Частина 2. Самі пологи.
Отож детальніше про поїздку в Польщу і самі пологи. Мабуть, я всетаки зважилась це написати і для того, щоб коли спогади погаснуть, самій перечитати і згадати...
Отож основним завданням, яке я ставила перед собою і мацьопством - було дочекатися нашого найдорожчого співучасника створення сім'ї. Він в той момент був у довгому відрядженні в Техасі. Я з мацьопчикаом в животику провела 2 чудових місяці у мами в Голандії. Зустрилась з друзями-іноземцями, наїлась досхочу авокадо і оселедцю, сходила з мамою на довгоомріяний концерт Angus& Julia Stone, поїздила на велику ( таємно від усіх), відвідала кілька занять голандської мови, навіть встигла чкурнути в Брюсель на 2 дні і ночувати там в каучсерферів ). Це все було чудово. Повернулась я додому всередині 33 тижня вже помітно більшою і у Львові мене застала шалена спека і трошки депресія. Повернутися після усіх цих пригод і цікавого диття в квартиру до діда, з яким ми ніколи не знаходимо спільної мови і порожню, без наших з коханим спогадів квартиру ще в коробках після переїзду за день до його від'їзду... через спеку та й пізній термін почали опухати ноги/руки/обличчя... Все це не тішило. Ще й багато друзів були у відпустках, то ж я ще тимчасово переїхала на квартиру до родички неподалік. Вона якраз була з сім'єю у відпустці, то ж я могла насолодитись останні дні вагітності спокоєм, трошки самотністю, але мені там було дуже добре.
За день до прильоту чоловіка ми з бабцею склали меню святкового обіду і план дій на неділю, коли він прилетить.
Коли я прокинулась у неділю зранку, щоб йти з бабцею на базар, я зрозуміла, що дорога мені зара, швидше за все, до чергового гінеколога в мед інститут... Нікому нічого не говорячи, чи з бабцею так і зробили. На щастя, га чергування якраз опинилась знайома лікарка, яка мене оглянула і повідомила, що слизова пробка й справді відійшла і вона вже бачить мінімальне розкриття на 1 чи 2 см. Вона заспокоїла, що такий стан речей може тривати від кількох годин до кількох днів і "втішила", що в понеділок мед існтитут закривається на мийку. Отож я готувалась повідомити чолоківа про те, що якщо ніч ми переживемо у Львові і все гаразд, то в понеділок вирушаємо до Польщі ( на 2 тижні швидше ніж планувалося), а якщо ні - то у нас є час до понеділка вечора, щоб у мене ще прийняли пологи у Львові в мед інституті. Яка я рада, що так не сталось! Як я писала раніше, лікар, якому ми телефонували згодом, щоб повідомити, що я вже народила просто не брав трубки Протягом 3 днів.
За порадою чергової лікарки чи вирішили мене вже ніде не возити і не трясти, тому в аеропорт зустрічати коханого я не поїхала. Зрозуміло, він запідозрив щось не ладне. бо як так, ми не бачились майже 4 місяці і я не приїхала в аеропорт? Написати й пояснити чому я не мала можливості, оскільки він в цей ранок якраз був на трансатлантичному рейсі... Отож після святкового обіду я розказала що й до чого, ми поїхали в Антошку закупити товари першої необхідності( персонал, між іншим, був жахливо некомпетентним і дуже нас розчарував). склали валізи, у понеділок зранку пішли ще поснідати в Бачевських ( я так хотіла і мріяла про це, бо ресторан відкрився, коли Антона не було) і вирушили в дорогу.
Приїхавши в Жешув чоловік змусив мене піти в лікарню на обстеження, щоб лікарі сказали чи все гаразд і коли нам чекати пологів. Вони мене оглянули, лише підтвердивши те, що пологи можуть початись як за кілька годин так за кілька днів. Казала чекати. Я втішилась, бо все йшло за моїм планом: втекти зі Львова, побути ще наодинці з чоловіком, знову звикнути один до одного за майже 4 місяці розлуки , відпочити, набратись сил і вже тоді в спокої, без зайвих людей і клопот народити нашу сім'ю )
Наступного дня ми ще висипалися, гуляли містом, гуляли по магазинам, їли смачну їжу і обговорювали ім'я, а також ділилися враженнями про наші поїздки. Антонові було неспокійно, а мені - добре.
Потім я ще вирішила піти на консультацію до їх акушерки, точніше я хотіла відвідати навчальний курс по підготовці до пологів, але на рецепції мені повідомили, що вже пізно на такому терміні курс проходити, бо він триває 2 місяці і запропонували просто прийти на консультацію. Консультація та була чудесною: ми приїхали увечері і нас запросили зайти у відділення, оглянути палати, оглянути умови і розказати про варіанти полегшення болю: канати, ванна, стілець у ванній, душ ну і саме крісло, але виглядало воно зовсім не як гінекологічне крісло, а скорше як кольоровий великий диван з регуляторами висоти, спинки і ручок. Пані Агнєжка відповіла на усі наші питання, а що мені найбільше запам'яталось, це момент, коли ми (точніше чоловік, бо я сумнівів не мала) сумнівались чи повертатись ще до Львова чи вже почекати в Жешуві, оскільки кілька днів то поняття відносне. Пані Агнєжка запропонувала мене оглянути на кріслі і сказати, що вона з цього приводу думає і її реакція була просто геніальною " Ооо... Юж пані нє єджє до Львова" ) Для нас це було знаком, що от-от все почнеться. Ми поїхали в готель, повечеряли, зупинились на варіантах імені наче мовчки дійшли згоди, що вже завтра-післязавтра наше життя зміниться і ми побачимо свого синочка.
Від ранку мене час від часу хапали болі в животі, але я намагалась на них не звертати уваги і тим паче не наголошувати на цьому при чоловікові, бо менша за все я хотіла провести добу в лікарні. Я знала, що буду готова поїхати в лікарню, коли відчую і зрозумію, що то дійсьно перейми і вони вже достатньо сильні і регулярні, щоб бути початком другої фази пологів - самого народження. Таті спазми у животі тривали весь день, але без ніякої регулярності чи однакових пропорційних інтервалів. Бувало, що у магазині я просто зупинялась і перечікувала такий момент, а потім просто спокійно продовжувала шопінг) Ближче до вечора ми навіть почали їх засікати на спеціальній програмці для вагітних, що була у мене встановлена на телефоні. Але ніякої регулярності чи я не помічала, та й, мабуть, не дуже хотіла помічати. Під кінець дня ми ще зробили пам'ятне фото у фотобудці: я, чоловік і животик ). Ми ще думали при друці вибрати фоторамку "Happy Birthday", але таки вибрали іншу.
