Вторая часть истории Игоря Чабана .
Прошел год с того дня, как 14 Сотня приняла бой на Институтской. Мы помним эти дни, мы возвращаемся к ним. Но помимо этой общей памяти у многих людей есть свой персональный счет. У меня он связан с событиями 18 февраля. Фраза про "второй день рождения" банальна. Но ничего другого в голову не приходит. А придумывать специально не хочу. Сегодня второй день рождения у героя этой истории. И у одного из авторов - Павла Кучера. Пусть живут долго-долго эти настоящие мужчины.
Напоминаю, публикация по-украински, перевод на русский последует непременно.
"Наш Майдан: параллельные истории". Ігор Чабан. Частина 2
Вместо эпиграфа. Параллельные места
из книги «Наш Майдан: Киев - San Francisco» (http://nashmaydan.in.ua)
Павел Кучер
02.02.2014 19:49
В какой-то момент ты чувствуешь, как неодолимая сила тянет тебя туда, на Майдан. До определенного времени ты еще можешь сопротивляться: вступают в конфликт место работы, завоеванное место в жизни. Но в один из дней происходит нечто, что полностью разворачивает тебя.
Ігор Чабан (https://www.facebook.com/chabanigor)
Завершення. Початок: https://www.facebook.com/nashmaydan/posts/1538894563050556
«Коли їхав перший раз, то вагань ніяких не було. Були тільки злість, роздратування. Не вірилось, що таке може відбуватися»
Коли я побачив події 30 листопада, коли побачили, як б’ють студентів, я просто усвідомив, що їду і ми з дружиною рвонули на Киів. Друзі і рідні не знали, що я їду, а з дружиною ми були однодумці. Одностайно.
Я не пішов на роботу, передзвонив, домовився про заміну, ми сіли в машину, по дороз о п’ятій ранку підібрали ще двох чоловіків з Франківська на львівському Майдані, й поїхали на Київ. Летів 140-150, під Києвом мало не побив прапорщика ДАІ. Був такий випадок, був. Дуже зухвало він говорив до мене - такий відвертий наїзд, незаконний… Тобто все це було на шалених емоціях.
Коли їхав перший раз, то вагань жодних не було. Були тільки злість, роздратування. Не вірилось, що таке може відбуватися. Таке цинічне побиття. Особливо побиття за 500 метрів від Майдану людей, які поверталися додому. Ну всі, напевно, бачили запис з камер спостереження, коли хлопець виходить з переходу, іде собі додому, нікого не чіпає, до Майдану там з кілометр добрий. До нього підбігають беркути та й прицільно б’ють його по нирках. Він падає в больовому шоку і перетворюється на інваліда, бо прицільні удари по ниркам так просто не минають. Хоча на Майдані він навіть не був й не думав туди йти.
У мами моєї дружини в Києві є однокласниця. В них такий був дружній клас, що вони досі пір підтримують відносини. Ми ночували, більше вийшло, що днювали в неї. Тому що вдень декілька годин «переночувати», а ввечері я виходив. Ну тобто десь з восьмої вечора до сьомої ранку я був на Майдані.
«Я для себе зробив класифікацію: є активісти і є туристи... От я три рази - до 14-ї сотні - був туристом»
30 листопада то був перший раз, потім я туристом ще три рази, чи два рази наїджав. Я для себе зробив класифікацію: є активісти і є туристи. Тобто тут негативного значення немає. Туристи - це просто усі люди, які з Русланою, «хто не скаче, той москаль», гімн проспівати. От я три рази - до 14-ї сотні - був туристом. Виходив на чергування вночі і до сьомої ранку співав з Русланою.
Черговий раз - це було 20 січня… В моєї дружини є хороша подруга. Ми знали, що її син там десь в активістах Майдану. Того разу я приїхав один, без дружини, і якось мені так сумно стало на Майдані, а ще й великий мороз був. Ну я подзвонив йому та кажу: «Назаре, ти, я знаю, десь тут на Майдані в активістах. Давай мені, може, скажи - я до вас приєднаюся». Ну він мені каже: «Ідіть на Гринченка, 7, Будинок архітектора. Зайдете туди, скажете, що від мене». Я поняття не мав, що це 14-та сотня. Павло знає, можливо, його. Це Назар Франчук з МНК. Франек. І от мене Франек порекомендував, і я зайшов туди, але не знаючи точно, куди зайшов. Ну і все. Мене зустрів Роман Пицьків, показав мені моє місце - там один каремат тоді на двох був, по-моєму. А вже за дві години ми пішли в перше чергування до шостої ранку.
