Свято Вогню
1 вересня - Свято Вогню. “Свіччине Весілля”. Весілля Комина. Перше запалювання осіннього вогню. Початок шкільного навчання, вікові посвячення (пострижини). Вшановують домашнє вогнище. Святкове молодіжне гуляння. Жартівливий похорон комах.
У фольклорній традиції українського народу традиційне житло та основні його складові усвідомлювались живими істотами, які здатні були як чуттєво реагувати на дії чинників зовнішнього світу, так і виконувати самостійні ролеві функції в обрядах. Найбільш значимою - антропоморфно-продуктивною - функцією наділялись елементи житла, пов'язані з вогнем: піч, лучник та свічка. Саме вони ставали головними персонажами обрядів 'власного весілля'.
Після напруженої роботи, коли вже були приготовлені всі різдвяні страви, гуцульська піч їхала "ся віддавати". Заборонялося в цей час її турбувати: розводити вогонь, торохтіти посудом, навіть торкатися її руками.
Реакція печі як живої істоти під час виготовлення весільного короваю фіксується фольклорним матеріалом:
Піч наша регоче,
Короваю хоче,
А челюсті усміхаються,
Короваю сподіваються [1, с. 124].
Значення печі як 'рідної матері' чи 'шляхтянки' закодоване у пареміях: 'Піч нам рідна мати' [2, с. 141], 'Мати товстуха, дочка краснуха, син кучерявий (Піч, вогонь, дим)', 'Мати товстуха, дочка краснуха, батько чорнявий, син кучерявий (Піч, вогонь, сажа, дим)' [3, с. 184], 'Стоїть пані у білому жупані; Хто йде, до неї руки кладе' [3, с. 185].
А властивість печі поїдати солому представлена в таких загадках: 'Завжди їсть, а сита ніколи не буває', 'Корова без ніг, без тіла, скирту соломи з'їла', 'Біла кобила весь ліс переїла', 'І не кінь, і не пес; Їсть дрова, не овес' [3, с. 183].
Як своєрідна 'вогняна' родина (тато, мама, син і дочка) представлявся у фольклорі опалювальний комплекс традиційного українського житла (піч, вогонь, сажа, дим, кагла, комин): 'Мати товстуха, дочка краснуха, син кучерявий (Піч, вогонь, дим)', 'Мати товстуха, дочка краснуха, батько чорнявий, син кучерявий (Піч, вогонь, сажа, дим)' [3, с. 184], 'Тато високий, мама низенька, син кучерявий, дочка сліпенька (Комин, піч, дим, кагла)' [3, с. 185].
Досить поширеним у традиційній культурі поліщуків донедавна був обряд 'женити комина'. 'Комин', або 'лучник', є досить монументальною архаїчною формою освітлювального пристрою в хаті. Ця своєрідна 'лампа' складалась із двох частин. Одна становила піддон для спалювання лучини. Ним могли слугувати великі кам'яні брили з отворами для встромляння лучин; колоди або пні, верх яких змащували глиняним розчином або клали на них керамічні черепки; монументальні дерев'яні консолі у вигляді дерев'яної лопати; металеві решітки тощо. Друга - димовідвідний пристрій - тіло 'комина', 'лучника', який спускали від отвору в стелі безпосередньо над місцем спалення лучини для виводу диму з хати. Його виготовляли з дерев'яного кадоба або ж виплітали з лози чи навіть шили з мішковини у вигляді усіченого вгорі конуса. Стінки обмащували глиняним розчином.
На літній період це 'тіло' знімали або піднімали і кріпили до стелі, а на період осінньо-зимових коротких світлових днів знову спускали. Момент спускання комина, появи його в хаті освячувався обрядом, який мав назву 'женити комина' і стверджував можливість світити в хаті лучиною, забезпечував знешкодження шкідливих сил.
Господиня підперезувала спущений комин рушником, а молодь його заквітчувала (як молоду на весіллі). Стіл покривали новим настульником і переносили його під комин. Вся родина збиралась біля столу. Як тільки стемніло і старший член родини кінчав читати молитву, молодь починала співати:
Ой прийшли ноченьки довгенькі
Посвіти ж нам, Комину біленький.