Повернувшись увечері в готель я пішла в душ і, повернувшись застала наляканого чоловіка, який за тих 15-20 хвилин начитався форумів і того подібного і сказав мені негайно збирати речі і їхати в лікарню. Я ще довго його перконувала, що все в порядку і нікуди нам їхати не треба, щоб ми лягали спати, але він, здається, вже був більш впевнений у тому, що це все-таки були перейми весь день, ніж я. Ми зійшлсь на тому, що я зберу повністю усі реі для лікарні так, щоб ми в будь-який момент могли взяти одну сумку і вирушити, але таки ще ляжемо спати і вже як біль буде серйозним вирушимо в лікарню. За словами мого чоловіка від моменту коли я лягла спати до моменту, що я встала і сказала, що готова їхати минуло аж раптом 30 хв... На мою думку минуло десь півтори години, хоча я можу й помилятись. В будь-якому випадку поспати вже не вдалось... До ликарні нам їхати було хв 20 і ця дорога здавалась дооовгою і далекою. Болі були вже суттєво частішими і сильнішими. Приїхавши у лікарню нас спочатку прийняли в приймальний покій, де подивились серцебиття плоду, оглянули мене, заповнити цілу купу я кихось форм і що найгірше заставляли мене заповнювати ще більше форм...досить важко було сконцентруватись на питаннях, які мені задавали чи прочитанні якихось анкет польською і відповіді на них...Я собі подумала, можливо то так і мало бути? Якийсь відволікаючий маневр? Але, як на мене, я досить непогано з тим всім впорувалась. Тільки на той момент у мене було таке відчуття, що я б послала усіх тих медсестер, бо вони зовсім без розуміння до мене ставляться питаючи якісь дурнувати речі і очікуючи негайної відповіді, не роблячи ніякої похибки на мій стан. Менше з тим. Мене оглянув черговий лікар у прийомній, глянув на мою картку і передав медсестрам, щоб готували для мене пологову палату, бо відкриття вже 4 см і все виглядає так наче відбувається досить швидко. Немає ніяких домовлених лікарів як у нас - є лише черговий лікар і акушерки, які приймають пологи. То було близько 2 ночі. Мене посадили на крісло-каталку і повезли на 2 поверх. Я вірішила не перевдягатись ні в які нічні сорочки, а була у сукенці вільного крою, в якій приїхала і спортивному станику, бо мала намір народжувати у ванній. На жаль, такої можливості у мене не було.
Ані випробувати канат, чи стілець у ванній чи будь що інше ) Мене поклали на те велике жовте крісло, поставили крапельницю з якимись вітамінами і ще чимось для запобігання передавання якоїсь інфекції ( не пам'ятаю що то було)і дали заповнювати цілу купу паперів, які мене страшно нервували. Пам'таю там були питання типу якими хворобами я хворіла і чи не заперечую я проти всяких штук (що кров в мене беруть, що колять оту штуку для запобігання передавання інфекцій дитині за якихось обставин). Мені здавалось що ті анкети були вічними і я їх николи не заповню. Мене дуже нервувало те, що Антона до мене не впускали допоки я всі ці документи не заповню, бо то вважалось би тиском на мене, якби він був...Він сидів в коридорі і слухав як жіночка з сусідньої палати сильно кричала... я починала нервуватись і задумуватись про епідуральну анестезію. Я вирішла спочатку запитати про ванну, але мені відповіли, що немає вже часу для ванни, що я вже от-от буду народжувати, а для ванни потрібно викликаті спеціаліста по пологам у ванній. Коли я запитала про епідуральну анестезію, мені відповіли, що нею може одночасно скористатись лише одна пацієнтка і під час пологів постійно бути під наглядом анестезіолога і в той момент ота жіночка, що кричала якраз її використовувала і тому мені могли її запропонувати тільки після того, як та жіночка народить... себто мої шанси на епідуралку були майже нульовими. Не те щоб я її дуже хотіла, але мені не сподобалось, що мене, по суті, обдурили. До мене знову підійшла акушерка оглянути і, нічого не сказавши зникла.
За хвилину прибігла ще одна акушерка, питаючи в кого тут повне розкриття, а я собі лежала скорчена й навіть не підозрювала, що то про мене. І тут зайшов Антон і я зрозуміла, що певно таки про мене. Акушерка привезла з собою стіл з різними страшними інструментами і почала їх розпаковувати. Мені було дуже страшно. Вона сказала: що будемо народжувати. Мені стало ще страшніше... Я дивилась то на Антона то на неї і повторювала, що мені страшно і я боюсь, що я хочу в туалет, чи походити, чи ще щось зробити, але може ще не зараз народжувати? На що мені акушерка відповіла, що якщо пані хоче побачити своє дєцко, то треба потужитись буквально кілька хвилин і він вже буде з нами. То з її вуст якось так обнадійливо звучало, що я подумала: чом би й ні, якщо це кілька хвилин? Мацьопчик побачив світ о 4:55 ранку, мабуть, з 4-5-6 поштовху. Точно не скажу. Моменту, як він почав кричати я не пам'ятаю, бо я була трохи сама не своя ) Антон сказав, що він був наче втрамбований і після того, як його перевернули, легенько плеснули по дупці він видав звук і його відразу поклали мені на груди. Ще всього такого мокрого і червоного. Пахнув він дуууже файно. Антон перерізав пуповинку. Ми глянули один на одного і перше, як ми його назвали було "мацьопчик", але потім між собою таки погодились, що це наш Марк. За кілька хвилин мацьопчика поклали на вагу він наче розпростався і став набагато більшим. Потім його оглянули, виміріяли ріст, трошки закутали і знову приклали мені до грудей. Він не був лінивим і відразу намагався поїсти) Антон пожартував, що апетитом він весь в маму ). Потім мене попросили ще двічі потужитись щоб народити плаценту. Це ще було куди не йшло. Після цього прийшов лікар, оклянув плаценту і взявся за мене... Оце була реально найгірша частина усіх пологів... Було дуже боляче і неприємно. Лікар очищав усе, що залишилось усередині і накладав шви. Без анестетзії. Лише з якимось антисептиком. Все це тривало так довго і було так болісно, що я почала вже зриватись і бурмотіти тому лікарю українською " Коли ви вже від мене відстанете. Скільки можна мене мучити. Лишіть мене в спокою" і тому подібне... Навіть перебування мацьопчика у мене на грудях не допомагало... Але врешті це закінчилось. Мені ще вкоколи якийсь укол для запобігання конфлікту резус факторів при наступній вагітності ( Під час цієї вагітності вияснилось, що у мене від'ємний резус фактор, а в Антона позитивний і потрібно було весь час контролювати рівень антитіл. Саме для того, щоб уникнути схожих ризиків при наступній вагітності робився цнй укол.) Марка забрали на різні аналізи, а мене на візку повезли в палату. В палаті на той момент була ще одна дівчинка, котра народила 2 дні передімною. Я відчувала, що втрачаю свідомість, але дуже хотіла в душ. Антон допоміг мені роздягнутися і прийняти душ, фактично тримаючи мене, бо я зовсім не мала сил і постійно непритомніла, хоча це було суто бажання Антона. Якби у нього такого бажання не було чи не було можливості, то мені б допомогли медсестри. Палата була чистенька, з чудовими м'якими ліжками і душем у кожній палаті. Була десь 6 ранку і я трохи задрімала. Близько 8 мені знову привезли Маркусика, Антон сидів поруч. Ми тишілись нашим маленьким сонечком і намагались його покормити. Потім близько 9 до мене в палату прийшла ціла колегія лікарів. Вони проводили щоранковий обхід. Питали як моє самопочуття, чи не з'явилось молоко, мацали живіт і питали про кількість втраченої крові. Медсестра принесла мені ібупрофен і сказала, що можу його пити якщо будуть сильні болі. Потім принесли сніданок. Годували нас тричі на добу, але не знаю чи то я звикла до повнішої вечері чи то й справді так було пробумано, щоб шлунок не перевантажувати, але вечеря була дууже скромною: зазвичай хліб з сирною намазанкою і кавальчиком твердого сиру і чай. Усе. І то було о 6 вечора, тобто до ночі я ще встигала стати голодною як пес. Тому просила чоловіка, щоб приніс мені чи то ванільний сирок, чи то йогурт, чи млинці з творогом з готелю. На сніданок давали або молочну вівсянку з повидлом або якусь яблучну запіканку, хлибчик, з боку від нього варення і масло і каву з молоком ( кава така дуже відносна, дуууже слабонька, але все ж кава! І на обід була повноцінна їжа типу салатика, зупки і другого. Наприклад помідорова зупка, кілька свіжих огірків чи помідорів або бурячків і картопля чи рис чи макарони з якоюсь м'ясною підливкою. Що мені дуже подобається в європейському підході до харчування свідочпеченої мамм, це те, що харчування повинно бути повноцінне. Себто немає отаких обмежень, що їсти потрібно тільки молочні каші пісні каші, як у нас. Повноцінне меню, відразу зі свіжими овочами, відразу з цибулькою і хоч і слабонькою, але кавою.