За весь той час з 20 січня я один раз поїхав до Львова на три дні. Я захворів, підхопив запалення легенів, температуру 40. Був змушений поїхати підлікуватися. Наступного разу до Києва то я вже втік. Дружина була проти, бо я не долікувався. Це десь було на початку лютого. Тобто з 20 січня до 18 лютого я був відсутній три дні. Як кажуть, «у самоволці».
«З Парубієм ми ходили пішки. Коли не було його, переважно бігали»
У Сотні робив все, ну це вже тривіальне, те що й всі. У мене є один товариш наш спільний з Галею, доречи, доктор наук, професор. Він був в іншій - у Львівській - Сотні. Ось вони щодня були на барикадах, у них було чергування. Ну а в нас інша функція була: ми більше як летючі гусари - чергова була сотня. Ми були на місці, але у убудь-який момент могла надійти команда: «Алярм! Алярм!» - і ми бігом-бігом вдягалися, як по тривозі в армії, і бігли в якусь точку. Тобто ми як мобільна група у потенційно загрозливу точку висувались та ставали бар’єром.
Бігали на тренуванні. Чогось Роман вибирав для тренування найбрудніше місце. Потім по пояс були в болоті, всі відпиралися. Скажемо, були звичайні армійські будні. Тренування, сиділи в новинах, перевіряли вай-фай, перевіряли, що діється у світі. Хтось відпрошувався на Майдан, хтось - на Грушевського. Але дисципліна була дійсно армійська. Я людина військова в минулому. Мені це було знайомо і навіть подобалося, що все було регламентоване.
Парубій був авторитет для нас. Трохи гумору додам: він часто з нами ходив на акції. І з ним ходити було значно краще, тому що з ним ми ходили пішки. Коли не було його, ми переважно бігали. А мені після хвороби у бронежилеті це трошки було важко :-).
Він нас назвав, пам’ятаю: «14-та та 15-та Сотні для мене - спецназ Майдану». Було приємно, хоча, звичайно, це була така похвала. Я пам’ятаю ще був такий момент: була зустріч, з нами була 15-та сотня, і коли Парубій завершив розповідь він спитав, чи є у когось запитання, прохання. Виникла пауза секунди 3. Підводиться один боєць 15-ї сотні та каже: «Андрію, а можна нам щось таке, щоб ми були схожі на 14-ту сотню?» У нас екіпіровка була трошки краще, ніж у 15-ї: ми були в однакових шоломах, однакових одностроях, однакові щити - тобто усе якось… На таке запитання ніхто не очікував і всі розсміялися.
Напередодні бою (15 лютого - авт.) Парубій пояснював. Питали про якусь зброю, він категорично сказав, що зброї жодної в нас немає та не буде. І не було. Казав, що будемо 18-го лютого зранку блокувати повністю урядовий квартал - щоб усі були готові. Говорили на загальні теми: про бандитську владу, зокрема. Сфотографувалися, та й розійшлися.
Наша речівка була: «Андрій Парубій, поведи нас у бій!», з якою ми завжди йшли. Поважали Андрія Парубія, принаймні, я поважав та відчував від своїх товаришів так само повагу до нього. Він часто ходив з нами на акції, тобто він не був такий, як Ляшко, який міг поряд їхати у джипі, - він всю дорогу йшов ногами разом з нами та стояв з нами, можна сказати, в одному строю. А для будь-якого солдата, коли командир з ним разом, долає ті самі труднощі - це багато значить.
