому приїхавши на місце призначення, пішли напряму в хостел, де я заявила що так не робиться, а тому або мене селять, або я спатиму в них у ресторані на підлозі (а ресторан, до слова, такий гламурний). Аргумент спрацював, і нас поселили в чудесному номері, тож це загладило весь негатив.
Далі пішли гуляти містом, яке є столицею “української Угорщини”. Тут справді багато хто не знає і не розуміє української мови, тут всі написи двомовні, а адміністративні будівлі прикрашають по два прапори. Маленьке містечко з червоними черепичними дахами аж кишіло туристами - Закарпаття отримувало свої бонуси через ситуацію з Кримом: воно працювало за двох.
Ми піднялися на вежу найстарішої будівлі у Берегово - римо-католицького костелу - атракція з розряду екстримальних, адже підніматися слід по напіваварійних сходах (в оголошенні про підйом на дзвіницю вказано, що рішення іти вгору туристи приймають на свій страх і ризик), зате вид на місто просто чарівний. Нас проводив приємний хлопчина, який постійно усміхався і майже нічого не розумів з того, що ми говоримо і про що запитуємо.
Після обіду та оглядової прогулянки нас застав дощ, який перечекали в хостелі, а далі продовжили бальнеологічний аспект подорожі - пішли до басейнів “Жайворонка”. Сказати, що там було багато людей - це не сказати нічого. Групи по 40, 50, навіть 90 (!) осіб чекали на свою чергу. Те, що ми таки потрапили всередину, і то доволі швидко, - поєднання везіння, наглості і того, що нас було лише двоє. У самих басейнах (один великий та джакузі в приміщенні та два - дорослий і дитячий - на свіжому повітрі) народу було не так багато, як очікуючих на вулиці. Запах сірководню тут майже не відчувається. Температура також варіювала: від найтеплішого джакузі до теплого на вулиці і “літнього” всередині. Найприємніше враження від берегівських басейнів - купання в теплій водичці під рясним дощем. Вартість такого задоволення - 50 грн/год.
Одразу через дорогу від басейну - винний підвальчик і заклад з вином на розлив, де ми влаштували собі дегустацію. Найбільше засмакувало “Льодове”, яке готують з винограду, зібраного перед заморозками. Це вино світло-солом’яного кольору з приємним ароматом і смаком, в якому відчувається ізюм. Якщо матимете нагоду - обов’язково куштуйте! Вечеряли ми фореллю в кафе з дуже смачною локальною кухнею “Кеменце”, куди не потрапили вдень через велику чергу (вранці це кафе, в обід - їдальня, ввечері - ресторан). Очевидно, черга таки виявилась показником якості.
Вранці останнього, третього, дня виїхали до Хусту. Після двогодинного переїзду смачно перекусили в кафешці “Стара хата” (моя перша кава за трі дні! І дуже класний борщ по-верховинськи) і відправилися на пошуки Селиського сиру. Якщо Берегово - це українська Угорщина, то Хуст - це вже Румунія. Деякі з пояснень дороги до місця купівлі сиру важко було зрозуміти через специфіку вимови. Поблукавши місцевим ринком, таки знайшли потрібну “точку”, якою виявився кіоск Форнетті. Ніколи б не здогадалася, що один з кращих українських сирів продається разом з слойоною випічкою. Дорогою від ринку до замку пройшли повз прекрасний зразок закарпатської дерев’яної готики - місцевий костел. Загалом, декілька храмів з дерев’яними шпилями та дзвіницями ми проїздили дорогою з Берегово, а тепер мали можливість роздивитися. Шкода тільки, що сам костел був зачинений.
Далі погуляли руїнами хустського замку, помилувалися панорамою міста і я зробила енну кількість спроб зазнимкувати рої метеликів-махаонів (деякі навіть виявилися вдалими). Збиралося на дощ, тому поспішили вниз.
Часу ще мали декілька годин, тож не полишала ідея подивитися Долину нарцисів. Громадський транспорт до Кіреші уже не їздив, пішки іти сил не було (особливо з напакованими наплечниками), тому прийняли вольове рішення і взяли туди таксі (якщо цікаво, поїздка туди-назад обійшлася у 70 грн). І я дуже рада, що ми таки потрапили до цього місця. Я дуже боялась розчаруватися, адже чула різні відгуки про Долину, але була приємно вражена. По-перше, тут просто неймовірний запах. По-друге, тут дуже красиво. Єдине, що розчаровувало - це діти, які продають букети квітів просто при в’їзді до Долини, і байдужі до цього міліціонери.
Дорогою до Хуста нас застала гроза - моментально здійнявся вітер, небо затягли хмари і стало темно. Коли дощ трохи припинився, ми встигли знайти місце для вечері, де і пересиділи основну зливу з піцою і локальним пивом Кіблер. А потім мокрими вулицями попрямували в напрямку вокзалу.
Незважаючи на маленькі і великі проблеми, Закарпаття залишається одним із моїх улюблених куточків світу. Таке різномовне, різнокультурне, різноетнічне - воно має свій неповторний шарм. За три дні я наче побувала в Карпатській Україні, прикордонних Словаччині, Угорщині, Румунії та Гуцульщині. Але незважаючи на всю мозаїку культур, це - частинка України, і сині та жовті прапорці на стовпах лінії електоропередач у прикордонному селі - найкращий тому доказ.