Пам'ятаю, після повернення додому це була одна з найгостріших тем суперечок у нашій родині. Моя мама мала європейський підхід і казала мені їсти все, але потрошки, в той час як чоловікова мама дуже за все переживала і слідкувала, щоб я раптом нічого не з'їла чи не випила. Доводилось це робити таємно ) Перші 2 тижні я справді не пила кави взагалі та й їла в основному варене, тушковане. Про різні печива, цукерки та шоколад, звісно, й мови не могло бути. Але були такі речі як свіжі овочі та фрукти, газована вода чи якісь магазинні намазки чи здобний кекс. Ці моменти були у нас спірними. Потрошки я починала їсти майже усе. Виявила, що в мацьопчика алергія на цитрусові. Ну і досі він її має, то ж весь період свят мені доводиться бути без мандаоинок і апельсинок ( Але зараз не про це. Продовжимо про лікарню.
Отож після огляду лікарями мене прийшла, я так розумію, педіатр чи неонантолог і оглядала Марка. Я мала можлисіть задати усі свої питання. Потім йому щодня вимірювали рівень еритроцитів, щоб визначити чи немає жовтяниці. Також щодня вимірювали температуру та важили. Варто зауважити, що все це здійснювалось найновішими методами, наприклад, температуру міряли за секунду термоментром, що наводиться на чоло і відразу на екранчику показує температуру. Еритроцити вимірювались також спеціальним приладом, схожим на той, який діабетики використовуються для вимірювання рівня цукру: себто не потрібно було набирати цілі пробірки крові у біднятка, а просто маленьким ледь відчутним укольчиком взяти зовсім трішки крові. Також Марку перевіряли слух якимось дуже модним апаратом, якого у нас в Україні немає. Ну, або якщо є, то не у Львові і не в державній лікарні.
Згодом до мене приходила психолог та лактолог. Психолог питала як моє самопочуття, як мені відчуття бути мамою, який настрій, які емоції я переживаю і розказала, що я можу до нею звернутися з будь яким питанням в будь-який час. Лактолог заспокоїла мене щодо відсутності молока. Сказала, що воно обов'язково з'явиться протягом трьох днів і все буде гаразд. Мені дуже сподобалось як спокійно вона про це розповідала, а також сподобався підхід, згодом, коли я питала її про масажі та зціджування. Мені пояснили що вироблення молока має природньо само регулюватись організмом, тому вони не рекомендують зціджувати усе до кінця, якщо після годування у грудях залишилось молоко. Я дуже згідна з таким підходом і його й притримувалась. Лише у випадку, якщо відчувала, що молока забагато на стільки, бо груди камя'ніють і сильно болять, тоді, як на мене був сенс його зцідити. Також я не бачила проблеми у тому, щоб давати дитинці перші дні, поки не з'вилось молоко - суміш. Я не вірила, що дитинка може відмовитись від такого смачного й теплого грудного молока, навіть якщо для того, щоб його добути потрібно докласти більше зусиль, в замін на суміш. Суміші в лікарні були готові до споживання, запаковані в одноразові пляшечки з соскою-насадкою по, здається 150 чи 200 мл. Це було дуже зручно, оскільки на рецепції нашого відділення можна було собі взяти 2-3 пляшечки й тримати біля свого ліжка й просто давати їх дитинці, коли була необхідність. Себто маму звільняли від проблеми ходіння й шукання пляшечки, окропу, чайника і всього решта.
Кілька днів можна було повністю зосередитись на реабілітації.
Крім того, лікарня забезпечувала пацієнток папмерсами, одягом, пеленками та післяпологовими прокладками. Усе це у необмеженій кількості можна було взяти собі на столику рецепції. Також там була урна для брудного дитячого одягу. Якщо була потреба продезінфікувати щось, то до послуг пацієнток була спеціальна кімната з мікрохвильовкою та інструкціями щодо того, як правильно дезінфекувати. Також була кімнатка, де можна було заварити собі безкоштовного лактаційного чаю.
В лікарняній палаті пацієнток після природніх пологів тримають 2-3 дні, після кесаревого розтину 4-5 днів. Я пробула в лікарні повних 4 дні, оскільки для українців одним з ускладнень є процес отримання документів. Оскільки я народила у п'ятницю, довідку про народження нам лікарня видала не відразу у п'ятницю, а ще з цією довідкою чоловікові потрібно було їхати в консульство у Люблін для отримання тимчасового паспорта для нашого малюка.
Крім того, нам потрібно було сфотографувати наш3-денний комочок щастя. Слава Богу, лікарня пропонувала послуги фотографа, то ж ми домовились про прихід фотографа до мене у палату, де ми зробити фото стандарту як на паспорт ( повірте, дууже важко змусити 3-денну дитинку розплющити очі, дивитись в камеру та ще й не відкривати рота). Величезне дякую фотографу за терпіння й теплий підхід до нашого малючка. Отож в суботу-неділю, ясне діло, вихідні дні, то ж нам довідок не давали. Документи з лікарні, включно з фото ми мали вже в понеділок і у вівторок з самого ранку Антон виїхав у Люблін оформляти паспорт. То була кара Божа. По-перше потрібно було перекласти наше свідоцтво про шлюб на польську мову, потім потрібно було перекласти довідку з лікарні на українську мову, тов се завірити в нотаріуса, за все заплатити подвійну оплаьу, бо все хотіли зробити за 1 день, також заплатити подвійну оплату на держ мито за оформлення паспорта малюку, бігати самому робити дурнуваті копії, бо в нашого консульства "зламався ксерокс", яким вона 5 хв пізніше ксерила щось для своїх потреб і то ще чоловіка змусили чекати на вулиці поки консул обідає. Після обіду секретар консульства сказала, що документи будуть готові на наступний день і Антон ще бігав шукав самого консула, щоб з'ясувати для чого ж тоді він платв подвійну оплату за термінове виготовлення і попередньо телефонував уточняв все кілька разів, якщо вони зараз його знову футболять на завтра. В решті консул зніяковів і доклав зусиль, щоб таки виготовити документи за 1 день. Але він міг ви готовити відразу звичайний закордонний паспорт, але ж не знайшлось достатньо підстав для цього, тому виготовив одноразовий тимчасовий... Словом, хоч консульство й у Польщі, але підхід по-українськи рагульський. Бережіть нерви.
