Зачарована (ч. 2) - багатобукоф, підкат із дед
Перша частина тут
…Ось уже декілька років вони жили повноцінним життям утрьох: Ядвіга та її діти. Малі росли, як на дріжджах, і разом з ними мати щодня відкривала нові й нові речі та явища навколо. Діти змушували її поглянути на світ їхніми очима - Марковими, блакитними, як незабудки, та Євиними, темними, наче смола. Деколи Ядвізі здавалося, що діти вміють читати її думки. Разом вони жили направду як триєдиний організм, відчуваючи найдрібнішу зміну настрою одне одного. Жінка не знала жодного клопоту зі своєю малечею, отож чудувалася, згадуючи розповіді своїх буквально обтяженими дітьми знайомих. Знайомих, здається, із попереднього життя, яке ні на йоту не було подібне на справжнє, яке почалося для Ядвіги в хатині неподалік Чорних Озер.
Однак від реальності неможливо сховатися. Підчас однієї з поїздок до міста Ядвіга вирішила залишити дітей у крамниці іграшок при торговому центрі - там нещодавно відкрили дитячу кімнату, де малих гостей пильнувала молода няня. Марко насупився, коли мама попрохала його залишитися ненадовго з іншими дітьми серед численних барвистих іграшок. Розчарованою здавалася і Єва, з-під її довгих вій ледве на починали крапати слізки.
- Мамо, нам тут не подобається. Ми хочемо піти з тобою, як завжди, - відказав Марко за обох.
Жінка присіла навпочіпки біля своїх чад і серйозно сказала:
- Мені дійсно треба ненадовго відійти самій. Хіба вам нецікаво буде трохи побавитися з іншими хлопчиками і дівчатками? Обіцяю, що дуже скоро повернуся.
Єва зітхнула - їй не хотілося засмучувати маму. Вона смикнула Марка за рукав і кивнула головою в бік іграшок та дітей. Марко ще раз із легким докором подивився на матір, але погляд його пом’якшав. Ядвіга поцілувала кожного, і вони почали бавитися. Відступивши на кілька кроків, жінка деякий час спостерігала, як вони спілкуються з іншими дітьми, і посміхалася.
Коли Ядвіга завантажила покупки в багажник автомобіля і повернулася забрати дітей: картина в кімнаті виявилася аж ніяк не ідилічною. Забившись у куток кімнати Єва сиділа на підлозі, обхопивши руками коліна і сховавши обличчя. А молода дівчина, що наглядала за дітьми, намагалася зупинити Марка, який немилосердно лупив кулачками значно старшого червонощокого хлопчину в смугастій футболці. На обличчі сина Ядвіга здалеку помітила темну тінь гніву і наче вихор увірвалася до кімнати.
- Марку, що діється? - хапаючи за плечі хлопчика, вона повернула його обличчям до себе. І перелякалася. Їй здалося, що блакитні очі стали темно-синіми, а замість зіниць крутилися чорні вирви, які затягували у безодню. Але навіть перелякана, вона не відпустила рук.
- Будь ласка, Марку, - тихо, але твердо попросила Ядвіга. - Скажи, що тобі зробив цей хлопчик, і чому сестричка сидить сумна в куті?
- У них немає тата! Вони навіть не знають, хто їх тато!! - не без злорадства закричав червонощокий хлопчина за їхньою спиною, випередивши Марка з відповіддю. Ядвізі довелося сильніше тримати синові руки, аби він знову не кинувся з кулаками на товстуна-нечему. Наче птаха під крило, вона міцно схопила в обійми обох дітей і поспішила залишити кімнату.
Діти не розмовляли з нею всю дорогу додому. Ядвіга постійно поглядала на них у дзеркало: вони тулилися на задньому сидінні, як гороб’ята, що настовбурчили пір’я, аби зігрітися. Але вона не змогла підібрати потрібних слів, тому до дому вони доїхали у цілковитій мовчанці.
За вечерею ніхто з малих і крихти не хотів покласти до рота, тому Ядвіга вирішила, що варто діяти. Вона встала з-за столу і присіла на диван у залі, закликавши дітей до себе. Діти мовчки підкорилися, сівши по обидва боки від неї. Ядвіга обійняла їх і міцно притиснула до себе. Ця розмова обіцяла бути нелегкою.
- Ви знаєте, що ви для мене найдорожчі у світі? - запитала Ядвіга, відчуваючи, що до очей зрадливо підкрадається волога. Діти мовчали.
