Across the Universe: Стамбул-Константинополь-Царгород
Нарешті, основний текст про Новорічну подорож. Багато і детально.
Ремарка. Стамбул - це місто котів та чайок, інколи складається враження, що саме вони, а не люди, є тут повноцінними господарями.
Поїхати на межу двох континентів на Новий рік було вирішено ще восени, тоді ж придбали квитки на прямий рейс зі Львова та забронювали хостел. Ввечері 29 грудня прилетіли до Сабіхи Гьоксен (ось я вперше ступила на землю Азії), вистояли довжелезну черга в аеропорту (загалом, черг у цій подорожі буде багато), сіли на рейсовий автобус до Кадикьой, чим зекономили немалу суму. Майже годину їхали через вечірній стамбульський Сихів, вивчали незрозумілі написи на вітринах та вслухалися в чужу мову. Нарешті прийшло відчуття того, що ти в іншій країні. Далі був паром до Еміноню (хоча паром я уявляла собі по-іншому: у Стамбулі це зручний кораблик з відкритою і закритою палубами, де тобі пропонують чай/каву/смаколики. Загалом, для Стамбула, який розкинувся на двох континентах, паром є однією з найважливіших сполучних ланок, адже азійську і європейську частини сполучають лише два (!) мости), вечеря з рибного сандвіча поряд з Галатським мостом, піший перехід до хостелу та перший погляд на неймовірні вечірні Айя Софія і мечеть Султанахмет (наш хостел розмістився якраз між ними, трошки нижче від купалень Роксолани).
30 грудня розпочалося о п’ятій ранку зі співу муедзинів. Далі був сніданок з видом на Босфор і Мармурове море, потім ми запаслися картою та найзагальнішою інформацією в туристичному офісі, подивувалися з черги до мечеті Султанахмет (вона була по периметру чималого внутрішнього дворика), а тому вирішили просто погуляти найстарішим районом Стамбулу. Так як до Айя Софії черга була не менша, аніж до Блакитної мечеті, перший храм міста, у якому ми побували - “Стара” Айя Софія (до речі, нетуристичні храми мають свій шарм, тому дуже раджу отак блукати, хоча ризикуєте зловити на собі багато здивованих поглядів). Згодом була невдала спроба вийти до моря, прогулянки занедбаним кварталом, пробіжка між яскравими рядами Гранд базару, неймовірно красива мечеть Сулейманіє, не менш вражаючий вид на місто з брами Стамбульського університету та гробниця Роксалани, яку шукають україномовні туристи. На відміну від усипальні Сулеймана, чиє ім’я ми знайшли у переліку спочивших султанів, наша Настя такої честі не удостоєна. Тож лише припускаю, що знайшла місце її поховання. Звідти знову ж таки пішки рушили назад до Султанахмету. Дорогою пообідали в турецькій шаурмяу, і я підсіла на дуже смачний чечевичний суп. Саме з цією їжею у мене тепер асоціюється Стамбул - гострий густий суп чорба, зі шматочком лимона, перчиками халопіньйо і свіжим хлібом. Так як день добігав до кінця, а ми толком не були в жодній з основних пам’яток Стамбула, вирішили піти до палацу Топкапи. Те, що ми не вистояли годинну чергу до кас - велике везіння, адже побачили поряд автомат з продажу квитків до цього музею, до якого стояв з десяток людей. Ну, ок - подумалося тоді, і через 10 хвилин у нас уже були квитки до султанського палацу. Спершу пройшли повз церкву Ірини, а далі - власне, Топкапи. З усіх принад цього музею найбільше вразили зброярня, скарбниця та кольорова плитка, якою викладені стіни. Дуже дивні емоції викликали відвідини гарему: закриті приміщення, маленькі вікна, відсутність навіть зеленого дворика - усе це справляло гнітюче враження. До того ж, прогулянка гаремом явно не вартувала витрачених на неї коштів. Тому краще на годину довше погуляйте основним палацом. На останок ми знов-таки вистояли чергу, щоб побачити (як виявилося) релігійні реліквії - посох Мойсея, меч Давида, камінь Авраама та низку предметів, пов’язаних з пророком Мухамедом. Потім була вечеря в хостелі і поїздка до Bosphorus Brewing, про яку я уже писала.
Текст розбавлятиму фотоками (для тих, кому багато букв).
Отож, вид з тераси хостелу, де ми зупинилися.
Блакитна мечеть, вона ж мечеть Султанахмет.