Крім того, дорогою назад у чоловіка на великому кільці (біля Terasy Zamkowe у Любліні хто знає) зламалась машина. Знайшлись якісь добрі люди українці, які допомогли йому завезти машину на сервіс і знайти механіка, який погодився в терміновому порядку виправити цю проблему. Найсмішніше, що механіка також було звати Марк (Марек польською). Він був дуже приємно вражений таким співпадінням )
Під час усіх цих історій я чекала Антона в лікарні. Мені також було невесело, тому що мені постійно натякали, що мені вже потрібно виписуватись, що "пані юж може ішч", але ж я не могла сама цього зробити. Я була ще слаба, у мене була ціла купа речей та й мені не було куди йти. Жіночку, яка народила на добу пізніше за мене ще зранку забрав чоловік і прибиральниці кілька разів просили мене перейти в іншу палату, щоб вони могли поприбирати в моїй, але я на стільки боялась звідти йти, йти сама, переходити кудись, не повідомивши Антона ( зв'язку у нас не було, бо дурний лайф пропонував нас Travel life з операторами, які у Жешуві не працюють), що я просто навідріз відмовлялась кудись переходити. Після пологів, як відомо, і так зашкалаюють гормони, а тут ще й я переживала де мій чоловік, чому його так довго немає (він обіцяв повернутись до 4 години, коли в лікарні за розкладом виписка), зв'язку немає... я відчувала себе просто нікчемно. Останньою краплею був момент, коли в лікарні розносили обід, але запитавши моє прізвище в мене його забрали, бо сказали, що мене вже мали виписати і мені вже не положено.
Це був важкий момент. Пам'ятаю, я тоді пригорнула Марка, розплакалась і розказувала йому як я переживаю за його татка і щоб нас звідси не вигнали, бо нам не має куди йти. За кілька хвилин зайшли знову прибиральниці і почали прибирати в палаті з нами там. Моє ліжко загородили ширмою. Потім, коли вже час був прибирати й за мохїм ліжком, чемно попросили вийти погуляти на коридор. Це все, звісно, було дуже люб'язно й м'яко сказано і зроблено, але я відчувала себе жахливо. Насправді ці останні кілька годин дуже зіпсули мені враження про перебування у тій лікарні. Мабуть, якщо б я відразу погодилась перейти в іншу палату, то такої ситуації б не виникло, але я тоді не могла на це наважитись. Я ходила з малюком по коридору і мені здавалось, що всі на мене косо дивляться і думають чому це я не їду...Я собі тихенько плакала. Хоча, можливо ніхто на мене таким поглядом і не дивився, але в той момент мені саме так здавалось.
Дякувати Богу ближче до вечора, година 6-7 повернувся наш татко. Ми спакували речі, взяли виписку. При виписці лікар питає й перевіряє в яких умовах ви забираєте дитинку додому. Якщо автомобілем - обов'зково потрібно мати дитяче автокрісло й правильно посадити в нього дитинку. Ми про таку вимогу знали, то ж Антон купив автокрісло відразу після пологів. Зробили на прощання фото-виписку й поїхали до готелю.
Дуже приємним був момент, коли ми зайшли до ресторану готелю з малюком, а персонал памя'тав мене ще вагіною і всі мені плескали. Насправді було дуже приємне й незабутнє відчуття. Ми з Марком і Антоном повечеряли і пішли спати.
Перша ніч поза межами лікарні, сказати відверто - була дуже важкою. Марк плакав, ми нервувались і не знали як йому допомогти, він не хотів їсти, точніше хотів, але не міг собі дістати їжі з грудей, а я не зовім знала як правильно це зробити. Антон серед ночі поїхав за молоковідсмоктувачем в цілодобове Теско, я зцідила молока у пляшечку Avent, Марку ця пляшечка не подобалась і він з неї не хотів пити. Тоді ми перелили те молоко у лікарняну пляшечку і "о, диво!" Він нарешті попив, запокоївся і заснув) Зранку він вже намагався їсти з пляшечки Avent, а також з грудей. Все потрошки налагоджувалось. Ми ще заїхали в торговий центр купити дитячу постіль і мінімальний дитячий одяг, а також емульсію до купання, памперси та інші дрібнички в Tesco і додому. Кордон ми проїхали відносно швидко. Вдома нас усі чекали з нетерпінням, сльозами радості і обідом.
Можна ще розказувати багато і довго...але усе це деталі і дрібниці. Повторюсь, що біль зараз майже не пам'ятається і воно насправді не було так страшно як я думала. Якимось дивним чином наш організм знає що і як робити. І справді у мене позитивні спогади про день пологів і про перші наші моменти разом. Навіть у момент, коли я мене ще не зажили рани я вже думала, що точно зважусь ще на одну дитинку, бо це таке щастя! І тепер я не можу без сліз дивитись на новонароджених маляток. Вони такі беззахисні, такі пахучі й малюсінькі...такі собі інопланетяни з великими очима. Усім щиро цього бажаю!
Коротко щодо фінансової сторони, якщо у вас вже є віза:
- оплата за ознайомчу консультацію в лікаря та аналізи ( залежно які аналізи будете здавати 160 чи 200 злотих)
- офіційний платіж за пологи у лікарні. що включає самі пологи і перебування там 3-4 дні - 6000 злотих
Детальну інформацію про лікарню, пологи, умови та лікарів моджна прочитати на сайті лікарні ( тепер вже й українською мовою www.pro-familia.pl/ua/
- оплата за виготовлення документів в консульстві та дорога до Любліна (залежить від перекладу, від терміновості і тд , але в середньому 1500-2000 грн)
- оплата за проживання в готелі та харчування в період очікування пологів та час після виписки з лікарні ( залежить від того який готель виберете і як харчуєтесь. Ми жили в готелі Dwa Bratanki у покращеному сімейому номері і були дуже задоволені). Нам зробили хорошу ціну і сніданок був включений
- харчування й проживання чоловіка в час вашого перебування у лікарні
- оплата фотографу за фотографії у лікарні ( 60 злотих)
- купівля дитячого автокрісла (ми купували maxicosi - 1000 злотих)
- купівля мінімального дитячого гардеробу, вологих серветок та підгузників, молоковідсмоктувача (індивідуально)
- купівля предметів післяпологової гігієни для жінки ( індивідуально)
Могла про щось забути. Інформації дуже багато, але, гадаю, загалом все зрозуміло. Залюбки відповім на усі ваші запитання. Пам'ятаю як цікаво мені було у свій час прочитати чи подивитись щось схоже.