Ми ж тебе квітами убрали,
Барвіночком, рутой оперезали.
Праця наша - дівка гарненька
Полюбити Комина раденька.
Ми ж тебе будем женити,
Горілочку, пиво, мед пити.
Світи ж, Коминочку, ясненько,
Побужай чальодочку раненько.
Аналогічним на Київщині був обряд 'женити свічку' [4, с. 158].
Свічка, як жива істота, за народними уявленнями мала тіло і душу: 'Тіло біло, а душа хлоп'яная', 'Що то за гість, що сам себе їсть? (Свічка)' [3, с. 179].
Найбільша кількість серед антропоморфних номінацій, які стосуються житла, в текстах цих жанрів становлять 'жіночі'. Ними позначалась перш за все сама 'хата' як основний життєвий простір: 'Своя хатка - родимая матка' [3, с. 136] 'Хата чужая - як свекруха лихая' [3, с. 137], 'Стоїть Гася, надулася, полу одкрила, людей впустила ( Хата)' [2, с. 174].
Широкий спектр конструктивних елементів хати мають антропоморфні характеристики: 'Чотири стояни всю хату обняли' (Вугли в хаті)' [3, с. 172], 'Іде дід, бабу за руку веде (Двері)' [3, с. 173]. 'Чотири баби одну скатерть шиють (Кутки в хаті і стеля)' [3, 175], 'Є такий похолок, що заглядає всім під подолок (Поріг)' [3, с. 177], 'І стіни мають вуха', 'Люди забувають, що стіни часто вуха мають' [2, с. 140].
Окремі меблі, предмети хатнього начиння та їхні конструктивні елементи - лавки, стіл, ніжки стола, кочерга, мітла, подушки тощо - також наділялись антропоморфними функціями: 'Під одною шапкою чотири братики стоять', 'Чотири брати одним поясом підпоясані, під однією шляпою стоять', 'Під одним бриликом чотири панночки стоїть', 'Чотири попи під одним брилем стоять', 'Під одним козирком чотири козаки', 'Чотири братки разом живуть, а кожен окремо' (Ніжки стола) [3, с. 187]; 'Пішли чернички на вечорнички, та як полягали спать, то й досі сплять (Лавки)', 'Стоїть Іван Богдуган, Іваниха Богдуганиха, Іванєтко Богдуганєтко (Стіл, лава, стілець)' [3, с. 188], 'У тіла вуха, а голови нема', 'Має вуха, а не чує (Цебер)' [3, с. 189], 'Сидить пані на ґанку / У червонім кафтанку; / А хто її рушить, / Той плакати мусить' (Перечниця)' [3, с. 195], 'Стоїть панна в кутку в червонім жупанку, в червонім платку' (Кочерга), 'Чорна циганка щовечора, щоранку червонці лічить (Кочерга і жар)' [3, с. 199], 'Куций Степан по хаті скакав', 'Підперезаний Степанко по хаті скаче', 'Зв'язаний панок в куті сидить', 'Стоїть панич у порога, личком підв'язаний' (Віник), 'Череватий ляшок підперезав личком животок' (Мітла) [3, с. 208], 'Сидить пані у кутику в обгортанім кабатику', 'Прийшла пані в синьому жупані, / Шаталася, моталася, / Під піч заховалася' (Помело) [3, с. 209].
'Чоловічими' номінаціями наділялись пограничні елементи житлового простору хати (сволок) або елементи, які знаходились поза її межами (димар, комин, бовдур), а також ті, що становили означення господарських споруд двору (огорожа, тин, частокіл, льох, криниця), та група номінацій, пов'язаних з вогнем - димом.
Символічна значимість найважливішого конструктивного елемента, що утримував на собі стелю, яка слугувала межею між нутром хати та горищем, підкреслена збереженими поліщуками українського Полісся антропоморфними термінологічними означеннями: 'батько', 'дід', 'дідів пояс', 'содержитель', 'цар хати' [5, с. 79; 6, с. 71; 7, с. 95].