Софіївський собор і купальні Роксолани (справа).
І усипальня самої Роксолани (30 грудня, і цвітуть троянди, це прекрасно).
Мечеть Сулейманіє.
Один із моїх улюблених павільйонів палацу Топкапи
Вуличка старого міста і будинки з колоритними балкончиками
Останній день 2013 року ми почали з того, що скористалися вдалою локацією нашого хостелу і ще перед сніданком, коли черги були не такі епічні, купили квитки до Собору святої Софії. За самим сніданком познайомилися з цікавими бразильцями, з якими говорили про футбол і про політику (що майже одне і те ж). А далі - просто вражаюча (це не описати словами) Айя Софія, від внутрішнього вигляду якої просто захоплює дух. П'ятнадцять віків історії дивляться на тебе кам’яними очима, на висоту 55 метрів здіймається величне склепіння, стіни прикрашають древні мозаїки, словом, це потрібно побачити. Далі ми продовжили знайомство з візантійською спадщиною Стамбулу, вистояли ще одну чергу і потрапили до базиліки Цистерни - підземного резервуару, який живив місто водою ще у позаминулому тисячолітті. Ряди колон підсвічуються містичним червоним світлом, плюскотить риба у воді, люди неспішно рухаються по дерев’яних місточках і загалом якесь неземне враження від цього місця. Далі була (не повірите) ще одна черга, тепер - до мечеті Султанахмед. Усього 40 хвилин - і ми всередині. Тут понад усе вражає багатство розписів та чотири колони, названі слоновими за свої масивні розміри. Тим часом наближався обід, і ще з добру годину ми провели у пошуках рибного ринку, який, за словами наших бразильських товаришів, мав знаходитися «зовсім поряд». Пошуки успіхом не увінчалися, тож ми обідали в одному із сусідніх хостелів з видом на Босфор і Мармурове море (в меню обідньої пропозиції - мій улюблений чечевичний суп, рис зі шпинатом, суперсмачний йогурт і перша турецька кава по-турецьки). Це обід став для нас ще одним (поряд із Bosphorus Brewing) взірцем турецької гостинності - дуже класний місцевий повар розповів нам кілька цікавих історій, до яких пригостив смачнючим чаєм. Продовжуючи візантійську програму, вирішили по обіді поїхати до акведука. Подорож проходила через мечеть Лалелі, у якій саме проходила вечірня служба, а далі через парк до власне акведука, попід яким зараз проходить одна з міських магістралей. Далі була вечеря свіжим гранатовим соком, танцюючий дервіш у кафе на ринку Арарта, вечір в хостелі і зустріч нового 2014-ого року на березі Мармурового моря з брютом під неймовірний феєрверк з човна (поряд із нами святкувала група українців, які упереміш викрикували «Слава Україні!» та виконували хором пісню «Пять минут»). Дорогою до хостелу стали співучасниками масових гулянь на вулиці - турки і гості міста влаштовували танці прямо посеред дороги під гучну живу і не тільки живу музику.
Трошки виду зсередини: неймовірна Айя Софія
Базиліка Цистерна
Блакитна мечеть
Перший день нового року розпочався зі сніданку з двома українками (мати і донька), які теж зупинилися у цьому хостелі. Далі через вокзал Сікресі (остання зупинка Східного експресу) пішли до Галатського мосту. Там що два метри можна побачити рибалок, чий улов можна скуштувати в кафе, що поряд з мостом. По той бік Золотого рогу розкинувся найбільш європейський район міста. Крутий підйом веде спершу до Галатської вежа, звідки відкривалась чарівна панорама міста, а далі - славнозвісна вулиця Істикаль, Стамбульський пішохідний Хрещатик, яким курсує не менш славнозвісний трамвайчик. Тут можна побачити християнські храми, і загалом архітектура дуже схожа на центральну забудову європейських міст ХІХ століття. Пообідавши мідіями з рисом (свого роду долма), пішли до площі Таксім, а звідти спустилися фунікулером до Кабаташ і сіли в автобус до Босфорського мосту. І саме в цей переїзд ми потрапили до епічної тягучки, в якій простояли добру годину часу. На жаль, на цьому проблеми цього дня не закінчилися - та мечеть, до якої ми їхали, виявилася на реконструкції, тож довелося заїдати горе традиційною картоплею кумпір, яка фарширована всім, чим забажаєш. Вважається, що Отракойський кумпір - найсмачніший у Стамбулі. Я не куштувала інших, але цей був справді супер. Звіди продовжили свій рух на північ уздовж Босфору аж до району Бебек. Тут у мене з’явилося відчуття Середземноморя - мабуть, через поєднання архітектури, яхт, прибережних парків та солоного запаху. Точкою призначення тут була міні-пивовраня Taps Bebek, яка не дуже вразила. Після повернення до Кабаташ відправилися на прогулянку азійським берегом, спостерігали тут порожній вокзал, звідки колись відправлялися потяги до Бомбею та Калькутти, пили смачний свіжий сік з ківі, дині, гранату, моркви та помаранчі, повечеряли (я як завжди - супом) і повернулися уже пізно ввечері.