Отож основним завданням, яке я ставила перед собою і мацьопством - було дочекатися нашого найдорожчого співучасника створення сім'ї. Він в той момент був у довгому відрядженні в Техасі. Я з мацьопчикаом в животику провела 2 чудових місяці у мами в Голандії. Зустрилась з друзями-іноземцями, наїлась досхочу авокадо і оселедцю, сходила з мамою на довгоомріяний концерт Angus& Julia Stone, поїздила на велику ( таємно від усіх), відвідала кілька занять голандської мови, навіть встигла чкурнути в Брюсель на 2 дні і ночувати там в каучсерферів ). Це все було чудово. Повернулась я додому всередині 33 тижня вже помітно більшою і у Львові мене застала шалена спека і трошки депресія. Повернутися після усіх цих пригод і цікавого диття в квартиру до діда, з яким ми ніколи не знаходимо спільної мови і порожню, без наших з коханим спогадів квартиру ще в коробках після переїзду за день до його від'їзду... через спеку та й пізній термін почали опухати ноги/руки/обличчя... Все це не тішило. Ще й багато друзів були у відпустках, то ж я ще тимчасово переїхала на квартиру до родички неподалік. Вона якраз була з сім'єю у відпустці, то ж я могла насолодитись останні дні вагітності спокоєм, трошки самотністю, але мені там було дуже добре.
За день до прильоту чоловіка ми з бабцею склали меню святкового обіду і план дій на неділю, коли він прилетить.
Коли я прокинулась у неділю зранку, щоб йти з бабцею на базар, я зрозуміла, що дорога мені зара, швидше за все, до чергового гінеколога в мед інститут... Нікому нічого не говорячи, чи з бабцею так і зробили. На щастя, га чергування якраз опинилась знайома лікарка, яка мене оглянула і повідомила, що слизова пробка й справді відійшла і вона вже бачить мінімальне розкриття на 1 чи 2 см. Вона заспокоїла, що такий стан речей може тривати від кількох годин до кількох днів і "втішила", що в понеділок мед існтитут закривається на мийку. Отож я готувалась повідомити чолоківа про те, що якщо ніч ми переживемо у Львові і все гаразд, то в понеділок вирушаємо до Польщі ( на 2 тижні швидше ніж планувалося), а якщо ні - то у нас є час до понеділка вечора, щоб у мене ще прийняли пологи у Львові в мед інституті. Яка я рада, що так не сталось! Як я писала раніше, лікар, якому ми телефонували згодом, щоб повідомити, що я вже народила просто не брав трубки Протягом 3 днів.
За порадою чергової лікарки чи вирішили мене вже ніде не возити і не трясти, тому в аеропорт зустрічати коханого я не поїхала. Зрозуміло, він запідозрив щось не ладне. бо як так, ми не бачились майже 4 місяці і я не приїхала в аеропорт? Написати й пояснити чому я не мала можливості, оскільки він в цей ранок якраз був на трансатлантичному рейсі... Отож після святкового обіду я розказала що й до чого, ми поїхали в Антошку закупити товари першої необхідності( персонал, між іншим, був жахливо некомпетентним і дуже нас розчарував). склали валізи, у понеділок зранку пішли ще поснідати в Бачевських ( я так хотіла і мріяла про це, бо ресторан відкрився, коли Антона не було) і вирушили в дорогу.
Приїхавши в Жешув чоловік змусив мене піти в лікарню на обстеження, щоб лікарі сказали чи все гаразд і коли нам чекати пологів. Вони мене оглянули, лише підтвердивши те, що пологи можуть початись як за кілька годин так за кілька днів. Казала чекати. Я втішилась, бо все йшло за моїм планом: втекти зі Львова, побути ще наодинці з чоловіком, знову звикнути один до одного за майже 4 місяці розлуки , відпочити, набратись сил і вже тоді в спокої, без зайвих людей і клопот народити нашу сім'ю )
Наступного дня ми ще висипалися, гуляли містом, гуляли по магазинам, їли смачну їжу і обговорювали ім'я, а також ділилися враженнями про наші поїздки. Антонові було неспокійно, а мені - добре.
Потім я ще вирішила піти на консультацію до їх акушерки, точніше я хотіла відвідати навчальний курс по підготовці до пологів, але на рецепції мені повідомили, що вже пізно на такому терміні курс проходити, бо він триває 2 місяці і запропонували просто прийти на консультацію. Консультація та була чудесною: ми приїхали увечері і нас запросили зайти у відділення, оглянути палати, оглянути умови і розказати про варіанти полегшення болю: канати, ванна, стілець у ванній, душ ну і саме крісло, але виглядало воно зовсім не як гінекологічне крісло, а скорше як кольоровий великий диван з регуляторами висоти, спинки і ручок. Пані Агнєжка відповіла на усі наші питання, а що мені найбільше запам'яталось, це момент, коли ми (точніше чоловік, бо я сумнівів не мала) сумнівались чи повертатись ще до Львова чи вже почекати в Жешуві, оскільки кілька днів то поняття відносне. Пані Агнєжка запропонувала мене оглянути на кріслі і сказати, що вона з цього приводу думає і її реакція була просто геніальною " Ооо... Юж пані нє єджє до Львова" ) Для нас це було знаком, що от-от все почнеться. Ми поїхали в готель, повечеряли, зупинились на варіантах імені наче мовчки дійшли згоди, що вже завтра-післязавтра наше життя зміниться і ми побачимо свого синочка.
Від ранку мене час від часу хапали болі в животі, але я намагалась на них не звертати уваги і тим паче не наголошувати на цьому при чоловікові, бо менша за все я хотіла провести добу в лікарні. Я знала, що буду готова поїхати в лікарню, коли відчую і зрозумію, що то дійсьно перейми і вони вже достатньо сильні і регулярні, щоб бути початком другої фази пологів - самого народження. Таті спазми у животі тривали весь день, але без ніякої регулярності чи однакових пропорційних інтервалів. Бувало, що у магазині я просто зупинялась і перечікувала такий момент, а потім просто спокійно продовжувала шопінг) Ближче до вечора ми навіть почали їх засікати на спеціальній програмці для вагітних, що була у мене встановлена на телефоні. Але ніякої регулярності чи я не помічала, та й, мабуть, не дуже хотіла помічати. Під кінець дня ми ще зробили пам'ятне фото у фотобудці: я, чоловік і животик ). Ми ще думали при друці вибрати фоторамку "Happy Birthday", але таки вибрали іншу.
