Сьогодні їхала в Київ в чистому вагоні, тобто в новому.

Якби я досі вірила, що мене показують в (бразильському?) серіалі африканським дітям, то вирішила б, що в них звільнився сценрист і вони просто використовують сценарій 2 річної давності. Навіть по датах все збігається. І як з цим жити?

Йшла собі я, йшла, нікого не чіпала, а потім присіла собі на лавочці дитячого майданчика, і теж нікого не чіпала, хіба що трохи попідслуховувала ( Read more... )

Залізничний вокзал. Київ.

Ж: Ліфт робе?
Я: Так.
Ч: Лифт работает?
Ж: Не "работает" а "робе". Ми в Україні.
Ч: Извините, я крымский татарин. Украинский не учил. Вот внуки в украинскую школу ходят. Внуки говорят, а я нет.
Ж: Татарин він. А Крим то тобі шо не Україна?
Я: Українською правильно "працює".
Ж: Понаїхали тут.

Все частіше в метро трапляються усміхнені обличчя. Весна.

"Є в мене там кілька людішек", - сказала одна начебто мила дівчинка. І я одразу її невзлюбила.
Я не права?

Раніше трохи займалась карате. Довго мені не вдавалась одна махінація: стоячи на одній нозі, треба було іншою ногою і руками виконувати різні комбінації ударів. Виглядає з боку то все смішно. І техніка від того сильно страждала. Та оскільки тренери - люди рідкісно безсовісні, повторювати мені те дійство доводилось часто ( Read more... )

Ну і де ті всі екологи з обіцянками про глобальне потепління?

Величезний зал, вроді як відкриття олімпійських ігор. Тут ведучий заявляє: "Сьогодні 55 річниця (насправді 65 і не сьогодні) бомбардирування Хіросіми і Нагасакі. Прошу всіх японців встати і подякувати американцям за те, що прославили їх міста на всю планету ( Read more... )

Коли в мене тільки з'явився мобільний, це було щось майже інтимне. Його знали тільки найближчі люди ("ненайближчі" просто не знали, що він в мене є), і коли я чула дзвінок, хоч в мене і стояла єдина мелодія на всіх, завжди було приємно. Тепер приємно набагато менше ( Read more... )