Сволок був об'єктом особливої уваги, яку стверджувала також його антропоморфна скульптурність. Так, торцевий кінець 'головка', що виходив назовні за межі причілкової стіни хати, скульптурно вирізувався у формі зооморфної голови з ріжками, а верхню частину протилежного кінця 'ноги' протесували у вигляді двох стулених між собою закінчень. Вагомість у формуванні конструктивної основи житла підтверджувалась також і його антропоморфними термінологічними означеннями.
'Чоловіча' антропоморфна номінативнісь сволока, який 'і вдень і вночі держить стелю на плечі', яскраво проявлена і у текстах загадок: 'Баран у оборі, а ноги надворі', 'Лежить вмерлець серед хати, ніхто його не винесе' (Сволок) [3, с. 175].
Народна традиція щодо назв поперечних балок - 'слижів', які несли на собі в декілька разів зменшену вагу по відношенню до сволока, зафіксована у відповідно зменшених антропоморфних термінах 'синочки', 'соколята' та інше: 'Сімсот соколят на одній долоні лежать', 'На одній постелі дванадцять невісток сплять' (Слижі і сволок), 'Сімсот невісток, ідна подушка' (Слижі і сволок)' [3, с. 175].
До статево нейтральних належать переважно метричні назви конструктивних елементів житла ( площі, довжини, ширини, кількості).
Народна метрологія повстала з метричних ознак людського тіла. 'П'ядь' - відстань між розставленими великим і вказівним, середнім або передмізинним пальцями руки; 'лікоть' - відстань від ліктя до кінця середнього пальця; 'сажень' - відстань між кінцями середніх пальців розставлених рук.
Розміри пальців рук були основою вимірів столярних виробів: 'повний палець' - довжина вказівного пальця (відповідав двом вершкам); 'неповний палець' - довжина двох нижніх фаланг вказівного пальця (півтора вершка); довжину верхньої фаланги великого пальця поліщуки називали 'нохтем', довжину нігтя - 'півнохтем'. Для вимірювання довжини жердин користувались мірою - 'корх' ('кулак'), яка дорівнювала чотирьом пальцям [6, с. 64-65].
Українські народні традиції, як і традиції інших народів, житло асоціювали з людським тілом, співвідносили з архаїчною моделлю світу і, відповідно, асоціювали його з людським тілом та живими істотами.
1. Українська народна творчість. Пісні Явдохи Зуїхи. Записав Гнат Танцюра. - К., 1965.
2. Українські народні прислів'я та приказки. Природа. Господарська діяльність людини / Упоряд. М. М. Пазяк. - К., 1989.
3. Загадки / Упорядкування, вступна стаття та примітки І. П. Березовського. - К., 1962.
4. Шейн П. В. Женитьба комина и женитьба свечки в Киевском уезде // Этнографическое Обозрение. - Т. 3. - 1898. - С. 155-158.
5. Радович Р., Сілецький Р. Стеля та сволок у традиційному будівництві поліщуків (конструктивно-технологічний та обрядовий аспекти) // Народознавчі Зошити. - 1996. - ? 2. - С. 78-92.
6. Радович Р. Техніка та технологія традиційного житлово-господарського будівництва на Поліссі другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст. // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. - Вип. 1. Київське Полісся. 1994. - Львів, 1997. - С. 62-83.
7. Радович Р. Релікти архаїчного поліського житла // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. - Вип. 2. Овруччина. 1995. - Львів, 1999. - С. 87-99.
В украинских обрядовых традициях и фольклорных жанрах (загадках, пословицах и поговорках) зафиксированы народные представления о жилище как о тепе человека и его разнообразных эмоциональных состояниях.
Popular images of dwellings are reflected in Ukrainian tradition as well as in various folklore genres (e. g. riddles, proverbs and sayings). The dwelling is depicted as a human body, in various emotional states.