Повернувшись увечері в готель я пішла в душ і, повернувшись застала наляканого чоловіка, який за тих 15-20 хвилин начитався форумів і того подібного і сказав мені негайно збирати речі і їхати в лікарню. Я ще довго його перконувала, що все в порядку і нікуди нам їхати не треба, щоб ми лягали спати, але він, здається, вже був більш впевнений у тому, що це все-таки були перейми весь день, ніж я. Ми зійшлсь на тому, що я зберу повністю усі реі для лікарні так, щоб ми в будь-який момент могли взяти одну сумку і вирушити, але таки ще ляжемо спати і вже як біль буде серйозним вирушимо в лікарню. За словами мого чоловіка від моменту коли я лягла спати до моменту, що я встала і сказала, що готова їхати минуло аж раптом 30 хв... На мою думку минуло десь півтори години, хоча я можу й помилятись. В будь-якому випадку поспати вже не вдалось... До ликарні нам їхати було хв 20 і ця дорога здавалась дооовгою і далекою. Болі були вже суттєво частішими і сильнішими. Приїхавши у лікарню нас спочатку прийняли в приймальний покій, де подивились серцебиття плоду, оглянули мене, заповнити цілу купу я кихось форм і що найгірше заставляли мене заповнювати ще більше форм...досить важко було сконцентруватись на питаннях, які мені задавали чи прочитанні якихось анкет польською і відповіді на них...Я собі подумала, можливо то так і мало бути? Якийсь відволікаючий маневр? Але, як на мене, я досить непогано з тим всім впорувалась. Тільки на той момент у мене було таке відчуття, що я б послала усіх тих медсестер, бо вони зовсім без розуміння до мене ставляться питаючи якісь дурнувати речі і очікуючи негайної відповіді, не роблячи ніякої похибки на мій стан. Менше з тим. Мене оглянув черговий лікар у прийомній, глянув на мою картку і передав медсестрам, щоб готували для мене пологову палату, бо відкриття вже 4 см і все виглядає так наче відбувається досить швидко. Немає ніяких домовлених лікарів як у нас - є лише черговий лікар і акушерки, які приймають пологи. То було близько 2 ночі. Мене посадили на крісло-каталку і повезли на 2 поверх. Я вірішила не перевдягатись ні в які нічні сорочки, а була у сукенці вільного крою, в якій приїхала і спортивному станику, бо мала намір народжувати у ванній. На жаль, такої можливості у мене не було.
Ані випробувати канат, чи стілець у ванній чи будь що інше ) Мене поклали на те велике жовте крісло, поставили крапельницю з якимись вітамінами і ще чимось для запобігання передавання якоїсь інфекції ( не пам'ятаю що то було)і дали заповнювати цілу купу паперів, які мене страшно нервували. Пам'таю там були питання типу якими хворобами я хворіла і чи не заперечую я проти всяких штук (що кров в мене беруть, що колять оту штуку для запобігання передавання інфекцій дитині за якихось обставин). Мені здавалось що ті анкети були вічними і я їх николи не заповню. Мене дуже нервувало те, що Антона до мене не впускали допоки я всі ці документи не заповню, бо то вважалось би тиском на мене, якби він був...Він сидів в коридорі і слухав як жіночка з сусідньої палати сильно кричала... я починала нервуватись і задумуватись про епідуральну анестезію. Я вирішла спочатку запитати про ванну, але мені відповіли, що немає вже часу для ванни, що я вже от-от буду народжувати, а для ванни потрібно викликаті спеціаліста по пологам у ванній. Коли я запитала про епідуральну анестезію, мені відповіли, що нею може одночасно скористатись лише одна пацієнтка і під час пологів постійно бути під наглядом анестезіолога і в той момент ота жіночка, що кричала якраз її використовувала і тому мені могли її запропонувати тільки після того, як та жіночка народить... себто мої шанси на епідуралку були майже нульовими. Не те щоб я її дуже хотіла, але мені не сподобалось, що мене, по суті, обдурили. До мене знову підійшла акушерка оглянути і, нічого не сказавши зникла.
За хвилину прибігла ще одна акушерка, питаючи в кого тут повне розкриття, а я собі лежала скорчена й навіть не підозрювала, що то про мене. І тут зайшов Антон і я зрозуміла, що певно таки про мене. Акушерка привезла з собою стіл з різними страшними інструментами і почала їх розпаковувати. Мені було дуже страшно. Вона сказала: що будемо народжувати. Мені стало ще страшніше... Я дивилась то на Антона то на неї і повторювала, що мені страшно і я боюсь, що я хочу в туалет, чи походити, чи ще щось зробити, але може ще не зараз народжувати? На що мені акушерка відповіла, що якщо пані хоче побачити своє дєцко, то треба потужитись буквально кілька хвилин і він вже буде з нами. То з її вуст якось так обнадійливо звучало, що я подумала: чом би й ні, якщо це кілька хвилин? Мацьопчик побачив світ о 4:55 ранку, мабуть, з 4-5-6 поштовху. Точно не скажу. Моменту, як він почав кричати я не пам'ятаю, бо я була трохи сама не своя ) Антон сказав, що він був наче втрамбований і після того, як його перевернули, легенько плеснули по дупці він видав звук і його відразу поклали мені на груди. Ще всього такого мокрого і червоного. Пахнув він дуууже файно. Антон перерізав пуповинку. Ми глянули один на одного і перше, як ми його назвали було "мацьопчик", але потім між собою таки погодились, що це наш Марк. За кілька хвилин мацьопчика поклали на вагу він наче розпростався і став набагато більшим. Потім його оглянули, виміріяли ріст, трошки закутали і знову приклали мені до грудей. Він не був лінивим і відразу намагався поїсти) Антон пожартував, що апетитом він весь в маму ). Потім мене попросили ще двічі потужитись щоб народити плаценту. Це ще було куди не йшло. Після цього прийшов лікар, оклянув плаценту і взявся за мене... Оце була реально найгірша частина усіх пологів... Було дуже боляче і неприємно. Лікар очищав усе, що залишилось усередині і накладав шви. Без анестетзії. Лише з якимось антисептиком. Все це тривало так довго і було так болісно, що я почала вже зриватись і бурмотіти тому лікарю українською " Коли ви вже від мене відстанете. Скільки можна мене мучити. Лишіть мене в спокою" і тому подібне... Навіть перебування мацьопчика у мене на грудях не допомагало... Але врешті це закінчилось. Мені ще вкоколи якийсь укол для запобігання конфлікту резус факторів при наступній вагітності ( Під час цієї вагітності вияснилось, що у мене від'ємний резус фактор, а в Антона позитивний і потрібно було весь час контролювати рівень антитіл. Саме для того, щоб уникнути схожих ризиків при наступній вагітності робився цнй укол.) Марка забрали на різні аналізи, а мене на візку повезли в палату. В палаті на той момент була ще одна дівчинка, котра народила 2 дні передімною. Я відчувала, що втрачаю свідомість, але дуже хотіла в душ. Антон допоміг мені роздягнутися і прийняти душ, фактично тримаючи мене, бо я зовсім не мала сил і постійно непритомніла, хоча це було суто бажання Антона. Якби у нього такого бажання не було чи не було можливості, то мені б допомогли медсестри. Палата була чистенька, з чудовими м'якими ліжками і душем у кожній палаті. Була десь 6 ранку і я трохи задрімала. Близько 8 мені знову привезли Маркусика, Антон сидів поруч. Ми тишілись нашим маленьким сонечком і намагались його покормити. Потім близько 9 до мене в палату прийшла ціла колегія лікарів. Вони проводили щоранковий обхід. Питали як моє самопочуття, чи не з'явилось молоко, мацали живіт і питали про кількість втраченої крові. Медсестра принесла мені ібупрофен і сказала, що можу його пити якщо будуть сильні болі. Потім принесли сніданок. Годували нас тричі на добу, але не знаю чи то я звикла до повнішої вечері чи то й справді так було пробумано, щоб шлунок не перевантажувати, але вечеря була дууже скромною: зазвичай хліб з сирною намазанкою і кавальчиком твердого сиру і чай. Усе. І то було о 6 вечора, тобто до ночі я ще встигала стати голодною як пес. Тому просила чоловіка, щоб приніс мені чи то ванільний сирок, чи то йогурт, чи млинці з творогом з готелю. На сніданок давали або молочну вівсянку з повидлом або якусь яблучну запіканку, хлибчик, з боку від нього варення і масло і каву з молоком ( кава така дуже відносна, дуууже слабонька, але все ж кава! І на обід була повноцінна їжа типу салатика, зупки і другого. Наприклад помідорова зупка, кілька свіжих огірків чи помідорів або бурячків і картопля чи рис чи макарони з якоюсь м'ясною підливкою. Що мені дуже подобається в європейському підході до харчування свідочпеченої мамм, це те, що харчування повинно бути повноцінне. Себто немає отаких обмежень, що їсти потрібно тільки молочні каші пісні каші, як у нас. Повноцінне меню, відразу зі свіжими овочами, відразу з цибулькою і хоч і слабонькою, але кавою.