- І для вашого тата ви були найдорожчим скарбом… - вона відчула, як щоки починають горіти.
- Мамо, а чому були? - звела на неї очі Єва. Увесь світ в оцих дитячих очах, подумала Ядвіга. Увесь світ і більше.
- Тато ваш, Євуню... - жінка запнулася. Перед її очима пробігли спогади, моторошні й напівзабуті: дивний сон, і події, які за ним слідували, що зараз теж видавалися уривками сновидінь. Вона уявляла, як боляче буде дітям від того, що їй доведеться розповісти. Серце стиснулося і немовби перетворилося на ствердлу грудку снігу. Проте не вдовольнивши їхню цікавість, вона прирікає малечу на постійне цькування довколишнього світу, від якого дуже скоро не зможе їх захистити.
- Ваш батько помер, - нарешті видушила із себе вона, ніби здираючи пластир зі свіжої рани. - Ще до вашого народження, - додала з поспіхом. - Але він любив би вас понад усе на світі, якби був з нами.
Вибуху сліз, до якого Ядвіга себе готувала, не сталося. Марко запитав, як загинув батько, і Ядвіга відказала, що він подорожував літаком, і той розбився десь у горах…
- Ніколи-ніколи не літай на літаку, мамо! - схлипнула Єва. І Ядвізі довелося дати обіцянку.
- Розкажи, яким він був, - похмуро запитав Марко. Ядвіга зібралася з духом і зробила спробу змалювати портрет світлими фарбами. Діти уважно слухали.
- На жаль, я не маю жодної фотографії, щоб вам показати, - поквапно додала жінка. - Усі повикидала. Було надто сумно на них дивитися.
На загал, жінці здалося, що діти сприйняли новину по-філософськи. Адже вони все своє життя прожили з матір’ю і звикли до такого устрою. Ядвіга заспокоювала себе: батько - то лише примарна постать у їхній уяві: вони скоро забудуть про цей інцидент, і життя піде своїм ходом.
В ту ніч жінка не могла заснути, вертілася на ліжках, як дзиґа, а в скронях нещадно калатало. Через арку зі своєї спальні вона час від часу милувалася тим, як діти мирно сплять у своїх ліжечках, так наче денний стрес ніяк не вплинув на них. Молодий місяць за вікном дивним чином нагадував усмішку чеширського кота, і Ядвізі було дещо не по собі від його надто яскравого світла. Одначе втома взяла своє, і вона поринула в неглибокий, нервовий сон.
Їй наснилося страхіття: обличчя, риси якого годі розрізнити у темряві; чужі руки пестять її, а вона з готовністю виконує свою партію в цьому жагучому ритуальному танку, гіркуватому від остраху і солодкому від незнаних раніше відчуттів. Раптом вона відчуває, що чужа плоть під її руками уже не гладенька, мов мармур, а вкрита густою шерстю… а її шкіри торкаються гострі пазурі, що залишають по собі глибокі подряпини... а чоловічий стогін насолоди міняється у звіриний рик… І Ядвіга прокинулася з криком. Чоло вкривав холодний піт, і вона машинально провела рукою по тілу, аби впевнитися, що ціла та неушкоджена, а кошмар залишився позаду. Погляд ковзнув у дитячу, аби пересвідчитися, що малих не розбудив крик. Але… ліжка були пусті!
Невже страхіття продовжується? Жінка зі всіх ніг кинулася в дитячу, одначе це був не сон! Зім’яті подушки, ковдри скинуті на підлогу, а через розчинене вікно січе злива і сміється вітер, доки молодик ховає роги за хмарами… Не тямлячи себе зі страху, але ніби керована невідомою силою, Ядвіга вистрибнула у вікно і побігла навпростець через ліс. Адже зовсім поблизу були Чорні Озера - глибокі, як Євині очі - що вдень вражали своєю красою та самобутністю природи навколо них. Вночі ж вони могли стати смертельною пасткою для засмученої нерозумної малечі. «О, це він покликав їх, - гарячково пронеслося в голові жінки, доки вона наче ошаліла лань мчала через зарості, не відчуваючи ніг. - Це він… вирішив прибрати їх до рук, забрати їх у мене - так само легко, як і дав…» Вона бігла, вигукуючи імена дітей, а вітер, ніби знущаючись, перекрикував її, метляючи гіллям дерев. Десь посеред темного неба зблиснуло, і Ядвіга заголосила від безсилля і розпачу, з останніх сил продовжуючи свій страхітливий марафон. Бігла, падала, підводилася - і знову бігла.