«Якби ми не пішли - не пішли би інші»
Чи були сумніви напередодні? Можливо, висловлював. Тоді дуже багато висловлювалось різних думок. Не все я зараз добре пам’ятаю, що передувало. Ну а чому пішов? А як було не піти? Якщо мені хтось буде розповідати, що тоді не боялися, не страшно було - я в це не повірю. Не страшно тільки обколотим та обкуреним тітушкам. Інстинкт самозбереження він у людини є одним з основних. Всім було страшно. Але всі той страх долали. Ну треба було йти. Якби ми не пішли - не пішли би інші. Мали би ми псевдовибори в п’ятнадцятому році, мали би ми Віктора Першого. Потім був би Олександр Перший. Була б династія януковичей у нас. Тож пішов тому, що треба було. Є таке поняття, як треба. Необхідно долати себе… Просто буває інколи, коли дуже не хочеться, але треба, інколи - коли просто не хочеться. Буває, коли дуже страшно…
Я нещодавно був на всіх тих «місцях бойової слави», погладив дерево, під яким мене підстрелили чи пристрелили…18 лютого… Слід згадати, що перебуваючи у сотні, я жодного дня не відлучався - окрім короткої поїздки до Львова для лікування. А тут напередодні, з 16 на 17 я відлучився, бо мне вже так вкрай було потрібно помитися-поголитися, що відлучився прийняти якийсь душ. Пам’ятаю, що мене дуже вмовляли, щоб я з 17-го на 18-те залишився ночувати. Адже нам сказали, що будуть важливі події, до нас тоді ще прийшов у гості Парубій, разом з 15-ю сотнею невеличка була зустріч з мажорною ноткою наприкінці - сміялися. 18 числа на 7 ранку був призначений вихід, я дуже переживав, щоб не запізнитись, й тому повернувся ночувати до Сотні.
Ну, а зранку встали нормально, бігом-бігом. Пам’ятаю, що ми вже вийшли, вишикувались перед Будинком архітектора і Роман (чи Бень ? не пам’ятаю вже точно) каже: «Так, всі повернулися назад, взяли порожні сумки від протигазів». Спочатку я не зрозумів, навіщо, але потім, коли нам з намету Коломийської чоти кожному по 2-3 пляшки коктейлю почали у ті сумки давати… Готувалися. Був, звичайно, мандраж. Ще ввечері я навіть пост написав у фейсбуці: така якась загальна знервованість відчувалася.
Ігор Чабан: Мандраж. Всі занадто веселі, занадто збуджені, стан очікування чогось. Сподіваємось, що завтра буде перелом, https://www.facebook.com/chabanigor/posts/584072311669034
Парубій нас попередив. Правда, попередив, що будуть відбуватися інші події, ніж відбувалися: казав, що силами самооборони буде повністю блокуватися весь урядовий квартал, а не окремо Кабмін чи Верховна Рада…. Ми пішли до Маріїнського парку зранку. Далі почалися ті події, про які всі знають: вибухи, бруківка…
Напоминаю, публикация по-украински, перевод на русский последует непременно.
"Наш Майдан: параллельные истории". Ігор Чабан. Частина 2
Вместо эпиграфа. Параллельные места
из книги «Наш Майдан: Киев - San Francisco» (http://nashmaydan.in.ua)
Павел Кучер
02.02.2014 19:49
В какой-то момент ты чувствуешь, как неодолимая сила тянет тебя туда, на Майдан. До определенного времени ты еще можешь сопротивляться: вступают в конфликт место работы, завоеванное место в жизни. Но в один из дней происходит нечто, что полностью разворачивает тебя.
Ігор Чабан (https://www.facebook.com/chabanigor)
Завершення. Початок: https://www.facebook.com/nashmaydan/posts/1538894563050556
«Коли їхав перший раз, то вагань ніяких не було. Були тільки злість, роздратування. Не вірилось, що таке може відбуватися»
Коли я побачив події 30 листопада, коли побачили, як б’ють студентів, я просто усвідомив, що їду і ми з дружиною рвонули на Киів. Друзі і рідні не знали, що я їду, а з дружиною ми були однодумці. Одностайно.
Я не пішов на роботу, передзвонив, домовився про заміну, ми сіли в машину, по дороз о п’ятій ранку підібрали ще двох чоловіків з Франківська на львівському Майдані, й поїхали на Київ. Летів 140-150, під Києвом мало не побив прапорщика ДАІ. Був такий випадок, був. Дуже зухвало він говорив до мене - такий відвертий наїзд, незаконний… Тобто все це було на шалених емоціях.