Золотий ріг, Галатський міст та Галатська вежа
Вид на місто з вежі
І трамвайчик по вулиці Істикаль
Наступного дня вперше за час нашого перебування у Стамбулі було сонячно. Вранці ми відвідали музей ісламської технології і науки (із залами, присвяченими астрономії, медицині, фізиці, математиці, географії тощо), закупилися прянощами на єгипетському ринку, і, користуючись ясною і теплою погодою, взяли двогодинний тур по Босфору усього за 10 лір. Споглядання міста з води поєднувалося з підгодівлею чайок, сильним і теплим вітром, що гуляв по відкритій палубі, та казковими видами на прибережні вілли, Дівочу вежу і фортецю поряд з другим Босфорським мостом. Фактично, на кораблику ми повтори вчорашню сухопутну подорож до району Бебек. Далі взяли автобус до району Ейюп, в який врізається бухта Золотий ріг. Там повз мечеть Ейюп Султан вийшли до фунікулеру, що мав підняти до оглядового майданчика П’єрро Лотті. Щоправда, тут була уже призабута нами черга, тож вирішили піднятися пішки через мовчазний ісламський цвинтар. З самого П’єрро Лотті, яке насправді є симпатичною відкритою кафешкою, відкривається просто неймовірний вид на Стамбул. Вниз спускалися у кабінці фунікулеру, чим закрили транспортний гештальт, адже їздили усіма можливими видами громадського транспорту в місті. Далі були ейюпські картопляні чіпси, пізній обід чорбою та менеменоном у кафе, де не знають англійської і зупиняють музику на час заклинання вірних. Коли уже стемніло, то я згадала, що не бачила стамбульської домівка дервішів, однак на час нашого приїзду текіє уже було замкнене. Запили горе у традиційній турецькій мейхане на Немезаде (балкон третього поверху), а звідти ще раз відправилися на пошуки рибного ринку Кумкапі, який цього разу таки знайшли. Місце справді дуже колоритне - тут можна не лише купити морепродуктів, а й смачно поїсти в одній із кафешок, де вам приготують вибрану вами ж рибу. Звідти уздовж набережної Мармурового моря повернулися до хостелу.
Світлини з туру по Босфору
Вид на Золотий ріг з П"єро Лотті
3 січня ще раз сходили до Софії, випили по склянці гранатового соку, попрощалися з котами біля хостелу, сіли на шатл до аеропорту і через неймовірний Босфорський міст, повз азійські хмарочоси прибули до аеропорту. А далі була затримка літака, двогодинний переліт і повернення додому.
На завершення - котики :)
Тепер декілька корисних порад для тих, хто планує відвідати Стамбул:
- завжди дивитися куди іде черга і як швидко вона рухається;
- купувати все подалі від туристичних місць (ціна на гранатовий сік може варіювати від 1 ліри до 7 лір);
- не вестися на заклики придбати тур по Босфору - є дешевий, він відправляється щогодини від Галатського мосту (з боку Еміноню);
- завжди перепитувати ціну і торгуватися (я особливо не закуплялася, але з 6 до 5 лір ціну скинули без проблем);
- якщо не певні стосовно локацій - не бійтеся питати у поліції, адже вони 1) знають англійську, 2) більш-менш точно пояснять;
- часто все, що не трамвай і не автобус, позначають “М” ( і тунель, і фунікулер, і метро) - ми довго блукали площею Таксім у пошуках фунікулеру до Каракьой, бо не знали, що він теж “М”;
- поповнити Істамбул картку можна на зупинках метро і трамваїв, тому завжди майте на ній необхідний запас (так ми поїхали в Бебек, сподіваючись, що там є термінали. Проте їх там не було. Якби не добрий водій автобусу, то довелося б йти пішки години дві-три).
