Ні, бабусю, ми високо не йдемо
Дійові особи
Наталка (Нотика, вона ж talka) - значить, халяви не буде;
Віктор (він же wheeller) - сам спокій; переважна більшість фото зроблена ним;
Антон (Тоха) - навчився абстрагуватися минулої зими (тільки хто зна, якого року);
Матвій (Сергій) - оптиміст і біотехнолог;
Тасік - хронолог-самозванець, він же - я або голос за кадром.
Дія перша. Повільна
1 січня
9.00. Зранку було важко...
... зловити маршрутку на вокзалі у Івано-Франківську. Хоча, може зловити було би і легко, якби було що ловити.
Пройшовши кілька разів повз вхід, вирішую оточити вокзал. Зі мною були плєцак, 2 палиці, 3 пари снігоступів і 5-літрова бочка пива (з пивом).
Біля віконця не було нікого.
10 кілограмів заліза брязкали, як у хрестоносця лати.
- З Новим роком!
Касир спробувала посміхнутися.
- Вам куди?
Знову стало важко... Забув, як воно називається. Касир мило посміхнулася.
- Розумію.
О! На Рахів!
Посмішка щезла:
- Туди сьогодні нічого не їде. - Знову з’явилася.
- Розумію...
Під вокзалом. Тверезі, тому підозрілі, водії.
- Та шо ти її слухаєш, буде підволочиський.
- Ага, а може і не буде...
- А може у Ворохту?
Усе одно машин більше не було - „у Ворохту”.
Пасажири сходилися. Енергійний дядько утретє наповнював салон перегаром.
- „Вечірній Івано-Франківськ”!..
Голос із кутка:
- Пи-и-и-ва...
Потрібно було наздогнати рахівський потяг у Ворохті. Шофер клявся, що „на вокзалі ще й насиджуся”, доки сяду. То й добре.
За Яремче. Крізь сон.
Молодий чоловік (з надією).
- А нам сказалі, што там можна пакатацца на лижах.
Бабулька (індиферентно).
- Де?
- Да в Яблоньке.
Бабулька (зацікавлено).
- Де-де?
- Ну в Яблоньском или как-там его.
- А, в Яблуниці?
- Да-да, в ньом.
- А шо то вас так багато?
- А нас целий автобус. Нас уже трєтій дєнь возят і нічєво нє паказивают. А вадітєль наш забалєл.
Інший голос (чесний).
Да какоє там забалєл - он п’ян вдризг.
Бабуся (чесно).
- Так ви не туди їдете!
Сон.
Татарів. До шофера.
- Пане шофер, а я точно встигну? Бо як нє, то я би тут вийшов.
- Браток, встигнеш.
Ворохта. Виходжу. Потяга справді не видно - не збрехав дядько.
Кольоровий натовп з лижами йде на штурм маршрутки. Ясно, що влазять не всі.
- А на Ивано-Франковск что-нибудь єщьо будет?
Шофер (радісно).
- Нє, я останній.
- А нам в Киефф!...
Емоції. Завіса.
Йду на вокзал. Потяга, таки, не видно. На вокзалі також нікого не видно, хоча і тепло. Касир гуляє під руку з начальником вокзалу уздовж рейок. Свято.
- А потяг коли буде?
- Та щойно поїхав.
- ....
Вертаюся до маршрутки.
Шофер (з цікавістю).
- Ну що?
- Поїхав...
- Браток... не встиг...
Хотілося їсти, але поткнутися зі своїм пивом у якесь кафе було незручно і я пішов на вокзал спати.
А у цей час Наталка, Віктор, Сергій та Антон, відсвяткувавши Новий рік та дні народження Віктора і Наталки, йшли з Говерли у Ворохту. Пішки.
Дія друга. Зустріч
У приміщенні було тепло і безлюдно. Обклавшись залізом, я почав чекати на пришестя іменинників.
За три години мало що змінилося. Час від часу вмикав телефон і приймав смс-ки. Задрімати на вдавалося. Розважався, виходячи на вулицю і розглядаючи вокзал. Залишити пиво було страшнувато, того чесно продовжував сокотити майно, не відходячи далеко.
