Nulla dies sine linea. День 12. Міні-добірка?
Знову із кількахвилинним запізненням.
Давніше, але ж я тут і не постила давно.
Поки я вперто не писала/дряпала щось "у шухляду", кілька неопублікованих віршів назбиралося. Ці, а ще трохи шухлядних.
Допрацювати і подати кудись на друк? Буду думати.
Усе починається з погляду - тільки дивись:
осипаються стіни.
І пам`ять вертається вершником без голови.
І тане минуле, неначе земля Палестини,
неначе меди пахлави.
Латина дзвенить, наче мідь - і солодкі, як мід
ілюзії часу із золота, значень і миру.
І втрачений рай або край - це той самий бромід,
і втрачені гасла продовжують слати кумиру
з далеких печер-пірамід.
І голос, неначе латунь, оголошує суть:
коли донесуть, то тримайся того, що простіше.
І тане минуле крізь решето в білу росу,
і я, перейшовши потому печаль і грозу,
таки ні чорта не мудріша.
Минуле - минулому. Все починається знов.
І пам`ять стирається, тільки ще хочеться знати:
чи можна почати те ж саме із тих же основ
і як себе знову у тому, що буде - впізнати.
***
Ходити по чужій-чужій землі,
як ходять кораблі і в`ючені верблюди.
Ваш бог мене не знав, того не пожалів,
а вже за ним не пожаліли люди.
О спалена земля надламаних верхів,
надламаних вершин
і бідного розмаю.
Коли тебе не внесено в архів -
тебе немає.
Ходи собі один у вічній колотні,
вірші собі верши у вічній канителі.
Ваш бог мене не знав, того не завершив.
І дивиться земля мені з-під ніг.
Чужа Земля. Пустеля над пустелі.
***
Дівчинка Герда завжди була відверта.
Скільки вона оленів перетерпіла,
як вона вміє прийти до чужої хати:
- Ти, королево, зимна і біла-біла.
Тупнути ніжкою-босоніжкою:
- Гей, королево, досить йому брехати!
Ти його заморочила, відьма-схимниця.
Наговорила про чудеса.
І він на неї гляне, немов прокинеться.
І піде сам.
***
І човниковий біг, і човниковий шал,
і човниковий полумінь застуди.
Носити у собі охлялого вірша,
коли дорога прагне амплітуди,
коли гемоглобінова іржа
лягає на потрісканого рота,
коли тебе виводить під ворота
у зарості дрібного спориша,
коли тебе несе в коловороти
своя - чи то позичена - душа.
Нема куди, нема куди - до кого.
До дна напившись подиху глевкого,
надихавшись холодної води
ти їй киваєш: ну тоді веди.
І залиша...
І залишається така дрібнота
ступити у прочинені ворота.
***
Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер - це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п*єдесталі
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.
А воно десь чекає далі.
Давніше, але ж я тут і не постила давно.
Поки я вперто не писала/дряпала щось "у шухляду", кілька неопублікованих віршів назбиралося. Ці, а ще трохи шухлядних.
Допрацювати і подати кудись на друк? Буду думати.
Усе починається з погляду - тільки дивись:
осипаються стіни.
І пам`ять вертається вершником без голови.
І тане минуле, неначе земля Палестини,
неначе меди пахлави.
Латина дзвенить, наче мідь - і солодкі, як мід
ілюзії часу із золота, значень і миру.
І втрачений рай або край - це той самий бромід,
і втрачені гасла продовжують слати кумиру
з далеких печер-пірамід.
І голос, неначе латунь, оголошує суть:
коли донесуть, то тримайся того, що простіше.
І тане минуле крізь решето в білу росу,
і я, перейшовши потому печаль і грозу,
таки ні чорта не мудріша.
Минуле - минулому. Все починається знов.
І пам`ять стирається, тільки ще хочеться знати:
чи можна почати те ж саме із тих же основ
і як себе знову у тому, що буде - впізнати.
***
Ходити по чужій-чужій землі,
як ходять кораблі і в`ючені верблюди.
Ваш бог мене не знав, того не пожалів,
а вже за ним не пожаліли люди.
О спалена земля надламаних верхів,
надламаних вершин
і бідного розмаю.
Коли тебе не внесено в архів -
тебе немає.
Ходи собі один у вічній колотні,
вірші собі верши у вічній канителі.
Ваш бог мене не знав, того не завершив.
І дивиться земля мені з-під ніг.
Чужа Земля. Пустеля над пустелі.
***
Дівчинка Герда завжди була відверта.
Скільки вона оленів перетерпіла,
як вона вміє прийти до чужої хати:
- Ти, королево, зимна і біла-біла.
Тупнути ніжкою-босоніжкою:
- Гей, королево, досить йому брехати!
Ти його заморочила, відьма-схимниця.
Наговорила про чудеса.
І він на неї гляне, немов прокинеться.
І піде сам.
***
І човниковий біг, і човниковий шал,
і човниковий полумінь застуди.
Носити у собі охлялого вірша,
коли дорога прагне амплітуди,
коли гемоглобінова іржа
лягає на потрісканого рота,
коли тебе виводить під ворота
у зарості дрібного спориша,
коли тебе несе в коловороти
своя - чи то позичена - душа.
Нема куди, нема куди - до кого.
До дна напившись подиху глевкого,
надихавшись холодної води
ти їй киваєш: ну тоді веди.
І залиша...
І залишається така дрібнота
ступити у прочинені ворота.
***
Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер - це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п*єдесталі
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.
А воно десь чекає далі.