Як я побачив у Казантипі справжніх нудистів, а потім відправився у Пантікапей)
Нарешті ранок. Він відрізнивсь від ночі лиш появою сяючого об’єкта і меншою кількістю комарів біля мене, та й те не одразу. Зі статичного положення включивсь у похід в напрямку заповідника. Це хвилин 40 від Щолкіного, до селища Мисове. Ні, на прохолоду годі я сподіватися. Її просто немає.
ЩОЛКІНЕ.
918 км. від Києва. День 2
А ще задавсь собі питанням: коли сплять ці кляті кусючі комахи, що весь час на мені сидять? Вікіпедія підказує, що вдень вони сплять, нічні хижаки. Так би мовити) а ще «Самки майже всіх видів комарів ссуть кров ссавців, зокрема людей». Оце я попав, жінки ледь не з’їли хлопака).
Казантип шикарний!!! Вказівник на вході/в’їзді пропонує 2 маршрути: пішохідний і кінний. Зі відсутності коня рушаю на власних двох по пішохідному. Керуюся стрілочками, вирішив іти по визначеному маршруту. Природа офігєнна «серед степу широкого на Вкраїні милій»!! Дніпра не бачив, а кручі уххххх. ) та і тваринок ніяких не бачив, якихось пташок багацько було, але моїм телефоном в динаміці їх «не візьмеш», на жаль. Тому навіть не намагавсь.
Просто ловив кайф від їхнього співу, від потужності степового вітру, тиші, і «палаючого» сонця, що вмикнуло свої жаркі оберти на повну вже із самого ранку. Іду далі, ближче до води, до моря. Обережно переступаю ті самі кручі, скеляста порода нависає над морем, стрьомно. Внизу, біля самої води побачив нудистів. Ну. На вигляд, жінці і чоловікові років так по 40. Мо, трохи старші. Але кльово, що вони можуть собі подібне дозволити. Повністю відключитися від буденності, і порелаксувати голяка у морі серед райських краєвидів. Молодці!
Блукаю вже 2 години, скоро 7:00, тре повертатися, десь попоїсти й зарядити телефон. На вході до заповідники запримітив кафешку. Сів на вулиці, бо відкриття о 8:00. Навколо мене вирішила поприбирати прибиральниця.
Давайте я піднімуся. Вам не заважатиму, - кажу.
Ні, ні, сидіть, не заважаєте, - проявила чемність панянка.
І понєслась. Я дізнався, що її чи то син, чи племінник ледь не набив морду комусь із туристів за домагання до місцевої дівчини. Кажись, то був якийсь бандерівець). А ще дізнавсь, що тіки туристи нахабні і некультурні. А місцеві чемні, охайні, й виховані у всіх відношеннях.
А далі пішов відбірний мат на адресу прибирильниці від як я зрозумів, господаря цього закладу. Він був невдоволений прибиранням….
Я лишивсь наодинці зі своїми думками, бо літня пані відійшла «виправлятися» в очах керівництва. Через якийсь час наваживсь попросити зарядити телефон)
- Я запитаю у власника кафе чи дозволить він, - сказала вона.
Чекаю…
Підійди до Олега…..
Намагаюся під’єднати зарядку до розетки. О, курва, не працює або розетка, або зарядка, або те й інше разом. Рррррррр. Одна, друга, третя розетка. Фігня. За стійкою бару з того самого боку, де розливають питво офіціанти) знайшов іще одну розетку. Ооо, запрацювала! Ну, а тепер можна й поїсти)).
Після 9:00 був рейс до Керчі, на який. Слава Богу, я встиг. Ще б хвилин 20, і не встиг би. А так, півтори години у автобусі і у най східнішому місті Криму. На годиннику полудень.
КЕРЧ. 960 км. від Києва
Фане місто, яке огортає порт. Керуючись порадами путівника вирушив до… древнього Пантікапея))). Ну, щоб туди зайти, тре піднятися на гору Митри дат. Це 428 сходинок, або більше 90 метрів над рівнем моря. Звідти все місто фантастично видно. А ще досить добре з висоти проглядається намагання росіян «добудуватися» до острова Тузла. Їхня «конструкція» дууже довга, і неестетична.