Ужгород зустрічав молочним туманом передгір’я і не надто теплою погодою. Між потягом та автобусом до села Лумшори була майже година, тому вирішили іти до автостанції пішки. Дорогою насолоджувалися порожніми вулицями та набережною і рожевим цвітінням каштанів - так починався закарпатський травень. Проте початок подорожі, який не віщував ніяких пригод, став трохи нервовим через те, що я не правильно скопіювала адресу АС-2 з сайту bus.com.ua (вул. Фединця, 6, замість потрібної вул. Фединця, 61). Благо, що мали в запасі добрих 15 хвилин, тож встигли добігти на потрібну маршрутку. Далі - півтори години мальовничими Карпатами, і ми були в Лумшорах, місці, де закінчується дорога і починаються стежки на полонини, і місцем, де ще в 16 столітті був бальнеологічних курорт. Тепер це невелике село приваблює туристів незвичними процедурами: “варінням” на повільному вогні у чанах з сірководневою водою, яке поєднується з купанням у гірський річці. Однак перед тим, як спробувати головної лумшорської атракції, сходили до місцевих водоспадів (Соловей, якого я впізнала завдяки фото з Вікіпедії, та Давір).
Соловей - вид збоку.
Давір - вид згори.
Після гірської прогулянки повернулися до славнозвісних чанів (ремарка. Автобус зупиняється в добрих двох кілометрах від двох найбільших лумшорських баз, до яких потрібно іти лісовою дорогою на північний схід. Ще є декілька “домашніх” чанів на початку села, які можна впізнати завдяки характерній дерев’яній архітектурі - чани знаходяться всередині своєрідних колиб - і диму, який від них піднімається). Ми перейшли річку Туричку і замовили найближчу до неї колибу. Особливості приймання процедури нам пояснив місцевий працівник - приємний дядечко передпенсійного віку. І він же розпалив під чаном вогнище. Отож, перші 15 хвилин чемно сидіти на камінні в чані, щоб шийних хребець був під водою, час від часу пірнати для збереження температурного балансу тіла. Після цього - спуститися до річки і пірнути з головою. Далі - повернутися на 30 секунд в чан. І знову в річку. Так - 15 разів. Загалом купання триває приблизно 45 хвилин. Ще 15 хвилин - не переодягання.
Враження від цієї процедури - просто шалені! Спочатку ти ніжишся в теплій водичці (і майже не відчуваєш запаху сірководню), а далі - такий контрастний душ, що хочеться кричати! Пірнання з головою у річку, яка спускається з гірської полонини і, небось, ще несе в собі талу снігову воду, просто незабутнє. Рішення з’їздити в Лумшори - то безперечно правильне рішення. Єдина ложка дьогтю - купання в чанах не з дешевих. Година такого задоволення - 300 гривень за чан. Щоправда, для компанії з 4-6 чоловік сума досить підйомна, та й стільком туди можна без проблем поміститися.
Потім пообідала традиційною грибовою зупою і баношем, запила це домашнім вином і була готова до продовження програми.
Маленька проблема з Лумшорами - автобус туди їздить лише двічі на день: вранці та пообіді. Так як до пообіднього ще було ще трохи часу, вирішили спробувати стопнути машину. І, о диво, з однієї із баз саме поверталися мати з донькою, які охоче підкинули нас до Невицького.
Замок в Невицькому - один із моїх улюблених. Я уже була там взимку, а тепер побачила його з обрамленні зелені. Ми трохи поблукали дорогою до нього (пішли надто далеко, адже за останні 7 років перед ним встигли збудувати цілий комплекс, про існування якого не знала, а тому дезорієнтувалась), однак встигли прийти до початку дощу. Під вечір небо затягли грозові хмари, і час від часу чувся грім. Трохи погуляли попід стінами замку, помилувалися краєвидом, повгадували мови туристів навколо (таки угорська) і рушили вниз.
За годину уже були в Ужгороді, де поселилися в прекрасному хостелі “Місто”. Дуже і дуже раджу - чисто, затишно і приємні власники. Вони тільки розпочинають цей бізнес, тому особливо ретельно ставляться до всього. На вечерю сходили в улюблений домашній ресторанчик Господа та випили пива в Егані та Корзо 10 (до речі, пиво в останньому рубрикується на “чеське”, “закарпатське” та “українське”). От такі місцеві реалії.
Наступного дня ми поїхали до Берегово, однак сам день почався з “прекрасної” звістки - подзвонили з хостелу і сказали, що заброньований мною номер “затопило” і прийняти нас не можуть. Дещо відійшовши від шоку, почали дзвонити по всіх готелях та квартирах, але ймовірність знайти щось в розпал маювки прямувала до нуля. Тому приїхавши на місце призначення, пішли напряму в хостел, де я заявила що так не робиться, а тому або мене селять, або я спатиму в них у ресторані на підлозі (а ресторан, до слова, такий гламурний). Аргумент спрацював, і нас поселили в чудесному номері, тож це загладило весь негатив.