Тамара Володимирівна Косміна - кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. Автор численних публікацій з питань традиційного житла українців, зокрема монографії 'Сільське житло Поділля кінця ХІХ - початку ХХ ст. Історико-етнографічне дослідження' (К., 1980). У коло наукових зацікавлень входять проблеми, пов'язані з особливостями матеріалізації світоглядних уявлень, національної символіки та ареалістики народного житла українців шляхом застосування картографічної методики. E-mail: kosmina@carrier.kiev.ua
джерело
У фольклорній традиції українського народу традиційне житло та основні його складові усвідомлювались живими істотами, які здатні були як чуттєво реагувати на дії чинників зовнішнього світу, так і виконувати самостійні ролеві функції в обрядах. Найбільш значимою - антропоморфно-продуктивною - функцією наділялись елементи житла, пов'язані з вогнем: піч, лучник та свічка. Саме вони ставали головними персонажами обрядів 'власного весілля'.
Після напруженої роботи, коли вже були приготовлені всі різдвяні страви, гуцульська піч їхала "ся віддавати". Заборонялося в цей час її турбувати: розводити вогонь, торохтіти посудом, навіть торкатися її руками.
Реакція печі як живої істоти під час виготовлення весільного короваю фіксується фольклорним матеріалом:
Піч наша регоче,
Короваю хоче,
А челюсті усміхаються,
Короваю сподіваються [1, с. 124].
Значення печі як 'рідної матері' чи 'шляхтянки' закодоване у пареміях: 'Піч нам рідна мати' [2, с. 141], 'Мати товстуха, дочка краснуха, син кучерявий (Піч, вогонь, дим)', 'Мати товстуха, дочка краснуха, батько чорнявий, син кучерявий (Піч, вогонь, сажа, дим)' [3, с. 184], 'Стоїть пані у білому жупані; Хто йде, до неї руки кладе' [3, с. 185].
А властивість печі поїдати солому представлена в таких загадках: 'Завжди їсть, а сита ніколи не буває', 'Корова без ніг, без тіла, скирту соломи з'їла', 'Біла кобила весь ліс переїла', 'І не кінь, і не пес; Їсть дрова, не овес' [3, с. 183].
Як своєрідна 'вогняна' родина (тато, мама, син і дочка) представлявся у фольклорі опалювальний комплекс традиційного українського житла (піч, вогонь, сажа, дим, кагла, комин): 'Мати товстуха, дочка краснуха, син кучерявий (Піч, вогонь, дим)', 'Мати товстуха, дочка краснуха, батько чорнявий, син кучерявий (Піч, вогонь, сажа, дим)' [3, с. 184], 'Тато високий, мама низенька, син кучерявий, дочка сліпенька (Комин, піч, дим, кагла)' [3, с. 185].
Досить поширеним у традиційній культурі поліщуків донедавна був обряд 'женити комина'. 'Комин', або 'лучник', є досить монументальною архаїчною формою освітлювального пристрою в хаті. Ця своєрідна 'лампа' складалась із двох частин. Одна становила піддон для спалювання лучини. Ним могли слугувати великі кам'яні брили з отворами для встромляння лучин; колоди або пні, верх яких змащували глиняним розчином або клали на них керамічні черепки; монументальні дерев'яні консолі у вигляді дерев'яної лопати; металеві решітки тощо. Друга - димовідвідний пристрій - тіло 'комина', 'лучника', який спускали від отвору в стелі безпосередньо над місцем спалення лучини для виводу диму з хати. Його виготовляли з дерев'яного кадоба або ж виплітали з лози чи навіть шили з мішковини у вигляді усіченого вгорі конуса. Стінки обмащували глиняним розчином.
На літній період це 'тіло' знімали або піднімали і кріпили до стелі, а на період осінньо-зимових коротких світлових днів знову спускали. Момент спускання комина, появи його в хаті освячувався обрядом, який мав назву 'женити комина' і стверджував можливість світити в хаті лучиною, забезпечував знешкодження шкідливих сил.
Господиня підперезувала спущений комин рушником, а молодь його заквітчувала (як молоду на весіллі). Стіл покривали новим настульником і переносили його під комин. Вся родина збиралась біля столу. Як тільки стемніло і старший член родини кінчав читати молитву, молодь починала співати:
Ой прийшли ноченьки довгенькі
Посвіти ж нам, Комину біленький.
Ми ж тебе квітами убрали,
Барвіночком, рутой оперезали.