Неподалік озера стала, наче вкопана… Дощ раптово ущух. З дерев зі дзвоном падали величезні краплі. Ядвіга прибрала задубілою рукою з очей пасмо волосся і прислухалася. У шелесті очерету чулися голоси, вони манили до чорної води. Десятки різних голосів спліталися в чудну тасьму, і Ядвізі раптом здалося, що вона може вирізнити у ній дві знайомі ниточки… З перекошеним від жахливого передчуття обличчям вона впала долілиць просто на березі озера, ні жива ні мертва.
В непрозорому тлі води жінка раптом угледіла картину, від якої кров схолола в її жилах… Там, по той бік води - скособочена хатина-зруб, а на її порозі сидить рогата і волохата істота у два людські зрости, з довгою бородою та копитами замість ніг. На обох колінах тримає малих дітлахів зі скуйовдженими кучериками та в нічних льолях: Єва нахилила голівку набік і уважно слухає, що розповідає страховисько. А Марко, що так чудувався тваринам, із блискучими очима роздивляється велетенську жабу, вкриту слизом, яка сидить поряд…
- Віддай!!! Вони мої… - вирвався з самого єства крик матері. Ще мить - і вона б стрімголов кинулася в чорну воду, аби дістатися на той бік, аби вирвати з нечистих кігтів два найдорожчі на світі створіння. За будь-яку ціну.
- Стій, дитино… - почувся за спиною голос баби Людмило. Жінка повернула скривлене мукою обличчя, і тінь ковзнула по її щокам легким теплом. - Схаменися нарешті, там немає твоїх дітей.
- Але ж я бачила їх! Вони пішли шукати батька, і він забрав їх…
- Схаменися, дочко… Твої діти є Богом дані, як і всі інші діти!
А хіба ж вони не від нечистого? У пам’яті Ядвіги пронеслися давні спогади, ніби з іншого існування. Семирічний бездітний шлюб із чоловіком, який любив і дбав за неї. Бездітною була саме вона: лікарі поставили страшний діагноз, і жодне дороге лікування не допомагало. Чоловік клявся, що любитиме довіку і благав усиновити маля. А вона мучилася, віддавала чи не всі зароблені власноруч гроші на дитячі притулки, а взяти чужу дитину відмовлялася… Аби не стояти на заваді чоловікового щастя, вона одного дня спакувала дві валізи та поїхала геть. Поневірялася, працюючи в різних містах, йшла життям, як механічна лялька, а не жива людина.
Аж одного разу наснився їй чудернацький сон, в якому голос їй нашептав, що померла баба Людмила, мамина мама, що жила поблизу Чорних Озер на Львівщині. І що вона, Ядвіга, мусить їхати туди, бо там її чекає нове життя. Що в одній зі скринь на горищі не старий мотлох, а скарб зі старовинних золотих монет, і що те багатство для Ядвіги та її потомства майбутнього. Але мусить вона поспішати, бо рівно за півроку приїде до неї в хату неочікуваний гість, від якого матиме двійню: дівчинку і хлопчика…
«Бути цього не може, глупство яке», - думала на ранок Ядвіга згадуючи сон. А за мить задзвонила мама, яка так рідко давала про себе знати, і з плачем повідомила, що бабця померла. Ошелешена Ядвіга зірвалася з місця та й поїхала на Галичину: остогиділи їй поневіряння, чужі люди і тупий біль від самотності. Після похорон поралася в бабиній хаті, яку та, як виявилося, заповіла онучці. Зазирнула на горище, і в одній з великих скринь заблищало золото. Жінка не повірила очам, але вирішила тримати знахідку в строгій таємниці.
Навіть на половину не поменшало скарбу, коли будинок уже був майже відбудований: Ядвіга чомусь прикипіла серцем до цих місць. Та й пам’ятала, що за кілька місяців їй чекати гостя. А він нагодився зненацька в одну з травневих ночей, коли гримів грім, а блискавка прошивала небо золотими нитками. В будинку вибило електрику, світло слабенького ліхтарика тремтіло в руці Ядвіги, коли вона підійшла до дверей на стукіт. Чоловічий голос попросив пустити на ніч, бо машина заглухла, і надворі лляла страшенна злива. Перелякана Ядвіга трохи сумнівалася, чи варто, але людяність, а ще голос, який шепотів уві сні про нове життя, переконали її. То було рівно за півроку після віщого сну.