Далі пішли гуляти містом, яке є столицею “української Угорщини”. Тут справді багато хто не знає і не розуміє української мови, тут всі написи двомовні, а адміністративні будівлі прикрашають по два прапори. Маленьке містечко з червоними черепичними дахами аж кишіло туристами - Закарпаття отримувало свої бонуси через ситуацію з Кримом: воно працювало за двох.
Ми піднялися на вежу найстарішої будівлі у Берегово - римо-католицького костелу - атракція з розряду екстримальних, адже підніматися слід по напіваварійних сходах (в оголошенні про підйом на дзвіницю вказано, що рішення іти вгору туристи приймають на свій страх і ризик), зате вид на місто просто чарівний. Нас проводив приємний хлопчина, який постійно усміхався і майже нічого не розумів з того, що ми говоримо і про що запитуємо.
Після обіду та оглядової прогулянки нас застав дощ, який перечекали в хостелі, а далі продовжили бальнеологічний аспект подорожі - пішли до басейнів “Жайворонка”. Сказати, що там було багато людей - це не сказати нічого. Групи по 40, 50, навіть 90 (!) осіб чекали на свою чергу. Те, що ми таки потрапили всередину, і то доволі швидко, - поєднання везіння, наглості і того, що нас було лише двоє. У самих басейнах (один великий та джакузі в приміщенні та два - дорослий і дитячий - на свіжому повітрі) народу було не так багато, як очікуючих на вулиці. Запах сірководню тут майже не відчувається. Температура також варіювала: від найтеплішого джакузі до теплого на вулиці і “літнього” всередині. Найприємніше враження від берегівських басейнів - купання в теплій водичці під рясним дощем. Вартість такого задоволення - 50 грн/год.
Одразу через дорогу від басейну - винний підвальчик і заклад з вином на розлив, де ми влаштували собі дегустацію. Найбільше засмакувало “Льодове”, яке готують з винограду, зібраного перед заморозками. Це вино світло-солом’яного кольору з приємним ароматом і смаком, в якому відчувається ізюм. Якщо матимете нагоду - обов’язково куштуйте! Вечеряли ми фореллю в кафе з дуже смачною локальною кухнею “Кеменце”, куди не потрапили вдень через велику чергу (вранці це кафе, в обід - їдальня, ввечері - ресторан). Очевидно, черга таки виявилась показником якості.
Вранці останнього, третього, дня виїхали до Хусту. Після двогодинного переїзду смачно перекусили в кафешці “Стара хата” (моя перша кава за трі дні! І дуже класний борщ по-верховинськи) і відправилися на пошуки Селиського сиру. Якщо Берегово - це українська Угорщина, то Хуст - це вже Румунія. Деякі з пояснень дороги до місця купівлі сиру важко було зрозуміти через специфіку вимови. Поблукавши місцевим ринком, таки знайшли потрібну “точку”, якою виявився кіоск Форнетті. Ніколи б не здогадалася, що один з кращих українських сирів продається разом з слойоною випічкою. Дорогою від ринку до замку пройшли повз прекрасний зразок закарпатської дерев’яної готики - місцевий костел. Загалом, декілька храмів з дерев’яними шпилями та дзвіницями ми проїздили дорогою з Берегово, а тепер мали можливість роздивитися. Шкода тільки, що сам костел був зачинений.
Далі погуляли руїнами хустського замку, помилувалися панорамою міста і я зробила енну кількість спроб зазнимкувати рої метеликів-махаонів (деякі навіть виявилися вдалими). Збиралося на дощ, тому поспішили вниз.
Часу ще мали декілька годин, тож не полишала ідея подивитися Долину нарцисів. Громадський транспорт до Кіреші уже не їздив, пішки іти сил не було (особливо з напакованими наплечниками), тому прийняли вольове рішення і взяли туди таксі (якщо цікаво, поїздка туди-назад обійшлася у 70 грн). І я дуже рада, що ми таки потрапили до цього місця. Я дуже боялась розчаруватися, адже чула різні відгуки про Долину, але була приємно вражена. По-перше, тут просто неймовірний запах. По-друге, тут дуже красиво. Єдине, що розчаровувало - це діти, які продають букети квітів просто при в’їзді до Долини, і байдужі до цього міліціонери.
Дорогою до Хуста нас застала гроза - моментально здійнявся вітер, небо затягли хмари і стало темно. Коли дощ трохи припинився, ми встигли знайти місце для вечері, де і пересиділи основну зливу з піцою і локальним пивом Кіблер. А потім мокрими вулицями попрямували в напрямку вокзалу.
Незважаючи на маленькі і великі проблеми, Закарпаття залишається одним із моїх улюблених куточків світу. Таке різномовне, різнокультурне, різноетнічне - воно має свій неповторний шарм. За три дні я наче побувала в Карпатській Україні, прикордонних Словаччині, Угорщині, Румунії та Гуцульщині. Але незважаючи на всю мозаїку культур, це - частинка України, і сині та жовті прапорці на стовпах лінії електоропередач у прикордонному селі - найкращий тому доказ.