Коли їхав перший раз, то вагань жодних не було. Були тільки злість, роздратування. Не вірилось, що таке може відбуватися. Таке цинічне побиття. Особливо побиття за 500 метрів від Майдану людей, які поверталися додому. Ну всі, напевно, бачили запис з камер спостереження, коли хлопець виходить з переходу, іде собі додому, нікого не чіпає, до Майдану там з кілометр добрий. До нього підбігають беркути та й прицільно б’ють його по нирках. Він падає в больовому шоку і перетворюється на інваліда, бо прицільні удари по ниркам так просто не минають. Хоча на Майдані він навіть не був й не думав туди йти.
У мами моєї дружини в Києві є однокласниця. В них такий був дружній клас, що вони досі пір підтримують відносини. Ми ночували, більше вийшло, що днювали в неї. Тому що вдень декілька годин «переночувати», а ввечері я виходив. Ну тобто десь з восьмої вечора до сьомої ранку я був на Майдані.
«Я для себе зробив класифікацію: є активісти і є туристи... От я три рази - до 14-ї сотні - був туристом»
30 листопада то був перший раз, потім я туристом ще три рази, чи два рази наїджав. Я для себе зробив класифікацію: є активісти і є туристи. Тобто тут негативного значення немає. Туристи - це просто усі люди, які з Русланою, «хто не скаче, той москаль», гімн проспівати. От я три рази - до 14-ї сотні - був туристом. Виходив на чергування вночі і до сьомої ранку співав з Русланою.
Черговий раз - це було 20 січня… В моєї дружини є хороша подруга. Ми знали, що її син там десь в активістах Майдану. Того разу я приїхав один, без дружини, і якось мені так сумно стало на Майдані, а ще й великий мороз був. Ну я подзвонив йому та кажу: «Назаре, ти, я знаю, десь тут на Майдані в активістах. Давай мені, може, скажи - я до вас приєднаюся». Ну він мені каже: «Ідіть на Гринченка, 7, Будинок архітектора. Зайдете туди, скажете, що від мене». Я поняття не мав, що це 14-та сотня. Павло знає, можливо, його. Це Назар Франчук з МНК. Франек. І от мене Франек порекомендував, і я зайшов туди, але не знаючи точно, куди зайшов. Ну і все. Мене зустрів Роман Пицьків, показав мені моє місце - там один каремат тоді на двох був, по-моєму. А вже за дві години ми пішли в перше чергування до шостої ранку.
За весь той час з 20 січня я один раз поїхав до Львова на три дні. Я захворів, підхопив запалення легенів, температуру 40. Був змушений поїхати підлікуватися. Наступного разу до Києва то я вже втік. Дружина була проти, бо я не долікувався. Це десь було на початку лютого. Тобто з 20 січня до 18 лютого я був відсутній три дні. Як кажуть, «у самоволці».
«З Парубієм ми ходили пішки. Коли не було його, переважно бігали»
У Сотні робив все, ну це вже тривіальне, те що й всі. У мене є один товариш наш спільний з Галею, доречи, доктор наук, професор. Він був в іншій - у Львівській - Сотні. Ось вони щодня були на барикадах, у них було чергування. Ну а в нас інша функція була: ми більше як летючі гусари - чергова була сотня. Ми були на місці, але у убудь-який момент могла надійти команда: «Алярм! Алярм!» - і ми бігом-бігом вдягалися, як по тривозі в армії, і бігли в якусь точку. Тобто ми як мобільна група у потенційно загрозливу точку висувались та ставали бар’єром.
Бігали на тренуванні. Чогось Роман вибирав для тренування найбрудніше місце. Потім по пояс були в болоті, всі відпиралися. Скажемо, були звичайні армійські будні. Тренування, сиділи в новинах, перевіряли вай-фай, перевіряли, що діється у світі. Хтось відпрошувався на Майдан, хтось - на Грушевського. Але дисципліна була дійсно армійська. Я людина військова в минулому. Мені це було знайомо і навіть подобалося, що все було регламентоване.
Парубій був авторитет для нас. Трохи гумору додам: він часто з нами ходив на акції. І з ним ходити було значно краще, тому що з ним ми ходили пішки. Коли не було його, ми переважно бігали. А мені після хвороби у бронежилеті це трошки було важко :-).