Промоклий до нитки гість був високим, наче підпирав головою стелю, кремезним, і чорнявим. Очі, кольору Ядвіга не розібрала, ймовірно світлі. Від нього пахло: сильно - тютюном, і зовсім трохи - потом. Незважаючи на могутню статуру, тремтів, наче осиковий лист. Жінка розшукала в темряві великі рушники та ковдру, вказала спати в залі на канапі. Він захриплим голосом дякував, знічено озирався на неї, стягаючи мокрий одяг. Вона навпомацки, помагаючи ліхтариком, розшукала пляшку коньяку в шафі - він зробив кілька ковтків з горла, подякував.
Ядвіга пішла до себе, зачинивши двері зсередини на ключ. Але спати не могла, згадувала його запах і погляд, що пік її очі. Сама ж відімкнула двері та прослизнула в залу. Незнайомець стояв обличчям до прочиненого вікна, загорнутий у простирадло і курив. Ніби чекав на неї.
…Так, здається, вона не кохалася ні з ким раніше. Під вагою його тіла здавалася собі тендітною та маленькою, і відчувала, як він стримується, аби, бува, не зробити їй боляче. Проникав у неї настійливо, затиснувши її у міцне кільце рук, а вона п’яніла від його запаху і вигиналася, наче тугий лук. Навколишній світ із його пересторогами, небезпеками та забобонами перестав для неї існувати - залишився тільки цей дивний чоловік і їхній прадавній танок плоті… Заснула на його плечі швидко, ніби впала в глибоке забуття. Зранку гість щез, як і не було - але простирадла вказували на чоловічу присутність цієї ночі. Навіть імені його не дізналася, а він у неї не питав.
За кілька тижнів зрозуміла, що вагітна, - тоді вже не сумнівалася, що двійнею. Відчуття неймовірної радості змінилося страхом: мурашки поповзли по шкірі. Казати комусь боялася: а що як чудо розсіється, зникне, як дим, як отой дивний незнайомець… Мучили її ночами страхіття, але Ядвіга стійко трималася. Одначе остереглася довго бути на людях, почала оминати церкву, - наче боялася, що там дітям станеться щось недобре, наче послав їх матері хтось інший… Вирішила твердо, що її життя віднині присвячене майбутній малечі, нехай звідки прийшло в її життя це диво.
…Отямилась Ядвіга, коли вже світало - ніби хтось незграбно помітив небокрай пензлем із червоною фарбою. До неї пробирався через дерева вусатий чоловік у камуфляжному одязі та в кашкеті.
- Пані! - закричав він. - Чи все добре? - Ядвіга не знала, що робити чи казати. Заціпило їй, і тремтіла від холоду, а щоки горіли. Картину являла собою жалюгідну: мокра, в подертій сорочці, подряпані босі ноги. Хто побачив, подумав би, що божевільна. Але її мозок свердлила єдина думка «Де діти?».
- Ото забрели нам серед ночі під хату ваші малюки, - почав розповідати чоловік, кутаючи Ядвігу в свою куртку. Жінка стрепенулася і вхопилася за серце.
- Егеж, - відказав чолов’яга. - Втекли, бач, із дому, бо на матір нагнівалися. Та й заблукали серед ночі й уже пошкодували за свій бешкет.
Ядвіга міцно схопила його за руки, несила вимовити і слова. В її очах читалася безмежна вдячність.
Скоро воз’єднана маленька родина уже плакала в три голоси, не стидаючись людей навколо. То було справжнє диво. Наступного дня Ядвіга охрестила обох малих, узявши за хресних вусатого чоловіка, що прихистив їх тої страшної ночі, та місцевого диякона з їхніми дружинами. На стіну в залі повернулося мідне розп’яття, що його так берегла баба Людмила.
…Жінка якраз розвішувала випрану білизну на мотузках надворі, аж поблизу почувся шум двигуна. Зацікавлені діти вибігли з будинку, а Ядвіга намагалася виплутатися з мокрих простирадл, аби подивитися, хто ж то нагодився на подвір’я. Вивільнилася… і остовпіла: високий чорнявий чоловік присів навпочіпки коло Марка, за чиєю спиною ховалася сестричка. Блакитні очі хлопчика дивилися в інші блакитні - батькові.
