Коли старезна бабуся вібруючим слабеньким голосом, зі слізьми на очах розказує, як її мати терла кору і сушила цвіт акації, яка росла в них на подвір’ї, і з цього робила млинці... стає якось, м’яко кажучи, не по собі.
Осінь повільно поважно сходить на землю. Сходинками - тому й повільно. Тихо - тихо ступає - шарудінням сухого листя, стукотінням крапель об шибу і холодним вітром... і тільки останній відгомін літнього грому намагається їй заперечити: "Гай-гай! Егей! Ти куди! ще рано... ще хоч би трішки... дай нам ще бабине літо". Але Осінь норовлива панянка, як
( Read more... )