Словом, Стамбул - це справді місто контрастів. Якщо хочете ним насолодитися, то їдьте хоча б на тиждень.
Ремарка. Стамбул - це місто котів та чайок, інколи складається враження, що саме вони, а не люди, є тут повноцінними господарями.
Поїхати на межу двох континентів на Новий рік було вирішено ще восени, тоді ж придбали квитки на прямий рейс зі Львова та забронювали хостел. Ввечері 29 грудня прилетіли до Сабіхи Гьоксен (ось я вперше ступила на землю Азії), вистояли довжелезну черга в аеропорту (загалом, черг у цій подорожі буде багато), сіли на рейсовий автобус до Кадикьой, чим зекономили немалу суму. Майже годину їхали через вечірній стамбульський Сихів, вивчали незрозумілі написи на вітринах та вслухалися в чужу мову. Нарешті прийшло відчуття того, що ти в іншій країні. Далі був паром до Еміноню (хоча паром я уявляла собі по-іншому: у Стамбулі це зручний кораблик з відкритою і закритою палубами, де тобі пропонують чай/каву/смаколики. Загалом, для Стамбула, який розкинувся на двох континентах, паром є однією з найважливіших сполучних ланок, адже азійську і європейську частини сполучають лише два (!) мости), вечеря з рибного сандвіча поряд з Галатським мостом, піший перехід до хостелу та перший погляд на неймовірні вечірні Айя Софія і мечеть Султанахмет (наш хостел розмістився якраз між ними, трошки нижче від купалень Роксолани).
30 грудня розпочалося о п’ятій ранку зі співу муедзинів. Далі був сніданок з видом на Босфор і Мармурове море, потім ми запаслися картою та найзагальнішою інформацією в туристичному офісі, подивувалися з черги до мечеті Султанахмет (вона була по периметру чималого внутрішнього дворика), а тому вирішили просто погуляти найстарішим районом Стамбулу. Так як до Айя Софії черга була не менша, аніж до Блакитної мечеті, перший храм міста, у якому ми побували - “Стара” Айя Софія (до речі, нетуристичні храми мають свій шарм, тому дуже раджу отак блукати, хоча ризикуєте зловити на собі багато здивованих поглядів). Згодом була невдала спроба вийти до моря, прогулянки занедбаним кварталом, пробіжка між яскравими рядами Гранд базару, неймовірно красива мечеть Сулейманіє, не менш вражаючий вид на місто з брами Стамбульського університету та гробниця Роксалани, яку шукають україномовні туристи. На відміну від усипальні Сулеймана, чиє ім’я ми знайшли у переліку спочивших султанів, наша Настя такої честі не удостоєна. Тож лише припускаю, що знайшла місце її поховання. Звідти знову ж таки пішки рушили назад до Султанахмету. Дорогою пообідали в турецькій шаурмяу, і я підсіла на дуже смачний чечевичний суп. Саме з цією їжею у мене тепер асоціюється Стамбул - гострий густий суп чорба, зі шматочком лимона, перчиками халопіньйо і свіжим хлібом. Так як день добігав до кінця, а ми толком не були в жодній з основних пам’яток Стамбула, вирішили піти до палацу Топкапи. Те, що ми не вистояли годинну чергу до кас - велике везіння, адже побачили поряд автомат з продажу квитків до цього музею, до якого стояв з десяток людей. Ну, ок - подумалося тоді, і через 10 хвилин у нас уже були квитки до султанського палацу. Спершу пройшли повз церкву Ірини, а далі - власне, Топкапи. З усіх принад цього музею найбільше вразили зброярня, скарбниця та кольорова плитка, якою викладені стіни. Дуже дивні емоції викликали відвідини гарему: закриті приміщення, маленькі вікна, відсутність навіть зеленого дворика - усе це справляло гнітюче враження. До того ж, прогулянка гаремом явно не вартувала витрачених на неї коштів. Тому краще на годину довше погуляйте основним палацом. На останок ми знов-таки вистояли чергу, щоб побачити (як виявилося) релігійні реліквії - посох Мойсея, меч Давида, камінь Авраама та низку предметів, пов’язаних з пророком Мухамедом. Потім була вечеря в хостелі і поїздка до Bosphorus Brewing, про яку я уже писала.
Текст розбавлятиму фотоками (для тих, кому багато букв).
Отож, вид з тераси хостелу, де ми зупинилися.
Блакитна мечеть, вона ж мечеть Султанахмет.
Софіївський собор і купальні Роксолани (справа).