© Юлія-Ванда Мусаковська 2008-2010
З журналу "Нова проза", №17, 2010
…Ось уже декілька років вони жили повноцінним життям утрьох: Ядвіга та її діти. Малі росли, як на дріжджах, і разом з ними мати щодня відкривала нові й нові речі та явища навколо. Діти змушували її поглянути на світ їхніми очима - Марковими, блакитними, як незабудки, та Євиними, темними, наче смола. Деколи Ядвізі здавалося, що діти вміють читати її думки. Разом вони жили направду як триєдиний організм, відчуваючи найдрібнішу зміну настрою одне одного. Жінка не знала жодного клопоту зі своєю малечею, отож чудувалася, згадуючи розповіді своїх буквально обтяженими дітьми знайомих. Знайомих, здається, із попереднього життя, яке ні на йоту не було подібне на справжнє, яке почалося для Ядвіги в хатині неподалік Чорних Озер.
Однак від реальності неможливо сховатися. Підчас однієї з поїздок до міста Ядвіга вирішила залишити дітей у крамниці іграшок при торговому центрі - там нещодавно відкрили дитячу кімнату, де малих гостей пильнувала молода няня. Марко насупився, коли мама попрохала його залишитися ненадовго з іншими дітьми серед численних барвистих іграшок. Розчарованою здавалася і Єва, з-під її довгих вій ледве на починали крапати слізки.
- Мамо, нам тут не подобається. Ми хочемо піти з тобою, як завжди, - відказав Марко за обох.
Жінка присіла навпочіпки біля своїх чад і серйозно сказала:
- Мені дійсно треба ненадовго відійти самій. Хіба вам нецікаво буде трохи побавитися з іншими хлопчиками і дівчатками? Обіцяю, що дуже скоро повернуся.
Єва зітхнула - їй не хотілося засмучувати маму. Вона смикнула Марка за рукав і кивнула головою в бік іграшок та дітей. Марко ще раз із легким докором подивився на матір, але погляд його пом’якшав. Ядвіга поцілувала кожного, і вони почали бавитися. Відступивши на кілька кроків, жінка деякий час спостерігала, як вони спілкуються з іншими дітьми, і посміхалася.
Коли Ядвіга завантажила покупки в багажник автомобіля і повернулася забрати дітей: картина в кімнаті виявилася аж ніяк не ідилічною. Забившись у куток кімнати Єва сиділа на підлозі, обхопивши руками коліна і сховавши обличчя. А молода дівчина, що наглядала за дітьми, намагалася зупинити Марка, який немилосердно лупив кулачками значно старшого червонощокого хлопчину в смугастій футболці. На обличчі сина Ядвіга здалеку помітила темну тінь гніву і наче вихор увірвалася до кімнати.
- Марку, що діється? - хапаючи за плечі хлопчика, вона повернула його обличчям до себе. І перелякалася. Їй здалося, що блакитні очі стали темно-синіми, а замість зіниць крутилися чорні вирви, які затягували у безодню. Але навіть перелякана, вона не відпустила рук.
- Будь ласка, Марку, - тихо, але твердо попросила Ядвіга. - Скажи, що тобі зробив цей хлопчик, і чому сестричка сидить сумна в куті?
- У них немає тата! Вони навіть не знають, хто їх тато!! - не без злорадства закричав червонощокий хлопчина за їхньою спиною, випередивши Марка з відповіддю. Ядвізі довелося сильніше тримати синові руки, аби він знову не кинувся з кулаками на товстуна-нечему. Наче птаха під крило, вона міцно схопила в обійми обох дітей і поспішила залишити кімнату.
Діти не розмовляли з нею всю дорогу додому. Ядвіга постійно поглядала на них у дзеркало: вони тулилися на задньому сидінні, як гороб’ята, що настовбурчили пір’я, аби зігрітися. Але вона не змогла підібрати потрібних слів, тому до дому вони доїхали у цілковитій мовчанці.
За вечерею ніхто з малих і крихти не хотів покласти до рота, тому Ядвіга вирішила, що варто діяти. Вона встала з-за столу і присіла на диван у залі, закликавши дітей до себе. Діти мовчки підкорилися, сівши по обидва боки від неї. Ядвіга обійняла їх і міцно притиснула до себе. Ця розмова обіцяла бути нелегкою.
- Ви знаєте, що ви для мене найдорожчі у світі? - запитала Ядвіга, відчуваючи, що до очей зрадливо підкрадається волога. Діти мовчали.
