(no subject)
Десь з тиждень тому на Політико з’явився гарний допис «Як Донбас став російським та чому він має бути українізованим» автора vova stasyuk В мене виникло бажання доповнити історію цього краю в 20-му сторіччі опираючись трохи на літературні дані а більше на власні спогади та більш ранні спогади рідних.
Український родовід донецько-луганського краю не викликав ні в кого сумніву до 2014 року. Досить поглянути на карту Южно-Русских наречий и говоров 1871 року щоб в цьому переконатись. Друга половина 19 сторіччя характеризується бурхливим ростом промислового виробництва як в Російській імперії в цілому так і зокрема в Донецькому регіоні, що викликало додаткову міграцію населення з Поволжя та центральних губерній імперії. Теоретична можливість розвитку україномовного промислового середовища в регіоні закінчилась зі смертю (існує доволі переконливий погляд що насильницькою) Алчевського. Брати Рябушинські, до рук яких потрапили підприємства Олексія Кириловича як і франко-бельгійські та англійські промисловці в якості мови спілкування з робітниками звісно використовували загальноімперську. Варто зазначити, що як випливає з тогочасних художніх творів, селяни не поспішали змінювати звичний свій характер життя і дуже скептично ставились до російськомовних містян, не безпідставно вважаючи їх низькоморальними та здатними на різні не гарні вчинки. Тож вже на початку 20 сторіччя на Донбасі розвилась двомовність - переважно російськомовні міста та шахтарські селища (посёлки) в оточенні українського села.
Проте навіть після громадянської війни Російська Федерація, яка жадібно ставилась до встановлення «братерського» кордону з Українською республікою і не минала щонайменшої можливості хапонути лишку, на початку 20-х років минулого сторіччя не сумнівалась в переважно українському характері Донеччини і Луганщини Про це ж свідчить і Діалектична класифікація українських говорів 1923 року Навіть бурхливі зміни наступних років і десятирічь не привели до кардинальних змін в національному складі населення регіону. Ось карта першої за чисельністю нації за даними перепису 2001 карта першої за чисельністю нації за даними перепису 2001
Але повернемось в 20-і роки минулого сторіччя. Україножерські плани Артема на той час не знайшли підтримки навіть в РКПб, хоча, як з’ясувалось пізніше, продовжували жити на донецьких маргінесах, щоб зрештою вибухнути в 2014 році. Після приходу до влади більшовиків темпи індустріалізації регіону значно зросли, що відповідно викликало необхідність залучення великої кількості робочої сили. Міста почали значною мірою наповнюватись вихідцями як з місцевих сіл так і уродженцями сусідніх областей УРСР ( скажімо на півночі Донеччини це були колишні мешканці сусідніх районів Харківщини). Тимчасово це співпало з тогочасною політикою коренізації і об’єктивно посприяло українізації донецьких міст. Але така політика явно не відповідала поглядам комуністів на пролетаріат як самий передовий клас, адже самий передовий клас користувався общепринятым отже…
В роки другої світової на Донбасі з’явились похідні групи обох відгалужень ОУН, які досить швидко еволюціонували в бік не етнічного а політичного розуміння нації, залучивши до своєї діяльності і росіян та греків та навіть, як це відомо принаймні щодо маріупольської групи, взаємодіяли з підпіллям комуністичним. Та це не врятувало місцевих націоналістів після повернення радянської влади від загальноорганізаційної долі. Крім того гра в коренізацію вже була не в моді і та частина міських газет, які до війни друкувались українською, тепер стала російськомовною. Така рівновага російськомовного міста і українського села (а вірніше принаймні в частині міст слід говорити про російськомовне населення багатоквартирних будинків і україномовних мешканців приватної забудови) на Донеччині проіснувала до середини 60-х, коли посаду першого секретаря Донецького обкому КПУ (для молодих, які не пам’ятають ті часи -фактично господаря області) зайняв Дегтярьов.
Володимир Іванович особа не однозначна. Місто мільйона троянд, донецький оперний, науково-дослідні інститути це все що завдячуючи його наполегливості з брудного містечка зробило велике сучасне місто. Але це і українофоб. В містах почали швидко зникати українські школи. Чергова хвиля русифікації на Донеччині почалась значно раніше ніж в Україні в цілому закінчилась епоха Шелеста. В. Чи опирались українці Донбасу? Досить згадати ім’я Олекси Тихого, померлого ув’язненим в пермському спецтаборі і ставшого на сьогодні символом українського Донбасу.
Шахтарські страйки 1989-1990 років мали всі передумови щоб злитись з націоналістичним рухом на засадах, розроблених під час 2-ї Світової. Серед вимог страйкуючих було і надання конституційного характеру Декларації про державний суверенітет України. Підтримав донецький страйком і вимоги про відкриття в місті замість нового будинку політпросвіти української школи. Тут не доречно з’ясовати чому так не сталось. Але вже в 1993 році політичне обрамлення економічних вимог зазнало суттєвих змін. Тепер вже шахтарі вимагали автономії, хоча цю вимогу швидко відкинули обмежившись економікою. Тогочасна київська влада не ризикнула опертись на націоналістів вважаючи за краще спертись на більш зрозумілих і ідеологічно ближчих дегтярьовців.
