мені теж здається, що душевні інваліди не винні в своїй інвалідності. здебільшого не винні (винятки мають же бути). проблема, як завжди, структурна. як не стати матір'ю, що недолюбить своє дитя? звідки взяти емоційний ресурс, коли часто ти сама недолюблена. звідки взяти цю люблячу інтуіцію і бажання шукати її в собі? коли у нас дитину зайвий раз у суспільстві брати (було?) не прийнято, годувати грудьми вважається великим повигом, на який рєдкая птіца фізіологічно здатна? коли у нас навіть дипломовані дитячі психологи кажуть батькам, що зовсім без ременя по сраці виховать не вийде? одним словом, це недолюблення настільки в культурі міцно сидить, настільки вигідне інфраструктурі і настільки мало прикладів альтернативної практики, що ця інваліність передається і поки буде передаватися далі. одиниці винятків є і будуть. не одиниці, сотні, тисячі. але що вони проти мільйонів.
да, Троячечка, проблема. вот как раз сегодня с подругой обсуждали эту недолюбленность. у нашего с тобой поколения (плюс-минус несколько лет) не то что каждый второй - каждый первый недолюблен в детстве. и я вот чего подумала - наших родителей воспитывали люди, прошедшие войну. какая уж тут любовь? вот откуда эта позиция "главное, чтобы ребёнок был сыт, одет, обут и получил образование". именно так преимущественно считали наши родители. не до сюсек-мусек им было. вот тебе и бином ньютона. это как вирус, передающийся по наследству. наверное, он как-то мутирует. но что с этим делать - вот вопрос
моя відповідь на питання "что делать" - так зване природнє батьківство (навіть стаття на вікіпедії є). взломати собі мозк, відмовитися від фраз-реакцій на поведінку дитини, які міцно засіли в голові. зализувати рани один одному, шукати однодумців і радіти тому, що вони є, вони поряд, вони розуміють, вони підтримають. разом ми - сила. як мінімум одне життя в мене є шанс врятувати. це дає надію. да, і мені порівняно з іншими дітьми нашого покоління сильно пощастило. але є куи рости - вони хотіли в правильному руслі, та не знали як.
Comments 11
Reply
Reply
Reply
Reply
Reply
Reply
як не стати матір'ю, що недолюбить своє дитя? звідки взяти емоційний ресурс, коли часто ти сама недолюблена. звідки взяти цю люблячу інтуіцію і бажання шукати її в собі? коли у нас дитину зайвий раз у суспільстві брати (було?) не прийнято, годувати грудьми вважається великим повигом, на який рєдкая птіца фізіологічно здатна? коли у нас навіть дипломовані дитячі психологи кажуть батькам, що зовсім без ременя по сраці виховать не вийде?
одним словом, це недолюблення настільки в культурі міцно сидить, настільки вигідне інфраструктурі і настільки мало прикладів альтернативної практики, що ця інваліність передається і поки буде передаватися далі.
одиниці винятків є і будуть. не одиниці, сотні, тисячі. але що вони проти мільйонів.
Reply
вот как раз сегодня с подругой обсуждали эту недолюбленность. у нашего с тобой поколения (плюс-минус несколько лет) не то что каждый второй - каждый первый недолюблен в детстве. и я вот чего подумала - наших родителей воспитывали люди, прошедшие войну. какая уж тут любовь? вот откуда эта позиция "главное, чтобы ребёнок был сыт, одет, обут и получил образование". именно так преимущественно считали наши родители. не до сюсек-мусек им было.
вот тебе и бином ньютона. это как вирус, передающийся по наследству. наверное, он как-то мутирует. но что с этим делать - вот вопрос
Reply
як мінімум одне життя в мене є шанс врятувати. це дає надію.
да, і мені порівняно з іншими дітьми нашого покоління сильно пощастило. але є куи рости - вони хотіли в правильному руслі, та не знали як.
Reply
Leave a comment