На вершині Митридата встановлений обеліск на честь радянських воїнів, місто ж має статус героя. А трохи далі за ним світ античності, місто боспорської знаті - Пантікапей.
До речі, найбільше місто Середнього Причорномор’я в добу античності, VI-IV ст. до н.е. Місто не розкопане і наполовину. Тож, якщо держава фінансуватиме розкопки, мо археологи й знайдуть щось цінне). Хоча, для мене там усе цінне).
Потім по ходу знайшов ще один музей, не настільки й цікавий, опысля рушив на міський пляж. Водаааааааа. Аааааааа!!! Яка ж вона гаряча! Чомсь не пригадую, щоб я купавсь у настільки гарячому морі. Навіть на Кіпрі, де був 2 роки тому, здається, не було такої «мокрої спеки». Море настільки тепле, що відчуття свіжості дещо притуплене. Жарко і у воді, і поза нею. Але файно було все ж, бо купавсь увечері, коли сонце вже сідало. Самий кайф).
А ще я вдень вирішив, що доцільно перемітитися з одного краю Крима ближче до іншого. Тож, поїхав на залізничний вокзал за квитками. Збирався до Севастополя. Поїзд лише нічний. Якраз підходить. Економія на ночівлю + економія у часі, на поїздку. Вирішив - їду!
А, ще було. Ледь не забув. Якісь дядько з тіткою зайшли до поїзда без квитків з розрахунку, що знайдуть місця. А зась. Все зайнято. То вони вирішили зійти на найближчій станції. Поїзд зупинивсь, дядько зійшов, а тітка сказала… боюся. А тут ще поїзд рушив, бо стоянка була лише 1 хвилину. Ой крику було на весь вагон: бо-ю-ся! Ааааа! Фууу, аж противно. Машиніст навіть зупинив поїзд (хоча темно було, фіг розгледіш хто там зходить…). Все обійшлося. Й ми рушили далі. Наступного ранку мене чекав «горад русскіх маряков»).
Далі буде>>
ЩОЛКІНЕ.
918 км. від Києва. День 2
А ще задавсь собі питанням: коли сплять ці кляті кусючі комахи, що весь час на мені сидять? Вікіпедія підказує, що вдень вони сплять, нічні хижаки. Так би мовити) а ще «Самки майже всіх видів комарів ссуть кров ссавців, зокрема людей». Оце я попав, жінки ледь не з’їли хлопака).
Казантип шикарний!!! Вказівник на вході/в’їзді пропонує 2 маршрути: пішохідний і кінний. Зі відсутності коня рушаю на власних двох по пішохідному. Керуюся стрілочками, вирішив іти по визначеному маршруту. Природа офігєнна «серед степу широкого на Вкраїні милій»!! Дніпра не бачив, а кручі уххххх. ) та і тваринок ніяких не бачив, якихось пташок багацько було, але моїм телефоном в динаміці їх «не візьмеш», на жаль. Тому навіть не намагавсь.
Просто ловив кайф від їхнього співу, від потужності степового вітру, тиші, і «палаючого» сонця, що вмикнуло свої жаркі оберти на повну вже із самого ранку. Іду далі, ближче до води, до моря. Обережно переступаю ті самі кручі, скеляста порода нависає над морем, стрьомно. Внизу, біля самої води побачив нудистів. Ну. На вигляд, жінці і чоловікові років так по 40. Мо, трохи старші. Але кльово, що вони можуть собі подібне дозволити. Повністю відключитися від буденності, і порелаксувати голяка у морі серед райських краєвидів. Молодці!
Блукаю вже 2 години, скоро 7:00, тре повертатися, десь попоїсти й зарядити телефон. На вході до заповідники запримітив кафешку. Сів на вулиці, бо відкриття о 8:00. Навколо мене вирішила поприбирати прибиральниця.