І усипальня самої Роксолани (30 грудня, і цвітуть троянди, це прекрасно).
Мечеть Сулейманіє.
Один із моїх улюблених павільйонів палацу Топкапи
Вуличка старого міста і будинки з колоритними балкончиками
Останній день 2013 року ми почали з того, що скористалися вдалою локацією нашого хостелу і ще перед сніданком, коли черги були не такі епічні, купили квитки до Собору святої Софії. За самим сніданком познайомилися з цікавими бразильцями, з якими говорили про футбол і про політику (що майже одне і те ж). А далі - просто вражаюча (це не описати словами) Айя Софія, від внутрішнього вигляду якої просто захоплює дух. П'ятнадцять віків історії дивляться на тебе кам’яними очима, на висоту 55 метрів здіймається величне склепіння, стіни прикрашають древні мозаїки, словом, це потрібно побачити. Далі ми продовжили знайомство з візантійською спадщиною Стамбулу, вистояли ще одну чергу і потрапили до базиліки Цистерни - підземного резервуару, який живив місто водою ще у позаминулому тисячолітті. Ряди колон підсвічуються містичним червоним світлом, плюскотить риба у воді, люди неспішно рухаються по дерев’яних місточках і загалом якесь неземне враження від цього місця. Далі була (не повірите) ще одна черга, тепер - до мечеті Султанахмед. Усього 40 хвилин - і ми всередині. Тут понад усе вражає багатство розписів та чотири колони, названі слоновими за свої масивні розміри. Тим часом наближався обід, і ще з добру годину ми провели у пошуках рибного ринку, який, за словами наших бразильських товаришів, мав знаходитися «зовсім поряд». Пошуки успіхом не увінчалися, тож ми обідали в одному із сусідніх хостелів з видом на Босфор і Мармурове море (в меню обідньої пропозиції - мій улюблений чечевичний суп, рис зі шпинатом, суперсмачний йогурт і перша турецька кава по-турецьки). Це обід став для нас ще одним (поряд із Bosphorus Brewing) взірцем турецької гостинності - дуже класний місцевий повар розповів нам кілька цікавих історій, до яких пригостив смачнючим чаєм. Продовжуючи візантійську програму, вирішили по обіді поїхати до акведука. Подорож проходила через мечеть Лалелі, у якій саме проходила вечірня служба, а далі через парк до власне акведука, попід яким зараз проходить одна з міських магістралей. Далі була вечеря свіжим гранатовим соком, танцюючий дервіш у кафе на ринку Арарта, вечір в хостелі і зустріч нового 2014-ого року на березі Мармурового моря з брютом під неймовірний феєрверк з човна (поряд із нами святкувала група українців, які упереміш викрикували «Слава Україні!» та виконували хором пісню «Пять минут»). Дорогою до хостелу стали співучасниками масових гулянь на вулиці - турки і гості міста влаштовували танці прямо посеред дороги під гучну живу і не тільки живу музику.
Трошки виду зсередини: неймовірна Айя Софія
Базиліка Цистерна
Блакитна мечеть
Перший день нового року розпочався зі сніданку з двома українками (мати і донька), які теж зупинилися у цьому хостелі. Далі через вокзал Сікресі (остання зупинка Східного експресу) пішли до Галатського мосту. Там що два метри можна побачити рибалок, чий улов можна скуштувати в кафе, що поряд з мостом. По той бік Золотого рогу розкинувся найбільш європейський район міста. Крутий підйом веде спершу до Галатської вежа, звідки відкривалась чарівна панорама міста, а далі - славнозвісна вулиця Істикаль, Стамбульський пішохідний Хрещатик, яким курсує не менш славнозвісний трамвайчик. Тут можна побачити християнські храми, і загалом архітектура дуже схожа на центральну забудову європейських міст ХІХ століття. Пообідавши мідіями з рисом (свого роду долма), пішли до площі Таксім, а звідти спустилися фунікулером до Кабаташ і сіли в автобус до Босфорського мосту. І саме в цей переїзд ми потрапили до епічної тягучки, в якій простояли добру годину часу. На жаль, на цьому проблеми цього дня не закінчилися - та мечеть, до якої ми їхали, виявилася на реконструкції, тож довелося заїдати горе традиційною картоплею кумпір, яка фарширована всім, чим забажаєш. Вважається, що Отракойський кумпір - найсмачніший у Стамбулі. Я не куштувала інших, але цей був справді супер. Звіди продовжили свій рух на північ уздовж Босфору аж до району Бебек. Тут у мене з’явилося відчуття Середземноморя - мабуть, через поєднання архітектури, яхт, прибережних парків та солоного запаху. Точкою призначення тут була міні-пивовраня Taps Bebek, яка не дуже вразила. Після повернення до Кабаташ відправилися на прогулянку азійським берегом, спостерігали тут порожній вокзал, звідки колись відправлялися потяги до Бомбею та Калькутти, пили смачний свіжий сік з ківі, дині, гранату, моркви та помаранчі, повечеряли (я як завжди - супом) і повернулися уже пізно ввечері.