- І для вашого тата ви були найдорожчим скарбом… - вона відчула, як щоки починають горіти.
- Мамо, а чому були? - звела на неї очі Єва. Увесь світ в оцих дитячих очах, подумала Ядвіга. Увесь світ і більше.
- Тато ваш, Євуню... - жінка запнулася. Перед її очима пробігли спогади, моторошні й напівзабуті: дивний сон, і події, які за ним слідували, що зараз теж видавалися уривками сновидінь. Вона уявляла, як боляче буде дітям від того, що їй доведеться розповісти. Серце стиснулося і немовби перетворилося на ствердлу грудку снігу. Проте не вдовольнивши їхню цікавість, вона прирікає малечу на постійне цькування довколишнього світу, від якого дуже скоро не зможе їх захистити.
- Ваш батько помер, - нарешті видушила із себе вона, ніби здираючи пластир зі свіжої рани. - Ще до вашого народження, - додала з поспіхом. - Але він любив би вас понад усе на світі, якби був з нами.
Вибуху сліз, до якого Ядвіга себе готувала, не сталося. Марко запитав, як загинув батько, і Ядвіга відказала, що він подорожував літаком, і той розбився десь у горах…
- Ніколи-ніколи не літай на літаку, мамо! - схлипнула Єва. І Ядвізі довелося дати обіцянку.
- Розкажи, яким він був, - похмуро запитав Марко. Ядвіга зібралася з духом і зробила спробу змалювати портрет світлими фарбами. Діти уважно слухали.
- На жаль, я не маю жодної фотографії, щоб вам показати, - поквапно додала жінка. - Усі повикидала. Було надто сумно на них дивитися.
На загал, жінці здалося, що діти сприйняли новину по-філософськи. Адже вони все своє життя прожили з матір’ю і звикли до такого устрою. Ядвіга заспокоювала себе: батько - то лише примарна постать у їхній уяві: вони скоро забудуть про цей інцидент, і життя піде своїм ходом.
В ту ніч жінка не могла заснути, вертілася на ліжках, як дзиґа, а в скронях нещадно калатало. Через арку зі своєї спальні вона час від часу милувалася тим, як діти мирно сплять у своїх ліжечках, так наче денний стрес ніяк не вплинув на них. Молодий місяць за вікном дивним чином нагадував усмішку чеширського кота, і Ядвізі було дещо не по собі від його надто яскравого світла. Одначе втома взяла своє, і вона поринула в неглибокий, нервовий сон.
Їй наснилося страхіття: обличчя, риси якого годі розрізнити у темряві; чужі руки пестять її, а вона з готовністю виконує свою партію в цьому жагучому ритуальному танку, гіркуватому від остраху і солодкому від незнаних раніше відчуттів. Раптом вона відчуває, що чужа плоть під її руками уже не гладенька, мов мармур, а вкрита густою шерстю… а її шкіри торкаються гострі пазурі, що залишають по собі глибокі подряпини... а чоловічий стогін насолоди міняється у звіриний рик… І Ядвіга прокинулася з криком. Чоло вкривав холодний піт, і вона машинально провела рукою по тілу, аби впевнитися, що ціла та неушкоджена, а кошмар залишився позаду. Погляд ковзнув у дитячу, аби пересвідчитися, що малих не розбудив крик. Але… ліжка були пусті!
Невже страхіття продовжується? Жінка зі всіх ніг кинулася в дитячу, одначе це був не сон! Зім’яті подушки, ковдри скинуті на підлогу, а через розчинене вікно січе злива і сміється вітер, доки молодик ховає роги за хмарами… Не тямлячи себе зі страху, але ніби керована невідомою силою, Ядвіга вистрибнула у вікно і побігла навпростець через ліс. Адже зовсім поблизу були Чорні Озера - глибокі, як Євині очі - що вдень вражали своєю красою та самобутністю природи навколо них. Вночі ж вони могли стати смертельною пасткою для засмученої нерозумної малечі. «О, це він покликав їх, - гарячково пронеслося в голові жінки, доки вона наче ошаліла лань мчала через зарості, не відчуваючи ніг. - Це він… вирішив прибрати їх до рук, забрати їх у мене - так само легко, як і дав…» Вона бігла, вигукуючи імена дітей, а вітер, ніби знущаючись, перекрикував її, метляючи гіллям дерев. Десь посеред темного неба зблиснуло, і Ядвіга заголосила від безсилля і розпачу, з останніх сил продовжуючи свій страхітливий марафон. Бігла, падала, підводилася - і знову бігла.