Давайте я піднімуся. Вам не заважатиму, - кажу.
Ні, ні, сидіть, не заважаєте, - проявила чемність панянка.
І понєслась. Я дізнався, що її чи то син, чи племінник ледь не набив морду комусь із туристів за домагання до місцевої дівчини. Кажись, то був якийсь бандерівець). А ще дізнавсь, що тіки туристи нахабні і некультурні. А місцеві чемні, охайні, й виховані у всіх відношеннях.
А далі пішов відбірний мат на адресу прибирильниці від як я зрозумів, господаря цього закладу. Він був невдоволений прибиранням….
Я лишивсь наодинці зі своїми думками, бо літня пані відійшла «виправлятися» в очах керівництва. Через якийсь час наваживсь попросити зарядити телефон)
- Я запитаю у власника кафе чи дозволить він, - сказала вона.
Чекаю…
Підійди до Олега…..
Намагаюся під’єднати зарядку до розетки. О, курва, не працює або розетка, або зарядка, або те й інше разом. Рррррррр. Одна, друга, третя розетка. Фігня. За стійкою бару з того самого боку, де розливають питво офіціанти) знайшов іще одну розетку. Ооо, запрацювала! Ну, а тепер можна й поїсти)).
Після 9:00 був рейс до Керчі, на який. Слава Богу, я встиг. Ще б хвилин 20, і не встиг би. А так, півтори години у автобусі і у най східнішому місті Криму. На годиннику полудень.
КЕРЧ. 960 км. від Києва
Фане місто, яке огортає порт. Керуючись порадами путівника вирушив до… древнього Пантікапея))). Ну, щоб туди зайти, тре піднятися на гору Митри дат. Це 428 сходинок, або більше 90 метрів над рівнем моря. Звідти все місто фантастично видно. А ще досить добре з висоти проглядається намагання росіян «добудуватися» до острова Тузла. Їхня «конструкція» дууже довга, і неестетична.
На вершині Митридата встановлений обеліск на честь радянських воїнів, місто ж має статус героя. А трохи далі за ним світ античності, місто боспорської знаті - Пантікапей.
До речі, найбільше місто Середнього Причорномор’я в добу античності, VI-IV ст. до н.е. Місто не розкопане і наполовину. Тож, якщо держава фінансуватиме розкопки, мо археологи й знайдуть щось цінне). Хоча, для мене там усе цінне).
Потім по ходу знайшов ще один музей, не настільки й цікавий, опысля рушив на міський пляж. Водаааааааа. Аааааааа!!! Яка ж вона гаряча! Чомсь не пригадую, щоб я купавсь у настільки гарячому морі. Навіть на Кіпрі, де був 2 роки тому, здається, не було такої «мокрої спеки». Море настільки тепле, що відчуття свіжості дещо притуплене. Жарко і у воді, і поза нею. Але файно було все ж, бо купавсь увечері, коли сонце вже сідало. Самий кайф).
А ще я вдень вирішив, що доцільно перемітитися з одного краю Крима ближче до іншого. Тож, поїхав на залізничний вокзал за квитками. Збирався до Севастополя. Поїзд лише нічний. Якраз підходить. Економія на ночівлю + економія у часі, на поїздку. Вирішив - їду!
А, ще було. Ледь не забув. Якісь дядько з тіткою зайшли до поїзда без квитків з розрахунку, що знайдуть місця. А зась. Все зайнято. То вони вирішили зійти на найближчій станції. Поїзд зупинивсь, дядько зійшов, а тітка сказала… боюся. А тут ще поїзд рушив, бо стоянка була лише 1 хвилину. Ой крику було на весь вагон: бо-ю-ся! Ааааа! Фууу, аж противно. Машиніст навіть зупинив поїзд (хоча темно було, фіг розгледіш хто там зходить…). Все обійшлося. Й ми рушили далі. Наступного ранку мене чекав «горад русскіх маряков»).
Далі буде>>