Двері широко відкрилися і в них засвітилася радісна і новорічна Наталчина посмішка.
Окрім Антона, на вулиці нас чекали ще двоє чоловік.
Тоха знайомить. Каже на мене: „Тасік”.
Мені простягається рука: „Матвій”.
Думаю, раз людина називається іменем, також перейду на мирське.
- Віталік.
- Тоді - Сергій.
Такого повороту я не чекав, але зробив розуміючий вигляд і ми пішли шукати їжі та розваг.
За кілька метрів від вокзалу причаїлося кафе і ловило випадкових перехожих у теплу новорічну атмосферу свого другого поверху. Нагору мало хто доходив, бо на першому поверсі здавали напрокат лижі.
Повправлялись із симпатичною (здається, так і було) дівчиною-барменом у красномовності.
- Маю до Вас серйозне питання
Дівчина починає шарітися. Питання:
- А де тут туалет?
Всілися під ялинкою, аби відсвяткувати зустріч чаєм.
Хтось передбачливо прив’язав до верхівки пахучої красуні три пацячі носики і за кілька хвилин мобілки заряджалися, ми тішилися зі свята, зі снігу, від зелених гілочок і гострих голочок. Похід розпочинався.
Стратегія вилазки полягала у відсутності такої. Ще зраня нам слід було дістатися до Богдана і відплисти у білі і пухнасті хвилі, тому за годину ми вже похитувалися у рахівському потязі.
- Два сорок.
- І сорок копійок?? Пані, де у нас такі гроші!
Кондуктор зраділа нестандартності підходу і ще кілька хвилин ми розважали один одного.
Колеса тихо постукували по рейках, вже давно було темно, неймовірно хотілося спати (мені) і ми їхати у бік, протилежний від Рахова.
19 чи 20 година. Татарів. Стоїмо на пероні. Ніч. Нікого.
- Так, минулого разу ми вийшли з потяга з цього боку. Точно, перон був тут. Далі ми пішли наліво, потім направо, потім вулицею.. Значить, дорога має бути он там.
Тоха, тицяючи на фари у темряві:
- Точно там.
Взявши азимут на фари, за кілька хвилин ми вийшли до горбика, де, мало не побивши носів на завбачливо политих водою сходах (місцевий прикол), здійснили сходження до дороги.
Ще кілька хвилин і, приятелюючи зі “Львівським”, ми вже їхали на Рахів.
- Поворот на Богдан.
10 км до старту. На цю пізню годину бусики вже добряче заспиртувалися і нам уже нічого не світило, окрім Місяця і довгої дороги уздовж Тиси.
- Візьму двох з сумками.
Після короткої битви, де кожен бив себе у груди, що він “не змучений і взагалі хоче подИхати”, доля поїхати у машині випала нам з Наталкою. Повідмовлявшись кілька хвилин, ми вирішили, таки, прокататися на колесах, а наші друзі мали наздоганяти нас пішки.
Хвилин за 20 ми вже були у Богдані на заставі. За кілька хвилин іншою машиною приїхали хлопці.
На цьому перший день не закінчувався, його продовження присвячувалося святкуванню вдалої зустрічі Нового року учора. Однак ми перебували на прикордонній території... Таємниця, друзі ;)
Дія третя. Перший день у снігу
2 січня. 7-ма ранку. Сонно. Сиджу на сходах застави. Прикордонна вівчарка Стюардеса щось намагається сказати і тицяється носом в лице. Зрадівши собачій довірі, хочу відповісти їй чимось приємним і тепло хухаю у писок. Стюардеса закриває носа лапою, встає і, похитуючись, йде, горланячи на всю заставу:
- Як я була молодим песятком...
Важка вона, служба. Однак, прикордонники міцні і за півгодини вона вже радісно намагалася вкусити Матвія за руку.
За якихось дві години ми вже починали збиратися і об 11 ранку бадьоро вийшли на пошуки бензину для примуса. Трохи пообливавши ним плєцаки, ми відчули себе цілком готовими до пригод, перейшли через Тису і націлилися на дорогу уздовж потоку Квасного.