Золотий ріг, Галатський міст та Галатська вежа
Вид на місто з вежі
І трамвайчик по вулиці Істикаль
Наступного дня вперше за час нашого перебування у Стамбулі було сонячно. Вранці ми відвідали музей ісламської технології і науки (із залами, присвяченими астрономії, медицині, фізиці, математиці, географії тощо), закупилися прянощами на єгипетському ринку, і, користуючись ясною і теплою погодою, взяли двогодинний тур по Босфору усього за 10 лір. Споглядання міста з води поєднувалося з підгодівлею чайок, сильним і теплим вітром, що гуляв по відкритій палубі, та казковими видами на прибережні вілли, Дівочу вежу і фортецю поряд з другим Босфорським мостом. Фактично, на кораблику ми повтори вчорашню сухопутну подорож до району Бебек. Далі взяли автобус до району Ейюп, в який врізається бухта Золотий ріг. Там повз мечеть Ейюп Султан вийшли до фунікулеру, що мав підняти до оглядового майданчика П’єрро Лотті. Щоправда, тут була уже призабута нами черга, тож вирішили піднятися пішки через мовчазний ісламський цвинтар. З самого П’єрро Лотті, яке насправді є симпатичною відкритою кафешкою, відкривається просто неймовірний вид на Стамбул. Вниз спускалися у кабінці фунікулеру, чим закрили транспортний гештальт, адже їздили усіма можливими видами громадського транспорту в місті. Далі були ейюпські картопляні чіпси, пізній обід чорбою та менеменоном у кафе, де не знають англійської і зупиняють музику на час заклинання вірних. Коли уже стемніло, то я згадала, що не бачила стамбульської домівка дервішів, однак на час нашого приїзду текіє уже було замкнене. Запили горе у традиційній турецькій мейхане на Немезаде (балкон третього поверху), а звідти ще раз відправилися на пошуки рибного ринку Кумкапі, який цього разу таки знайшли. Місце справді дуже колоритне - тут можна не лише купити морепродуктів, а й смачно поїсти в одній із кафешок, де вам приготують вибрану вами ж рибу. Звідти уздовж набережної Мармурового моря повернулися до хостелу.
Світлини з туру по Босфору
Вид на Золотий ріг з П"єро Лотті
3 січня ще раз сходили до Софії, випили по склянці гранатового соку, попрощалися з котами біля хостелу, сіли на шатл до аеропорту і через неймовірний Босфорський міст, повз азійські хмарочоси прибули до аеропорту. А далі була затримка літака, двогодинний переліт і повернення додому.
На завершення - котики :)
Тепер декілька корисних порад для тих, хто планує відвідати Стамбул:
- завжди дивитися куди іде черга і як швидко вона рухається;
- купувати все подалі від туристичних місць (ціна на гранатовий сік може варіювати від 1 ліри до 7 лір);
- не вестися на заклики придбати тур по Босфору - є дешевий, він відправляється щогодини від Галатського мосту (з боку Еміноню);
- завжди перепитувати ціну і торгуватися (я особливо не закуплялася, але з 6 до 5 лір ціну скинули без проблем);
- якщо не певні стосовно локацій - не бійтеся питати у поліції, адже вони 1) знають англійську, 2) більш-менш точно пояснять;
- часто все, що не трамвай і не автобус, позначають “М” ( і тунель, і фунікулер, і метро) - ми довго блукали площею Таксім у пошуках фунікулеру до Каракьой, бо не знали, що він теж “М”;
- поповнити Істамбул картку можна на зупинках метро і трамваїв, тому завжди майте на ній необхідний запас (так ми поїхали в Бебек, сподіваючись, що там є термінали. Проте їх там не було. Якби не добрий водій автобусу, то довелося б йти пішки години дві-три).
Словом, Стамбул - це справді місто контрастів. Якщо хочете ним насолодитися, то їдьте хоча б на тиждень.