Праця наша - дівка гарненька
Полюбити Комина раденька.
Ми ж тебе будем женити,
Горілочку, пиво, мед пити.
Світи ж, Коминочку, ясненько,
Побужай чальодочку раненько.
Аналогічним на Київщині був обряд 'женити свічку' [4, с. 158].
Свічка, як жива істота, за народними уявленнями мала тіло і душу: 'Тіло біло, а душа хлоп'яная', 'Що то за гість, що сам себе їсть? (Свічка)' [3, с. 179].
Найбільша кількість серед антропоморфних номінацій, які стосуються житла, в текстах цих жанрів становлять 'жіночі'. Ними позначалась перш за все сама 'хата' як основний життєвий простір: 'Своя хатка - родимая матка' [3, с. 136] 'Хата чужая - як свекруха лихая' [3, с. 137], 'Стоїть Гася, надулася, полу одкрила, людей впустила ( Хата)' [2, с. 174].
Широкий спектр конструктивних елементів хати мають антропоморфні характеристики: 'Чотири стояни всю хату обняли' (Вугли в хаті)' [3, с. 172], 'Іде дід, бабу за руку веде (Двері)' [3, с. 173]. 'Чотири баби одну скатерть шиють (Кутки в хаті і стеля)' [3, 175], 'Є такий похолок, що заглядає всім під подолок (Поріг)' [3, с. 177], 'І стіни мають вуха', 'Люди забувають, що стіни часто вуха мають' [2, с. 140].
Окремі меблі, предмети хатнього начиння та їхні конструктивні елементи - лавки, стіл, ніжки стола, кочерга, мітла, подушки тощо - також наділялись антропоморфними функціями: 'Під одною шапкою чотири братики стоять', 'Чотири брати одним поясом підпоясані, під однією шляпою стоять', 'Під одним бриликом чотири панночки стоїть', 'Чотири попи під одним брилем стоять', 'Під одним козирком чотири козаки', 'Чотири братки разом живуть, а кожен окремо' (Ніжки стола) [3, с. 187]; 'Пішли чернички на вечорнички, та як полягали спать, то й досі сплять (Лавки)', 'Стоїть Іван Богдуган, Іваниха Богдуганиха, Іванєтко Богдуганєтко (Стіл, лава, стілець)' [3, с. 188], 'У тіла вуха, а голови нема', 'Має вуха, а не чує (Цебер)' [3, с. 189], 'Сидить пані на ґанку / У червонім кафтанку; / А хто її рушить, / Той плакати мусить' (Перечниця)' [3, с. 195], 'Стоїть панна в кутку в червонім жупанку, в червонім платку' (Кочерга), 'Чорна циганка щовечора, щоранку червонці лічить (Кочерга і жар)' [3, с. 199], 'Куций Степан по хаті скакав', 'Підперезаний Степанко по хаті скаче', 'Зв'язаний панок в куті сидить', 'Стоїть панич у порога, личком підв'язаний' (Віник), 'Череватий ляшок підперезав личком животок' (Мітла) [3, с. 208], 'Сидить пані у кутику в обгортанім кабатику', 'Прийшла пані в синьому жупані, / Шаталася, моталася, / Під піч заховалася' (Помело) [3, с. 209].
'Чоловічими' номінаціями наділялись пограничні елементи житлового простору хати (сволок) або елементи, які знаходились поза її межами (димар, комин, бовдур), а також ті, що становили означення господарських споруд двору (огорожа, тин, частокіл, льох, криниця), та група номінацій, пов'язаних з вогнем - димом.
Символічна значимість найважливішого конструктивного елемента, що утримував на собі стелю, яка слугувала межею між нутром хати та горищем, підкреслена збереженими поліщуками українського Полісся антропоморфними термінологічними означеннями: 'батько', 'дід', 'дідів пояс', 'содержитель', 'цар хати' [5, с. 79; 6, с. 71; 7, с. 95].