Колядник з бензопилою на санчатах (слабо тримаючись на ногах):
- А ви за вхід заплатили?
- Та ми тут усіх знаємо - думали, шо то подіє. Але вуйко був жадібним:
- Але мусите тут заплатити, бо далі вас злапають і усе одно будете платити.
- А то кому ми маємо платити?
- Та як кому - мені. Я - лісник і далі вас усе одно зловлять.
- Ну то як зловлять, то і заплатимо.
Зрозумівши, шо коляда не вдалася, дядько потяг свою пилу далі, на ходу повторюючи, шо нас “таки там зловлять”.
Будиночок КП справді перенесли цього року від головної дороги десь за кілометр, на потік Квасний.
Порозмовлявши трішки з представником заповідника і кинувши останні погляди на людські оселі, ми віддалися зимі.
Невдовзі ми дійшли до мисливського сховку на курячих ніжках. Ковток води з Квасного зовсім не був квасним, а навіть дуже приємним.
Було не дуже холодно, час від часу над головами пролітали сніжинки і.. хотілося їсти :)
Посидівши недовго, піднімаємося і звертаємо до лісу, на Радомир-Ґрунь.
Одразу стало цікавіше - ноги провалювалися по коліна. По черзі топчемо стежку. Повалене дерево, під яким у літі запросто проповзаєш із плєцаком, сьогодні довелося долати верхом.
20-кг наплічник вперто тягнув назад і з десятої спроби таким далося вискочити на могутній стовбур. Звісно, можна було його обійти, але то не для нас :) Позаду наплічника було причеплена подушка, шоб уночі почувати себе як удома. Насправді там була куртка, шо не влізла у мішок, але якщо людям подобається думати, що то - подушка, то нехай так і буде.
Все. Інтелігентно кричу “жерти”. Шматочки сала, чорний хліб і шоколадка з чаєм вселяють віру у майбутнє. Тягне на пісню. Чомусь згадується Раммштайн із їхньою “Масква-самий лучшій горад на зємлє”. Смереки починають загрозливо хитатися над головами і ми замовкаємо, поринувши кожен у свої думки.
А у лісі було добре. Тихо-тихо. Якщо придивитися, то видно як заєць плутав свої сліди, як хтось більший, глибоко провалюючись у сніг, принюхувався у пошуках їжі. Високо на деревах про щось перемовлялися птахи. Ставало дедалі темніше і потрібно було поспішати, аби дійти до полонини.
Чомусь йти було важко. Може тому, що перший день, а може тому - що після свят. Так чи інакше, на нижню полонину я виповз, коли було вже геть темно. Наталка та Матвій з Антоном вийшли туди трохи раніше.
Ще хвилин десять - і ми вже топтали місце для наметів. Невдовзі ми утрамбували поміж снігів гарненьку ділянку і тільки Матвій, що був без снігоступів, провалювався на ній своїми черевиками, що одразу додавало роботі присмаку недоробки.
На сьогодні було заплановано святкування днів народження Наталки, Віктора та Матвія. Вечеря обіцяла святковий торт з печива та згущенівки.
Голос знадвору:
- Стою у шкарпетках на снігу.. (крвмт!)
- І шо, не їдеш?
- Якщо ти мені подаватимеш правий черевик так само довго, як лівий, я правим дам тобі по голові!
У наметі від того стало весело і ми ще довго сміялися. Голос надворі починав замерзати. Черевик - подали.
Святкували ми урочисто і за всіма правилами. Довгий колективний тост тривав хвилин п’ять і усім дуже сподобався. Виявилося, що 2-місна Ганька цілком придатна для святкування невеличкої компанії з 5 чоловік з примусом у центрі. Мені навіть вдалося полежати, хоча постійно заважали ноги. І свої, і не свої :)
Кульмінацією свята став обіцяний торт і то було смачно!
День пройшов успішно і трохи по опівночі ми розійшлися по двох наметах. Тобто, більшість залишилася.
3-тє січня
8-ма ранку.