Він нас назвав, пам’ятаю: «14-та та 15-та Сотні для мене - спецназ Майдану». Було приємно, хоча, звичайно, це була така похвала. Я пам’ятаю ще був такий момент: була зустріч, з нами була 15-та сотня, і коли Парубій завершив розповідь він спитав, чи є у когось запитання, прохання. Виникла пауза секунди 3. Підводиться один боєць 15-ї сотні та каже: «Андрію, а можна нам щось таке, щоб ми були схожі на 14-ту сотню?» У нас екіпіровка була трошки краще, ніж у 15-ї: ми були в однакових шоломах, однакових одностроях, однакові щити - тобто усе якось… На таке запитання ніхто не очікував і всі розсміялися.
Напередодні бою (15 лютого - авт.) Парубій пояснював. Питали про якусь зброю, він категорично сказав, що зброї жодної в нас немає та не буде. І не було. Казав, що будемо 18-го лютого зранку блокувати повністю урядовий квартал - щоб усі були готові. Говорили на загальні теми: про бандитську владу, зокрема. Сфотографувалися, та й розійшлися.
Наша речівка була: «Андрій Парубій, поведи нас у бій!», з якою ми завжди йшли. Поважали Андрія Парубія, принаймні, я поважав та відчував від своїх товаришів так само повагу до нього. Він часто ходив з нами на акції, тобто він не був такий, як Ляшко, який міг поряд їхати у джипі, - він всю дорогу йшов ногами разом з нами та стояв з нами, можна сказати, в одному строю. А для будь-якого солдата, коли командир з ним разом, долає ті самі труднощі - це багато значить.
«Якби ми не пішли - не пішли би інші»
Чи були сумніви напередодні? Можливо, висловлював. Тоді дуже багато висловлювалось різних думок. Не все я зараз добре пам’ятаю, що передувало. Ну а чому пішов? А як було не піти? Якщо мені хтось буде розповідати, що тоді не боялися, не страшно було - я в це не повірю. Не страшно тільки обколотим та обкуреним тітушкам. Інстинкт самозбереження він у людини є одним з основних. Всім було страшно. Але всі той страх долали. Ну треба було йти. Якби ми не пішли - не пішли би інші. Мали би ми псевдовибори в п’ятнадцятому році, мали би ми Віктора Першого. Потім був би Олександр Перший. Була б династія януковичей у нас. Тож пішов тому, що треба було. Є таке поняття, як треба. Необхідно долати себе… Просто буває інколи, коли дуже не хочеться, але треба, інколи - коли просто не хочеться. Буває, коли дуже страшно…
Я нещодавно був на всіх тих «місцях бойової слави», погладив дерево, під яким мене підстрелили чи пристрелили…18 лютого… Слід згадати, що перебуваючи у сотні, я жодного дня не відлучався - окрім короткої поїздки до Львова для лікування. А тут напередодні, з 16 на 17 я відлучився, бо мне вже так вкрай було потрібно помитися-поголитися, що відлучився прийняти якийсь душ. Пам’ятаю, що мене дуже вмовляли, щоб я з 17-го на 18-те залишився ночувати. Адже нам сказали, що будуть важливі події, до нас тоді ще прийшов у гості Парубій, разом з 15-ю сотнею невеличка була зустріч з мажорною ноткою наприкінці - сміялися. 18 числа на 7 ранку був призначений вихід, я дуже переживав, щоб не запізнитись, й тому повернувся ночувати до Сотні.
Ну, а зранку встали нормально, бігом-бігом. Пам’ятаю, що ми вже вийшли, вишикувались перед Будинком архітектора і Роман (чи Бень ? не пам’ятаю вже точно) каже: «Так, всі повернулися назад, взяли порожні сумки від протигазів». Спочатку я не зрозумів, навіщо, але потім, коли нам з намету Коломийської чоти кожному по 2-3 пляшки коктейлю почали у ті сумки давати… Готувалися. Був, звичайно, мандраж. Ще ввечері я навіть пост написав у фейсбуці: така якась загальна знервованість відчувалася.
Ігор Чабан: Мандраж. Всі занадто веселі, занадто збуджені, стан очікування чогось. Сподіваємось, що завтра буде перелом, https://www.facebook.com/chabanigor/posts/584072311669034
Парубій нас попередив. Правда, попередив, що будуть відбуватися інші події, ніж відбувалися: казав, що силами самооборони буде повністю блокуватися весь урядовий квартал, а не окремо Кабмін чи Верховна Рада…. Ми пішли до Маріїнського парку зранку. Далі почалися ті події, про які всі знають: вибухи, бруківка…