Пам'ятаю, після повернення додому це була одна з найгостріших тем суперечок у нашій родині. Моя мама мала європейський підхід і казала мені їсти все, але потрошки, в той час як чоловікова мама дуже за все переживала і слідкувала, щоб я раптом нічого не з'їла чи не випила. Доводилось це робити таємно ) Перші 2 тижні я справді не пила кави взагалі та й їла в основному варене, тушковане. Про різні печива, цукерки та шоколад, звісно, й мови не могло бути. Але були такі речі як свіжі овочі та фрукти, газована вода чи якісь магазинні намазки чи здобний кекс. Ці моменти були у нас спірними. Потрошки я починала їсти майже усе. Виявила, що в мацьопчика алергія на цитрусові. Ну і досі він її має, то ж весь період свят мені доводиться бути без мандаоинок і апельсинок ( Але зараз не про це. Продовжимо про лікарню.
Отож після огляду лікарями мене прийшла, я так розумію, педіатр чи неонантолог і оглядала Марка. Я мала можлисіть задати усі свої питання. Потім йому щодня вимірювали рівень еритроцитів, щоб визначити чи немає жовтяниці. Також щодня вимірювали температуру та важили. Варто зауважити, що все це здійснювалось найновішими методами, наприклад, температуру міряли за секунду термоментром, що наводиться на чоло і відразу на екранчику показує температуру. Еритроцити вимірювались також спеціальним приладом, схожим на той, який діабетики використовуються для вимірювання рівня цукру: себто не потрібно було набирати цілі пробірки крові у біднятка, а просто маленьким ледь відчутним укольчиком взяти зовсім трішки крові. Також Марку перевіряли слух якимось дуже модним апаратом, якого у нас в Україні немає. Ну, або якщо є, то не у Львові і не в державній лікарні.
Згодом до мене приходила психолог та лактолог. Психолог питала як моє самопочуття, як мені відчуття бути мамою, який настрій, які емоції я переживаю і розказала, що я можу до нею звернутися з будь яким питанням в будь-який час. Лактолог заспокоїла мене щодо відсутності молока. Сказала, що воно обов'язково з'явиться протягом трьох днів і все буде гаразд. Мені дуже сподобалось як спокійно вона про це розповідала, а також сподобався підхід, згодом, коли я питала її про масажі та зціджування. Мені пояснили що вироблення молока має природньо само регулюватись організмом, тому вони не рекомендують зціджувати усе до кінця, якщо після годування у грудях залишилось молоко. Я дуже згідна з таким підходом і його й притримувалась. Лише у випадку, якщо відчувала, що молока забагато на стільки, бо груди камя'ніють і сильно болять, тоді, як на мене був сенс його зцідити. Також я не бачила проблеми у тому, щоб давати дитинці перші дні, поки не з'вилось молоко - суміш. Я не вірила, що дитинка може відмовитись від такого смачного й теплого грудного молока, навіть якщо для того, щоб його добути потрібно докласти більше зусиль, в замін на суміш. Суміші в лікарні були готові до споживання, запаковані в одноразові пляшечки з соскою-насадкою по, здається 150 чи 200 мл. Це було дуже зручно, оскільки на рецепції нашого відділення можна було собі взяти 2-3 пляшечки й тримати біля свого ліжка й просто давати їх дитинці, коли була необхідність. Себто маму звільняли від проблеми ходіння й шукання пляшечки, окропу, чайника і всього решта.
Кілька днів можна було повністю зосередитись на реабілітації.
Крім того, лікарня забезпечувала пацієнток папмерсами, одягом, пеленками та післяпологовими прокладками. Усе це у необмеженій кількості можна було взяти собі на столику рецепції. Також там була урна для брудного дитячого одягу. Якщо була потреба продезінфікувати щось, то до послуг пацієнток була спеціальна кімната з мікрохвильовкою та інструкціями щодо того, як правильно дезінфекувати. Також була кімнатка, де можна було заварити собі безкоштовного лактаційного чаю.
В лікарняній палаті пацієнток після природніх пологів тримають 2-3 дні, після кесаревого розтину 4-5 днів. Я пробула в лікарні повних 4 дні, оскільки для українців одним з ускладнень є процес отримання документів. Оскільки я народила у п'ятницю, довідку про народження нам лікарня видала не відразу у п'ятницю, а ще з цією довідкою чоловікові потрібно було їхати в консульство у Люблін для отримання тимчасового паспорта для нашого малюка.
Крім того, нам потрібно було сфотографувати наш3-денний комочок щастя. Слава Богу, лікарня пропонувала послуги фотографа, то ж ми домовились про прихід фотографа до мене у палату, де ми зробити фото стандарту як на паспорт ( повірте, дууже важко змусити 3-денну дитинку розплющити очі, дивитись в камеру та ще й не відкривати рота). Величезне дякую фотографу за терпіння й теплий підхід до нашого малючка. Отож в суботу-неділю, ясне діло, вихідні дні, то ж нам довідок не давали. Документи з лікарні, включно з фото ми мали вже в понеділок і у вівторок з самого ранку Антон виїхав у Люблін оформляти паспорт. То була кара Божа. По-перше потрібно було перекласти наше свідоцтво про шлюб на польську мову, потім потрібно було перекласти довідку з лікарні на українську мову, тов се завірити в нотаріуса, за все заплатити подвійну оплаьу, бо все хотіли зробити за 1 день, також заплатити подвійну оплату на держ мито за оформлення паспорта малюку, бігати самому робити дурнуваті копії, бо в нашого консульства "зламався ксерокс", яким вона 5 хв пізніше ксерила щось для своїх потреб і то ще чоловіка змусили чекати на вулиці поки консул обідає. Після обіду секретар консульства сказала, що документи будуть готові на наступний день і Антон ще бігав шукав самого консула, щоб з'ясувати для чого ж тоді він платв подвійну оплату за термінове виготовлення і попередньо телефонував уточняв все кілька разів, якщо вони зараз його знову футболять на завтра. В решті консул зніяковів і доклав зусиль, щоб таки виготовити документи за 1 день. Але він міг ви готовити відразу звичайний закордонний паспорт, але ж не знайшлось достатньо підстав для цього, тому виготовив одноразовий тимчасовий... Словом, хоч консульство й у Польщі, але підхід по-українськи рагульський. Бережіть нерви.