Віктор узяв з собою фірмові снігоступи. Річ дуже корисна, якщо йти по рівному і менш зручна, якщо брати гору влоб. Проте, кожен мав потестувати їх і висловити свою авторитетну думку.
Зробили кілька кругів навколо намета, поцмокали і подивилися уперед. Там нічого не було видно, бо почав сідати туман, зате було ясно, що снігу - море.
Нам залишалося пройти якісь кілька кілометрів, перевалити через гору і спуститися на полонину Лисичу. Початкова ідея дійти до Говерли починала розчинятися у ранковому рожевому мареві.
План на сьогодні був - поїсти, а там - буде видно. Взагалі, потрібно було піднятися до другої полонини і пройти гребінь. Улітку то робиться запросто, але ми вже розуміли, що так просто гора нам не здасться.
Витрушуємо з плєцаків кілограми круп, пораховані до граму Наталкою. На сьогодні завгоспом призначено рис. Варимо. Зрозуміло, за якийсь час забуваємо про нього. Примус видає свої кіловати і за якийсь час ми маємо баняк чудового клею.
Майбутній підйом оптимізму якось не додавав. Вирішую помріяти.
- За пачку соку я би два наплічника потягув
Віктор, виймаючи маленький пакетик соку:
- Точно?
Поснідали, зібралися - пішли.
Від першої до другої полонинок зовсім недалеко і, навіть, незважаючи на глибокий сніг пройшли ми то досить швидко.
На той час небо вже геть затягнулося і почався підйом. Ставало веселіше. Снігу було не те, щоб дуже багато, але вже по пояс.
Потрібно зауважити, що у нас із собою були 60 метрів мотузки. Не зовсім стандартна довжина, але у Києві від бухти було відрізано 40 метрів і сказано, що більше різати не можна. Тому тягнули 60.
Нарешті, це - сталося! Ми вперлися у шматок протовертикалі, яка була вертикальнішою за прямий кут. Кілька спроб поборотися з невблаганним снігом нічого не дали. Він нахабно осипався, моментом засипаючи нас і відкриваючи такі ж білі шари, з яким ще ніхто не боровся. Одна із особливостей снігу - то його вибірковість. Коли є море альтернатив куди засипатися, -він обов'язково вибирає комір. Попробували обійти - не вдалося, бо обходу не було. Скидати висоту було шкода. Потрібно було щось робити.
А де Матвій?
В якийсь момент він обрав альтернативний шлях підйому і тепер, хитро посміхаючись, дивився на нас згори.
Звісно, ми були раді за нього, заздрити якось не пасувало, але він був нагорі, а ми - і далі унизу.
Оскільки Матвій приєднався до компанії спонтанно (взагалі, він повертався додому, до Києва, і у Ворохті вирішив, що ще не час), то мотузку ніс якраз він.
Мотузка допомогла, проте і з нею підніматися було не так і просто, бо ноги не знаходили жодної опори.
Нарешті, ми видерлися на рівне. Далі стало легше. Глибина снігу стабілізувалася і меншою за метр вже не ставала до кінця походу. Прийшов час наших снігоступів.
Снігоступи - то окрема історія. Виготовлені були за конструкцією Е. Буянова з деякими варіаціями. Робив їх у тата у школі у майстерні до 20 години 31 грудня на другому кінці міста. То - шматки дюралі, у яких вирізано отвори під прив’язні кішки. Пластина ставиться на кішку, в отвори пропускають кріплення кішки та пасочки. Далі зверху наступають черевиком і прив’язують його. Потрібно було зробити ще бокові стабілізатори (загнути пластини), але зігнути дюраль було нереально і я лишився того.
Пафосна фотка снігоступів :)
Взулися і потопали нагору. У Матвія снігоступів не було, але він бадьоро тримався.
Голос за 50 метрів позаду десь глибоко під снігом:
- Шановні пасажири! Наш круїзний лайнер...
Так, потроху розважаючись, ми дійшли до першої передвершини Петроса.
Чудо не сталося - прийшла ніч, а ми пройшли за день близько кілометра.
Витоптуємо місце для наметів і ставимо намети. Уночі щось знову святкували, але вже не пам'ятаю, що саме.
Продовження