Неподалік озера стала, наче вкопана… Дощ раптово ущух. З дерев зі дзвоном падали величезні краплі. Ядвіга прибрала задубілою рукою з очей пасмо волосся і прислухалася. У шелесті очерету чулися голоси, вони манили до чорної води. Десятки різних голосів спліталися в чудну тасьму, і Ядвізі раптом здалося, що вона може вирізнити у ній дві знайомі ниточки… З перекошеним від жахливого передчуття обличчям вона впала долілиць просто на березі озера, ні жива ні мертва.
В непрозорому тлі води жінка раптом угледіла картину, від якої кров схолола в її жилах… Там, по той бік води - скособочена хатина-зруб, а на її порозі сидить рогата і волохата істота у два людські зрости, з довгою бородою та копитами замість ніг. На обох колінах тримає малих дітлахів зі скуйовдженими кучериками та в нічних льолях: Єва нахилила голівку набік і уважно слухає, що розповідає страховисько. А Марко, що так чудувався тваринам, із блискучими очима роздивляється велетенську жабу, вкриту слизом, яка сидить поряд…
- Віддай!!! Вони мої… - вирвався з самого єства крик матері. Ще мить - і вона б стрімголов кинулася в чорну воду, аби дістатися на той бік, аби вирвати з нечистих кігтів два найдорожчі на світі створіння. За будь-яку ціну.
- Стій, дитино… - почувся за спиною голос баби Людмило. Жінка повернула скривлене мукою обличчя, і тінь ковзнула по її щокам легким теплом. - Схаменися нарешті, там немає твоїх дітей.
- Але ж я бачила їх! Вони пішли шукати батька, і він забрав їх…
- Схаменися, дочко… Твої діти є Богом дані, як і всі інші діти!
А хіба ж вони не від нечистого? У пам’яті Ядвіги пронеслися давні спогади, ніби з іншого існування. Семирічний бездітний шлюб із чоловіком, який любив і дбав за неї. Бездітною була саме вона: лікарі поставили страшний діагноз, і жодне дороге лікування не допомагало. Чоловік клявся, що любитиме довіку і благав усиновити маля. А вона мучилася, віддавала чи не всі зароблені власноруч гроші на дитячі притулки, а взяти чужу дитину відмовлялася… Аби не стояти на заваді чоловікового щастя, вона одного дня спакувала дві валізи та поїхала геть. Поневірялася, працюючи в різних містах, йшла життям, як механічна лялька, а не жива людина.
Аж одного разу наснився їй чудернацький сон, в якому голос їй нашептав, що померла баба Людмила, мамина мама, що жила поблизу Чорних Озер на Львівщині. І що вона, Ядвіга, мусить їхати туди, бо там її чекає нове життя. Що в одній зі скринь на горищі не старий мотлох, а скарб зі старовинних золотих монет, і що те багатство для Ядвіги та її потомства майбутнього. Але мусить вона поспішати, бо рівно за півроку приїде до неї в хату неочікуваний гість, від якого матиме двійню: дівчинку і хлопчика…
«Бути цього не може, глупство яке», - думала на ранок Ядвіга згадуючи сон. А за мить задзвонила мама, яка так рідко давала про себе знати, і з плачем повідомила, що бабця померла. Ошелешена Ядвіга зірвалася з місця та й поїхала на Галичину: остогиділи їй поневіряння, чужі люди і тупий біль від самотності. Після похорон поралася в бабиній хаті, яку та, як виявилося, заповіла онучці. Зазирнула на горище, і в одній з великих скринь заблищало золото. Жінка не повірила очам, але вирішила тримати знахідку в строгій таємниці.
Навіть на половину не поменшало скарбу, коли будинок уже був майже відбудований: Ядвіга чомусь прикипіла серцем до цих місць. Та й пам’ятала, що за кілька місяців їй чекати гостя. А він нагодився зненацька в одну з травневих ночей, коли гримів грім, а блискавка прошивала небо золотими нитками. В будинку вибило електрику, світло слабенького ліхтарика тремтіло в руці Ядвіги, коли вона підійшла до дверей на стукіт. Чоловічий голос попросив пустити на ніч, бо машина заглухла, і надворі лляла страшенна злива. Перелякана Ядвіга трохи сумнівалася, чи варто, але людяність, а ще голос, який шепотів уві сні про нове життя, переконали її. То було рівно за півроку після віщого сну.