Крім того, дорогою назад у чоловіка на великому кільці (біля Terasy Zamkowe у Любліні хто знає) зламалась машина. Знайшлись якісь добрі люди українці, які допомогли йому завезти машину на сервіс і знайти механіка, який погодився в терміновому порядку виправити цю проблему. Найсмішніше, що механіка також було звати Марк (Марек польською). Він був дуже приємно вражений таким співпадінням )
Під час усіх цих історій я чекала Антона в лікарні. Мені також було невесело, тому що мені постійно натякали, що мені вже потрібно виписуватись, що "пані юж може ішч", але ж я не могла сама цього зробити. Я була ще слаба, у мене була ціла купа речей та й мені не було куди йти. Жіночку, яка народила на добу пізніше за мене ще зранку забрав чоловік і прибиральниці кілька разів просили мене перейти в іншу палату, щоб вони могли поприбирати в моїй, але я на стільки боялась звідти йти, йти сама, переходити кудись, не повідомивши Антона ( зв'язку у нас не було, бо дурний лайф пропонував нас Travel life з операторами, які у Жешуві не працюють), що я просто навідріз відмовлялась кудись переходити. Після пологів, як відомо, і так зашкалаюють гормони, а тут ще й я переживала де мій чоловік, чому його так довго немає (він обіцяв повернутись до 4 години, коли в лікарні за розкладом виписка), зв'язку немає... я відчувала себе просто нікчемно. Останньою краплею був момент, коли в лікарні розносили обід, але запитавши моє прізвище в мене його забрали, бо сказали, що мене вже мали виписати і мені вже не положено.
Це був важкий момент. Пам'ятаю, я тоді пригорнула Марка, розплакалась і розказувала йому як я переживаю за його татка і щоб нас звідси не вигнали, бо нам не має куди йти. За кілька хвилин зайшли знову прибиральниці і почали прибирати в палаті з нами там. Моє ліжко загородили ширмою. Потім, коли вже час був прибирати й за мохїм ліжком, чемно попросили вийти погуляти на коридор. Це все, звісно, було дуже люб'язно й м'яко сказано і зроблено, але я відчувала себе жахливо. Насправді ці останні кілька годин дуже зіпсули мені враження про перебування у тій лікарні. Мабуть, якщо б я відразу погодилась перейти в іншу палату, то такої ситуації б не виникло, але я тоді не могла на це наважитись. Я ходила з малюком по коридору і мені здавалось, що всі на мене косо дивляться і думають чому це я не їду...Я собі тихенько плакала. Хоча, можливо ніхто на мене таким поглядом і не дивився, але в той момент мені саме так здавалось.
Дякувати Богу ближче до вечора, година 6-7 повернувся наш татко. Ми спакували речі, взяли виписку. При виписці лікар питає й перевіряє в яких умовах ви забираєте дитинку додому. Якщо автомобілем - обов'зково потрібно мати дитяче автокрісло й правильно посадити в нього дитинку. Ми про таку вимогу знали, то ж Антон купив автокрісло відразу після пологів. Зробили на прощання фото-виписку й поїхали до готелю.
Дуже приємним був момент, коли ми зайшли до ресторану готелю з малюком, а персонал памя'тав мене ще вагіною і всі мені плескали. Насправді було дуже приємне й незабутнє відчуття. Ми з Марком і Антоном повечеряли і пішли спати.
Перша ніч поза межами лікарні, сказати відверто - була дуже важкою. Марк плакав, ми нервувались і не знали як йому допомогти, він не хотів їсти, точніше хотів, але не міг собі дістати їжі з грудей, а я не зовім знала як правильно це зробити. Антон серед ночі поїхав за молоковідсмоктувачем в цілодобове Теско, я зцідила молока у пляшечку Avent, Марку ця пляшечка не подобалась і він з неї не хотів пити. Тоді ми перелили те молоко у лікарняну пляшечку і "о, диво!" Він нарешті попив, запокоївся і заснув) Зранку він вже намагався їсти з пляшечки Avent, а також з грудей. Все потрошки налагоджувалось. Ми ще заїхали в торговий центр купити дитячу постіль і мінімальний дитячий одяг, а також емульсію до купання, памперси та інші дрібнички в Tesco і додому. Кордон ми проїхали відносно швидко. Вдома нас усі чекали з нетерпінням, сльозами радості і обідом.
Можна ще розказувати багато і довго...але усе це деталі і дрібниці. Повторюсь, що біль зараз майже не пам'ятається і воно насправді не було так страшно як я думала. Якимось дивним чином наш організм знає що і як робити. І справді у мене позитивні спогади про день пологів і про перші наші моменти разом. Навіть у момент, коли я мене ще не зажили рани я вже думала, що точно зважусь ще на одну дитинку, бо це таке щастя! І тепер я не можу без сліз дивитись на новонароджених маляток. Вони такі беззахисні, такі пахучі й малюсінькі...такі собі інопланетяни з великими очима. Усім щиро цього бажаю!
Коротко щодо фінансової сторони, якщо у вас вже є віза:
- оплата за ознайомчу консультацію в лікаря та аналізи ( залежно які аналізи будете здавати 160 чи 200 злотих)
- офіційний платіж за пологи у лікарні. що включає самі пологи і перебування там 3-4 дні - 6000 злотих
Детальну інформацію про лікарню, пологи, умови та лікарів моджна прочитати на сайті лікарні ( тепер вже й українською мовою www.pro-familia.pl/ua/
- оплата за виготовлення документів в консульстві та дорога до Любліна (залежить від перекладу, від терміновості і тд , але в середньому 1500-2000 грн)
- оплата за проживання в готелі та харчування в період очікування пологів та час після виписки з лікарні ( залежить від того який готель виберете і як харчуєтесь. Ми жили в готелі Dwa Bratanki у покращеному сімейому номері і були дуже задоволені). Нам зробили хорошу ціну і сніданок був включений
- харчування й проживання чоловіка в час вашого перебування у лікарні
- оплата фотографу за фотографії у лікарні ( 60 злотих)
- купівля дитячого автокрісла (ми купували maxicosi - 1000 злотих)
- купівля мінімального дитячого гардеробу, вологих серветок та підгузників, молоковідсмоктувача (індивідуально)
- купівля предметів післяпологової гігієни для жінки ( індивідуально)
Могла про щось забути. Інформації дуже багато, але, гадаю, загалом все зрозуміло. Залюбки відповім на усі ваші запитання. Пам'ятаю як цікаво мені було у свій час прочитати чи подивитись щось схоже.