Сволок був об'єктом особливої уваги, яку стверджувала також його антропоморфна скульптурність. Так, торцевий кінець 'головка', що виходив назовні за межі причілкової стіни хати, скульптурно вирізувався у формі зооморфної голови з ріжками, а верхню частину протилежного кінця 'ноги' протесували у вигляді двох стулених між собою закінчень. Вагомість у формуванні конструктивної основи житла підтверджувалась також і його антропоморфними термінологічними означеннями.
'Чоловіча' антропоморфна номінативнісь сволока, який 'і вдень і вночі держить стелю на плечі', яскраво проявлена і у текстах загадок: 'Баран у оборі, а ноги надворі', 'Лежить вмерлець серед хати, ніхто його не винесе' (Сволок) [3, с. 175].
Народна традиція щодо назв поперечних балок - 'слижів', які несли на собі в декілька разів зменшену вагу по відношенню до сволока, зафіксована у відповідно зменшених антропоморфних термінах 'синочки', 'соколята' та інше: 'Сімсот соколят на одній долоні лежать', 'На одній постелі дванадцять невісток сплять' (Слижі і сволок), 'Сімсот невісток, ідна подушка' (Слижі і сволок)' [3, с. 175].
До статево нейтральних належать переважно метричні назви конструктивних елементів житла ( площі, довжини, ширини, кількості).
Народна метрологія повстала з метричних ознак людського тіла. 'П'ядь' - відстань між розставленими великим і вказівним, середнім або передмізинним пальцями руки; 'лікоть' - відстань від ліктя до кінця середнього пальця; 'сажень' - відстань між кінцями середніх пальців розставлених рук.
Розміри пальців рук були основою вимірів столярних виробів: 'повний палець' - довжина вказівного пальця (відповідав двом вершкам); 'неповний палець' - довжина двох нижніх фаланг вказівного пальця (півтора вершка); довжину верхньої фаланги великого пальця поліщуки називали 'нохтем', довжину нігтя - 'півнохтем'. Для вимірювання довжини жердин користувались мірою - 'корх' ('кулак'), яка дорівнювала чотирьом пальцям [6, с. 64-65].
Українські народні традиції, як і традиції інших народів, житло асоціювали з людським тілом, співвідносили з архаїчною моделлю світу і, відповідно, асоціювали його з людським тілом та живими істотами.
1. Українська народна творчість. Пісні Явдохи Зуїхи. Записав Гнат Танцюра. - К., 1965.
2. Українські народні прислів'я та приказки. Природа. Господарська діяльність людини / Упоряд. М. М. Пазяк. - К., 1989.
3. Загадки / Упорядкування, вступна стаття та примітки І. П. Березовського. - К., 1962.
4. Шейн П. В. Женитьба комина и женитьба свечки в Киевском уезде // Этнографическое Обозрение. - Т. 3. - 1898. - С. 155-158.
5. Радович Р., Сілецький Р. Стеля та сволок у традиційному будівництві поліщуків (конструктивно-технологічний та обрядовий аспекти) // Народознавчі Зошити. - 1996. - ? 2. - С. 78-92.
6. Радович Р. Техніка та технологія традиційного житлово-господарського будівництва на Поліссі другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст. // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. - Вип. 1. Київське Полісся. 1994. - Львів, 1997. - С. 62-83.
7. Радович Р. Релікти архаїчного поліського житла // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. - Вип. 2. Овруччина. 1995. - Львів, 1999. - С. 87-99.
В украинских обрядовых традициях и фольклорных жанрах (загадках, пословицах и поговорках) зафиксированы народные представления о жилище как о тепе человека и его разнообразных эмоциональных состояниях.
Popular images of dwellings are reflected in Ukrainian tradition as well as in various folklore genres (e. g. riddles, proverbs and sayings). The dwelling is depicted as a human body, in various emotional states.
Тамара Володимирівна Косміна - кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. Автор численних публікацій з питань традиційного житла українців, зокрема монографії 'Сільське житло Поділля кінця ХІХ - початку ХХ ст. Історико-етнографічне дослідження' (К., 1980). У коло наукових зацікавлень входять проблеми, пов'язані з особливостями матеріалізації світоглядних уявлень, національної символіки та ареалістики народного житла українців шляхом застосування картографічної методики. E-mail: kosmina@carrier.kiev.ua
джерело