засинаю, але якщо не напишу зараз, то завтра забуду)
Повернулася після зустрічі однокласників. Пройшло аж 10 (!) років, майже третина життя, а люди практично не змінилися. Хіба тріііішки подорослішали і обзавелися власними сім"ями. Серед нас тепер є бізнесмени, викладачі, журналісти, лікарі, юристи, ну і просто домогосподарки:)
Враження? Ніколи б не подумала, що чоловіки, які все свідоме життя пили-курили і ходили "на розборки", за столом будуть обговорювати особливості прорізання зубів у їхніх діток або скільки місяців/років дружина годувала груддю :) На повному серйозі!!! І реально - всім було цікаво, люди підключалися до розмови, а потім ще й по колу передавали телефони з фотографіями нащадків :))) А ми всі дружно визначали, на кого подібна дитина! Було дуже приємно чути фрази "у мене найкраща дружина", "я ніколи б не подумав, наскільки зміниться моє життя після одруження", "це неабияке щастя - коли тебе вдома хтось чекає" і т.д. Дивишся на вчорашніх бешкетників і вуличних "пацанів" і аж душа радіє :)
Посиділи весело, душевно. Якщо чесно, думала, що всі будуть кучкуватися і спілкуватися кожен на свої теми. А вийшло з точністю до навпаки - щирі тости, регіт до болю у щоках, спільні позитивні спогади і бажання зустрітися ще! Трохи не розумію людей, які не прийшли (поважні причини - інша справа, мова про лінь і принциповий ігнор). Я теж могла сказати: ой, приїжджаю до Франківська кілька разів на рік і краще проведу цей час із батьками та друзями! Але ж як би там не було, шкільні роки - невід"ємна частина життя. Тебе ніхто не змушує переходити з однокласниками в категорію "друзі", підтримувати контакти чи ходити на каву. Окремі унікуми примудряються навіть переходити дорогу на іншу сторону, лиш би не привітатися. Але ж життя на місці не стоїть, ми дорослішаємо, і якщо лінь та стереотипи перемогли обов"язок раз на 10 років прийти на зустріч, то що говорити про кругліші і серйозніші дати. Я по-доброму заздрю своїм батькам, коли на 30-річчя після закінчення школи їх зібралося майже 80%. А бабуся недавно розповідала, як на 60-річний "ювілей" приїхало біля 20 пенсіонерів з усієї області. З паличками, ледве пересуваючись, але не проігнорували, виявили повагу хоча би до тих, з ким провели такі безтурботні і по-своєму щасливі роки...
П.С. Єдина серйозна дискусія виникла навколо... мого життя в Києві. Те, що декотрі однокласники працюють в Еміратах, виїхали на ПМЖ в Ізраїль, вчаться в Австрії - це ок. А от як я можу бути щасливою поза межами Франківська, не вкладається ні в чию з 15 присутніх голів. Люди також не розуміли, як мені вдалося знайти роботу в одному з найпрестижніших і найрейтинговіших інтернет-видань України (пояснення "псіханула-відіслала резюме-пройшла співбесіду" виявилося непереконливим); як це "можна віддавати шалену суму за житло в столиці", якщо у Франківську винаймання квартири обійдеться втричі дешевше і т.д. Аргументами про самореалізацію, а також - повну незалежність від батьків до них не достукатися не вдалось. "Якби мені платили навіть 10 тисяч доларів і оплачували житло, я б не переїхав до столиці...". Ніколи не кажіть "ніколи". Я теж свого часу кулаком билася в груди і планувала знайти себе у рідному місті. Тепер вдячна долі і Богу, що сталося все саме так. Я обожнюю Франківськ і своїх батьків, але на даному етапі життя мене повністю влаштовує Київ.