Господарі Донбасу задались ціллю мінімізувати вплив Києва, бути в своєму регіоні максимально самостійними. Хочу відразу зазначити що для них не йшлось про «лягти під Москву». Донецькій металургії потрібна криворізька руда. Яка повинна доставлятись без ніяких кордонів, а задача Києва за необхідності адміністративними методами захисти їх від російських конкурентів. Тож ставка була зроблена на дегтярьовців. Але це допомогло зміцніти і артемівцям. Останні і стали тією п’ятою колоною яка допомогла в 2014 агресору а невдалий блеф господарів максимально боляче вдарив по звичайним жителям регіону
Оприлюднено https://politiko.ua/blogpost158609
Український родовід донецько-луганського краю не викликав ні в кого сумніву до 2014 року. Досить поглянути на карту Южно-Русских наречий и говоров 1871 року щоб в цьому переконатись. Друга половина 19 сторіччя характеризується бурхливим ростом промислового виробництва як в Російській імперії в цілому так і зокрема в Донецькому регіоні, що викликало додаткову міграцію населення з Поволжя та центральних губерній імперії. Теоретична можливість розвитку україномовного промислового середовища в регіоні закінчилась зі смертю (існує доволі переконливий погляд що насильницькою) Алчевського. Брати Рябушинські, до рук яких потрапили підприємства Олексія Кириловича як і франко-бельгійські та англійські промисловці в якості мови спілкування з робітниками звісно використовували загальноімперську. Варто зазначити, що як випливає з тогочасних художніх творів, селяни не поспішали змінювати звичний свій характер життя і дуже скептично ставились до російськомовних містян, не безпідставно вважаючи їх низькоморальними та здатними на різні не гарні вчинки. Тож вже на початку 20 сторіччя на Донбасі розвилась двомовність - переважно російськомовні міста та шахтарські селища (посёлки) в оточенні українського села.
Проте навіть після громадянської війни Російська Федерація, яка жадібно ставилась до встановлення «братерського» кордону з Українською республікою і не минала щонайменшої можливості хапонути лишку, на початку 20-х років минулого сторіччя не сумнівалась в переважно українському характері Донеччини і Луганщини Про це ж свідчить і Діалектична класифікація українських говорів 1923 року Навіть бурхливі зміни наступних років і десятирічь не привели до кардинальних змін в національному складі населення регіону. Ось карта першої за чисельністю нації за даними перепису 2001 карта першої за чисельністю нації за даними перепису 2001
Але повернемось в 20-і роки минулого сторіччя. Україножерські плани Артема на той час не знайшли підтримки навіть в РКПб, хоча, як з’ясувалось пізніше, продовжували жити на донецьких маргінесах, щоб зрештою вибухнути в 2014 році. Після приходу до влади більшовиків темпи індустріалізації регіону значно зросли, що відповідно викликало необхідність залучення великої кількості робочої сили. Міста почали значною мірою наповнюватись вихідцями як з місцевих сіл так і уродженцями сусідніх областей УРСР ( скажімо на півночі Донеччини це були колишні мешканці сусідніх районів Харківщини). Тимчасово це співпало з тогочасною політикою коренізації і об’єктивно посприяло українізації донецьких міст. Але така політика явно не відповідала поглядам комуністів на пролетаріат як самий передовий клас, адже самий передовий клас користувався общепринятым отже…
В роки другої світової на Донбасі з’явились похідні групи обох відгалужень ОУН, які досить швидко еволюціонували в бік не етнічного а політичного розуміння нації, залучивши до своєї діяльності і росіян та греків та навіть, як це відомо принаймні щодо маріупольської групи, взаємодіяли з підпіллям комуністичним. Та це не врятувало місцевих націоналістів після повернення радянської влади від загальноорганізаційної долі. Крім того гра в коренізацію вже була не в моді і та частина міських газет, які до війни друкувались українською, тепер стала російськомовною. Така рівновага російськомовного міста і українського села (а вірніше принаймні в частині міст слід говорити про російськомовне населення багатоквартирних будинків і україномовних мешканців приватної забудови) на Донеччині проіснувала до середини 60-х, коли посаду першого секретаря Донецького обкому КПУ (для молодих, які не пам’ятають ті часи -фактично господаря області) зайняв Дегтярьов.
Володимир Іванович особа не однозначна. Місто мільйона троянд, донецький оперний, науково-дослідні інститути це все що завдячуючи його наполегливості з брудного містечка зробило велике сучасне місто. Але це і українофоб. В містах почали швидко зникати українські школи. Чергова хвиля русифікації на Донеччині почалась значно раніше ніж в Україні в цілому закінчилась епоха Шелеста. В. Чи опирались українці Донбасу? Досить згадати ім’я Олекси Тихого, померлого ув’язненим в пермському спецтаборі і ставшого на сьогодні символом українського Донбасу.
Шахтарські страйки 1989-1990 років мали всі передумови щоб злитись з націоналістичним рухом на засадах, розроблених під час 2-ї Світової. Серед вимог страйкуючих було і надання конституційного характеру Декларації про державний суверенітет України. Підтримав донецький страйком і вимоги про відкриття в місті замість нового будинку політпросвіти української школи. Тут не доречно з’ясовати чому так не сталось. Але вже в 1993 році політичне обрамлення економічних вимог зазнало суттєвих змін. Тепер вже шахтарі вимагали автономії, хоча цю вимогу швидко відкинули обмежившись економікою. Тогочасна київська влада не ризикнула опертись на націоналістів вважаючи за краще спертись на більш зрозумілих і ідеологічно ближчих дегтярьовців.
Господарі Донбасу задались ціллю мінімізувати вплив Києва, бути в своєму регіоні максимально самостійними. Хочу відразу зазначити що для них не йшлось про «лягти під Москву». Донецькій металургії потрібна криворізька руда. Яка повинна доставлятись без ніяких кордонів, а задача Києва за необхідності адміністративними методами захисти їх від російських конкурентів. Тож ставка була зроблена на дегтярьовців. Але це допомогло зміцніти і артемівцям. Останні і стали тією п’ятою колоною яка допомогла в 2014 агресору а невдалий блеф господарів максимально боляче вдарив по звичайним жителям регіону
Оприлюднено https://politiko.ua/blogpost158609