В Улаан-Баатор від кордону з Росією нас всю ніч везли російські дальнобійники на чотирьох фурах. Десь у 04:00 вони наблизилися де меж міста і стали на стоянку спати, ми ж подякували і пішли шукати місце для намету. От тут і почалося знайомство з монгольською землею - безкінечні рівні простори, ні деревця, ні річечки, ні горбика. І ґрунт зовсім не такий як у нас, він більш схожий на твердий застиглий пластилін, в який кілочки від намету ледве входили, а потім ще важче було їх витягнути. На ґрунті де не де росте трава, а між травою літають величезні цикади. Літня ніч була холодна, але зі сходом сонця швидко почало припікати.
Нам же потрібно було рухатися до головного вокзалу для зустрічі з іншою частиною групи. Дівчата вирішили стопити до вокзалу, хоча ми вже й знаходилися в межі міста, я ж понадіявся на розташування вокзалу саме в північно-східній частині міста і вирішив вздовж рельс пройтися пішки. Тоді я не знав, що протяжність Улаан-Баатору 35км, і йти довелося дві з половиною години. А сонце тим часом все більше і більше припікало, заховатися особливо не було де, та ще й тінь в цій країні зовсім інакша - тільки ховаєшся від сонця, відразу стає холодно в тіні, навіть не думав, що таке може бути.
В столиці є навіть метро, а саме місто нагадуває собою нашу Одесу чи Харків, купа новобудов, цілі квартали будуються. А ще водії, котрі їздять за своїми не зрозумілими правилами і постійно гудять. Місцеві жителі дивилися на мене як на цікавинку, постійно озиралися, дивувалися, до цього в Монголії довелося звикати.
Дивом знайшов вокзал, смсками домовилися зустрітися біля стели комунізму перед вокзалом, але там нікого не було, довелося ще годину блукати по місту. Біля вокзалу розташований сільський ринок, тут брудні монголи торгували якоюсь молочною смердючою рідиною з пластмасових бочок, хоча пити дуже хотілося, але таке купувати я не бажав, довелося йти по молоко в супермаркет. Молоко, як для країни з такою кількістю худоби виявилося неймовірно дорогим - нашими 10грн. за літр.
Біля стелли ми нарешті всі зібралися, навіть в більшій кількості, ніж раніше - дівчата десь познайомилися з життєрадісним італійцем Массімо, котрий наступні три дні тусив з нами по країні. З хаосу запропонованих розумних та не дуже ідей ми зупинилися на варіанті добиратися в незрозуміло який Мурен не зрозуміло для чого. Виявилося, ніби-то в дівчат з самого початку був саме такий план. Поїхали на автовокзал купувати квитки і там познайомилися зі справжньою Монголією - дорогущі квитки на проїзд, водії зазивали, котрі брали нас за руки та майже силою затаскували у свою автобуси. А ще ці водії змагалися один з одним, хто нас повезе, здавалося, що скоро і до бійки дійде. В першого було щось біля 200грн за проїзд, в наступного 190грн, але потрібно було сидіти на пакунках замість сидінь, в третього все було чудово, поки ми не зрозуміли, що крім купи пакунків нам ще доведеться сидіти по двоє на одному місці. Коли ж цей годинний цирк набрид, ми повернулися і поїхали на залізничний вокзал. Вирішилися взяти квитки до крайнього західного міста із залізницею - Ерденет, а звідти вже їхати автобусом.
Біля каси я побачив на власні очі те, про що читав - монголи не знають про черги: квитки продають тому, хто більше проштовхнеться, всіх розпихає, а сам пролізе. Можна кричати касирові, скаржитися, ображатися на інших хто тебе пихає - але це ніяким чином не допоможе. А ще квитки на залізницю в монголів більше нагадують якісь кольорові бланки - там було незрозумілих 4 чи 5 сторінок з купою тексту.
Загальний вагон, в якому ми їхали всю ніч та ранок нічим особливо не відрізнявся від наших Київ-Одеса чи аналогічних, от тільки за чистотою у вагоні значно більше слідкували, при нас декілька раз провідниця мила підлогу. А ще туалети в загальному вагоні були чистіші та охайніші за наші купейні. В вагоні за окріп довелося платити, ми приходили до провідниць з трьохлітровим казанком та платили за нього 3-4 гривні, а потім провідниця урочисто несла нам казанок, це було доволі весела сцена.
На ранок ми приїхали в проміжне місто Ерденет, і хоча в цьому місті знаходиться величезна статуя будди та монастир, на них дивитися не було часу, адже нам потрібно було рухатися не зрозуміло куди далі на захід країни не зрозуміло для чого.