Промоклий до нитки гість був високим, наче підпирав головою стелю, кремезним, і чорнявим. Очі, кольору Ядвіга не розібрала, ймовірно світлі. Від нього пахло: сильно - тютюном, і зовсім трохи - потом. Незважаючи на могутню статуру, тремтів, наче осиковий лист. Жінка розшукала в темряві великі рушники та ковдру, вказала спати в залі на канапі. Він захриплим голосом дякував, знічено озирався на неї, стягаючи мокрий одяг. Вона навпомацки, помагаючи ліхтариком, розшукала пляшку коньяку в шафі - він зробив кілька ковтків з горла, подякував.
Ядвіга пішла до себе, зачинивши двері зсередини на ключ. Але спати не могла, згадувала його запах і погляд, що пік її очі. Сама ж відімкнула двері та прослизнула в залу. Незнайомець стояв обличчям до прочиненого вікна, загорнутий у простирадло і курив. Ніби чекав на неї.
…Так, здається, вона не кохалася ні з ким раніше. Під вагою його тіла здавалася собі тендітною та маленькою, і відчувала, як він стримується, аби, бува, не зробити їй боляче. Проникав у неї настійливо, затиснувши її у міцне кільце рук, а вона п’яніла від його запаху і вигиналася, наче тугий лук. Навколишній світ із його пересторогами, небезпеками та забобонами перестав для неї існувати - залишився тільки цей дивний чоловік і їхній прадавній танок плоті… Заснула на його плечі швидко, ніби впала в глибоке забуття. Зранку гість щез, як і не було - але простирадла вказували на чоловічу присутність цієї ночі. Навіть імені його не дізналася, а він у неї не питав.
За кілька тижнів зрозуміла, що вагітна, - тоді вже не сумнівалася, що двійнею. Відчуття неймовірної радості змінилося страхом: мурашки поповзли по шкірі. Казати комусь боялася: а що як чудо розсіється, зникне, як дим, як отой дивний незнайомець… Мучили її ночами страхіття, але Ядвіга стійко трималася. Одначе остереглася довго бути на людях, почала оминати церкву, - наче боялася, що там дітям станеться щось недобре, наче послав їх матері хтось інший… Вирішила твердо, що її життя віднині присвячене майбутній малечі, нехай звідки прийшло в її життя це диво.
…Отямилась Ядвіга, коли вже світало - ніби хтось незграбно помітив небокрай пензлем із червоною фарбою. До неї пробирався через дерева вусатий чоловік у камуфляжному одязі та в кашкеті.
- Пані! - закричав він. - Чи все добре? - Ядвіга не знала, що робити чи казати. Заціпило їй, і тремтіла від холоду, а щоки горіли. Картину являла собою жалюгідну: мокра, в подертій сорочці, подряпані босі ноги. Хто побачив, подумав би, що божевільна. Але її мозок свердлила єдина думка «Де діти?».
- Ото забрели нам серед ночі під хату ваші малюки, - почав розповідати чоловік, кутаючи Ядвігу в свою куртку. Жінка стрепенулася і вхопилася за серце.
- Егеж, - відказав чолов’яга. - Втекли, бач, із дому, бо на матір нагнівалися. Та й заблукали серед ночі й уже пошкодували за свій бешкет.
Ядвіга міцно схопила його за руки, несила вимовити і слова. В її очах читалася безмежна вдячність.
Скоро воз’єднана маленька родина уже плакала в три голоси, не стидаючись людей навколо. То було справжнє диво. Наступного дня Ядвіга охрестила обох малих, узявши за хресних вусатого чоловіка, що прихистив їх тої страшної ночі, та місцевого диякона з їхніми дружинами. На стіну в залі повернулося мідне розп’яття, що його так берегла баба Людмила.
…Жінка якраз розвішувала випрану білизну на мотузках надворі, аж поблизу почувся шум двигуна. Зацікавлені діти вибігли з будинку, а Ядвіга намагалася виплутатися з мокрих простирадл, аби подивитися, хто ж то нагодився на подвір’я. Вивільнилася… і остовпіла: високий чорнявий чоловік присів навпочіпки коло Марка, за чиєю спиною ховалася сестричка. Блакитні очі хлопчика дивилися в інші блакитні - батькові.
© Юлія-Ванда Мусаковська 2008-2010
З журналу "Нова проза", №17, 2010